Одеські історії. Дубль 2

Діалог у кафе кінотеатру «Родіна». «Валерію, як ви відпочиваєте?» — питає президент Одеського міжнародного кінофестивалю Вікторія Тігіпко у члена журі фестивалю Валерія Тодоровського. «Коли відпочивати? Я весь час кіно дивлюся. Відпочиває Перельман. Коли я вранці виходжу на перегляди, він після сніданку виходить на яхті в море, і так кожного дня. Пропоную заснувати приз «Перельман Одеського кінофестивалю» для людини, яка не подивилася жодного фільму». Оскільки американський режисер київського походження Вадим Перельман проводить майстер–клас у літній кіношколі, рештою часу він розпоряджається на власний розсуд.

Чорно–білий шок

Бувалі люди, що знаються на фестивалях, вміють себе економити: адже за драматургією всіх МКФ найцікавіші роботи приберігають наостанок. На Одеському з самого початку «бомбили» ударними фільмами. Фаворитом перших днів став документальний байопік, який дуже хочеться назвати блокбастером, — «Кличко». Німецький режисер Себастьян Денхард, відомий на батьківщині завдяки документальним фільмам на теми німецької історії, сказав, що «Кличко» — це його найбільший фільм: 500 годин зйомок і 120 днів редагування. Себастьян, ніби під мікроскопом, розглядає минуле Володимира і Віталія Кличків: тут і види Семипалатинська, де служив батько і народилися брати, і крихітна кімната в Жулянах — зараз пустка зі сміттям і облупленими дверима, і перший тренер із забороненого в СРСР кікбоксингу, і спогади, як Володя пускав кораблики у басейні з водою, в якій мили техніку, що поверталася з Чорнобиля. У фільмі багато архівного відео: дикувата сцена візиту зовсім юних братів до помешкання Дона Кінга в США, зйомки любительською камерою перших закордонних поїздок, і професійні, на крупному плані, зйомки боїв Віталія і Володимира, інтерв’ю з Крісом Бірдом, Леноксом Льюїсом. Поразки Кличків ілюструють у фільмі їхню стійкість, вміння підніматися з дна, виправляти помилки. Смерть батька завадила братам бути на прем’єрі фільму, але, ймовірно, картина вийде в український прокат і на київській прем’єрі Клички вже будуть присутні.

Фільм–відкриття фестивалю — «Артист» Мішеля Азанавічюса — розповідає історію зірки німого кіно Джорджа Валентино (Жан Дюжарден отримав приз за найкращу чоловічу роль на цьогорічному Каннському кінофестивалі) в автентичний спосіб: це чорно–білий німий фільм із чудовою симфонічною музикою, як і належало тоді. Цей вигадливий фільм–трюк став вдалою прелюдією до грандіозних кіношоу на відкритому майданчику. У суботу на Потьомкінських сходах показували найдорожчий фільм епохи німого кіно — «Метрополіс»(1927) Фріца Ланга. Сотні людей у масовках, декорації футуристичного міста, поділеного на дві частини — для бідних і багатих, реквізит, машинерія, спецефекти, як у фільмі–катастрофі, — цей фантастичний шедевр футуристики і сьогодні виглядає неймовірно круто. Тривалість повної версії (у 2008 році були знайдені матеріали, які не ввійшли до фільму і вважалися втраченими) — дві години 27 хвилин, і весь цей час симфонічний оркестр Одеської опери виконував оригінальну музику до фільму, написану Готтфрідом Гупперцом. На тлі соціальної революції, науково–технічної футурології про людино–машину, любовна лінія — він із багатих, вона із бідних, і чітко артикульований посил — «Посередником між руками і головою має бути серце» — все одно видається найобов’язковішим елементом цього кіно, нехай навіть дуже просунутого.

Другий чорно–білий шок — 16 фільмів одного з піонерів кіно Жоржа Мельєса, чиє 150–річчя припадає на 2011–й, — застав кіноманів у неділю на Ланжеронівському узвозі. За 17 років — з 1896–го по 1913–й — Мельєс зробив 520 фільмів, причому працював як режисер, продюсер, дистриб’ютор, актор, але під кінець життя зовсім збанкрутував. Його кіно комерційне: видовищне, розважальне, костюмоване. Перший же продакт плейсмент був саме у фільмах Мельєса: на весільному бенкеті Синьої Бороди подавали шампанське «Мерсьє». Дивитися кіно 100—120–річної давнини — це справжня машина часу, і ух ти! — завдяки родині Мельєса ця машина змазана, відремонтована і на ходу. Фільми ми дивилися під фортепіанний акомпанемент його праправнука Лоранса Леріссі та мелодекламацію правнучки Марі–Елен Леріссі.

Міжнародна програма

У «національних павільйонах» фестивалю найкращими виявилися французи: позаконкурсна «Французька панорама» складається з п’яти резонансних, титулованих і касових фільмів. «Крутий поворот» — історія про зухвалу красуню, що нагадує якусь ліванську Моніку Белуччі, і домашнього хлопця–тюхтія з обличчям «холостяка» Чмерковського. Окрім хороших діалогів, звивистого сюжету роуд–муві, фільм підкупає умиротворюючими краєвидами Корсики.

«Маленькі секрети» — фільм, що зняв 38–річний актор, режисер, сценарист Гійом Кане. Тут є все, що ми любимо у французькому міфі і в книжках Франсуази Саган, і в хриплій музиці Джейн Біркін. Компанія друзів зазвичай проводить літню відпустку в будинку успішного ресторатора Макса і його дружини Веро на березі моря, але напередодні від’їзду їхній товариш Людо потрапляє в автокатастрофу, він у реанімації, та відміняти відпустку так не хочеться. Далі традиційний французький набір: дольче віта, синє море, обід на дощатому столі на березі, посиденьки до ранку, починають виповзати скелети із шаф, «давайте зробимо вигляд, що нічого не сталося», трохи смутку, багато лицемірства, повернення в Париж. Кане зібрав блискучих акторів — Маріон Котіяр, Жіль Лелуш, Жан Дюжарден, Франсуа Клюзе, Бенуа Мажимель. Словом, цей фільм має сподобатися людям по обидва боки арт–хаузу. Ще три фільми «Французької панорами» — «Вихідні», «Імена кохання», «Анонімні романтики».

Національне британське кіно на ОМКФ представлене п’ятьма повнометражними фільмами групи «Летючий цирк Монті Пайтон» — це класичний британський гумор, замішаний на абсурдизмі. Продюсерка першого фільму Монті Пайтон «А тепер дещо зовсім інше» (1971) Патрісія Кейсі розповіла на прес–конференції, що грошей їм спочатку ніхто не давав — боялися, що глядачі не зрозуміють специфічний гумор, тому невеликі приватні внески складали бюджет фільмів, а логістику забезпечував міні–купер Патрісії.

У чому сила ОМКФ?

Куратор ретроспективи «Українська комедія» (кінець 1950–х — початок 1970–х рокiв) Сергій Тримбач каже, що найбільшу цікавість тут викликала стрічка Сергія Параджанова «Перший хлопець» (1957), на яку прийшли подивитися відомі у світі грузинські кінорежисери Отар Іоселіані та Нана Джорджадзе. Крім класичної комедії Віктора Іванова «За двома зайцями», у програмі представлені фільм Штепселя і Тарапуньки (українських естрадних коміків Юрія Тимошенка та Юхима Березіна) «Їхали ми, їхали...» (1962), весела комедія «Дачна поїздка сержанта Цибулі» з Сергієм Івановим (Кузнєчиком) у головній ролі та екранізація «Одеських оповідань» Бабеля — картина Георгія Юнгвальда–Хількевича «Мистецтво жити в Одесі». Чому Україна привезла ретроспективу, думаю, пояснювати не треба. Але поруч із британською ретроспективою «Монті Пайтон» виглядає вона досить стильно.

До речі, Асоціацію кінокритиків України нещодавно прийняли у впливову міжнародну асоціацію кінокритиків FIPRESCI, з цього приводу генеральний секретар FIPRESCI Клаус Едер і президент Жан Руа намагалися провести дискусію з українськими кінокритиками і кіножурналістами на тему «велкам до нас, приєднуйтеся, тепер можна». Проте діло це відбувалося у форматі обіду, і заклик дискутувати не знайшов відгуку в серцях вітчизняних кінокритиків. Тож Клаус Едер поінформував, що три головні умови для вступу — це неприналежність до кіноіндустрії, володіння англійською або французькою мовами (головні робочі мови FIPRESCI) і постійне дописування в якийсь медіа–ресурс. Як вдалося дізнатися «УМ», поки від України членами FIPRESCI стали 20 кінокритиків, в основному старшого покоління, — Сергій Тримбач, Олександр Рутковський, Оксана Мусієнко, Алік Шпилюк, Олексій Першко, Ірина Зубавіна та інші.

Фестиваль в Одесі триває до суботи. Сьогодні в українському конкурсі показують альманах «Київ, я тебе люблю», але про конкурсну програму — міжнародну і українську — ми розповімо в наступному номері «УМ». У розмові з головою Спілки кінематографістів України Сергієм Тримбачем я сказала, що конкурс ОМКФ мені видається сильнішим за конкурсну повнометражну програму «Молодості». «Це не дивно, — відповів пан Тримбач, — на «Молодості» показують дебюти, а вони часто бувають незрілими. Та й позаконкурсна програма дуже хороша, вони роблять достойний фестиваль. Хоч і грошей вкладається багато, але по ділу. Правда, серед одеських кінематографістів багато ображених, їх зачіпає, що приїхали кияни і на їхній території роблять кінофестиваль». Які образи? Як гласять міські білборди, «Одесса — это не совсем город, это улыбка Бога».