Зірка в шоці. Найвідвертіше запитання до Джона Малковича звучало так: «Як вам було із Софі Марсо в еротичній сцені?».
Тут можна поштовхатися в черзі в кінозал із Валерієм Тодоровським, поступитися дорогою чарівній Аді Роговцевій, яка минулої суботи відсвяткувала день народження, та пояснити працівникам кінотеатру, що ця симпатична брюнетка, яку вони не хотіли пропустити до зали, — член журі, португальська актриса Марія де Медейруш, а потім принагідно взяти у неї автограф у пам’ять про фільм «Генрі та Джун», де вона зіграла суперницю героїні Уми Турман (це було за чотири роки до її епізоду в культовому «Кримінальному чтиві»).
Незважаючи на претензії Одеського кінофестивалю бути «українським Канном» i ледь, але все ж відчутними тенденціями, законсервуватися в певний формат, він своєю відкритістю й легкою, як морський бриз, безшабашністю більше нагадує Венеційську мостру. І хай ще ОМКФ треба рости в плані кількості зірок на метр квадратний, головне, щоб він не втратив найважливішої для кінофестивалю риси — відчуття у глядача завмирання душі перед черговим кінопоказом.
«Одеський кінофестиваль наразi є найбільшим глядацьким кінофестивалем у Східній Європі. Минулого року його відвідали близько 40 тисяч осіб. Цього року очікуємо близько 60 тисяч», — на сходах фестивального центру — кінотеатру «Родіна», за квартал від знаменитого одеського «Привозу», директор кінофоруму Денис Іванов акцентує увагу на демократичному базисі події. Водночас він грізно попереджає, що, хто порушить дрес–код червоної доріжки — BlackTie, потрапить на «дошку ганьби», незалежно від чину або статусу. Боюся, що Денису доведеться скасувати своє розпорядження, адже фотозвіт про порушників затьмарить аналогічний про зірок. Солідного віку чоловіки з солідними черевцями у рожевих та картатих сорочках під руку з жінками у сукнях а–ля «сьомий кілометр», а як аксесуар — сумка з тієї ж «колекції»: далекий від заанонсованого, проте поширений на одеській червоній доріжці світський образ. Що там говорити, якщо навіть VIP порушили дрес–код: особливий гість, американський актор Джон Малкович, прийшов у сірому в тонку смужку піджаку, в унісон йому одягнувся й «главный барин» у російському кінематографі Нiкiта Міхалков.
Власне, ці два ветерани кіно були ключовими персонажами офіційної церемонії відкриття ІІ Одеського кінофестивалю. Оскароносний Нiкiта Міхалков отримав із рук номінанта на «Оскар» Джона Малковича приз фестивалю за внесок у культурне життя Одеси (тут він знімав фільм «Раба кохання»). Відразу по цьому в Одеській опері запахло «русским духом», тобто, пардон, Московським кінофестивалем, президентом якого є Нiкiта Сергійович. Рецептори напружилися після кинутої ним по–молодецьки фрази: «Передаю привет от Московского кинофестиваля, вашего старшего брата». І в дечому Міхалков мав рацію: за тим, скільки російських кінематографістів відвідують Одеський кінофест і з яким захопленням їх там приймають, можна пожартувати на «братську тему».
Малкович, утомлений напруженим графіком i, м’яко кажучи, дивними запитаннями від українських ЗМІ, поїхав у неділю в відпустку, а ми залишаємося з Міхалковим та російським кіно.
Усе ж тліє надія, що наш пересічний глядач і журналіст перестане сприймати російську реальність як цивілізаційний зразок. Такі сподівання вселяє пара фільмiв, презентація яких пройшла минулими вихідними. «Два дні» — іронічну комедію від «учительки» «Школи злослів’я» Авдотьї Смірнової показали в рамках програми «Нове російське кіно». Це алегорична оповідь про зіткнення двох світів: російської інтелігенції, вихованої на ідеалах князя Болконського, та російського чинушества, яке пройшло апгрейд через партійну школу та дикий капіталізм. Ксенія Раппопорт у ролі першої та Федір Бондарчук у ролі другого обговорюють злидарське існування інтелігенції, гидливе ставлення державного апарату до культури та водночас закохуються одне в одного. Як зізнався сам Бондарчук, хепі–енд у цій історії навряд чи буде, проте «Два дні» — привід закохатися у Смірнову й згадати про ніжні почуття до Раппопорт і Бондарчука.
Другий фільм на ту саму тему — конкурсний: «Вправи у прекрасному», реж. Віктор Шаміров. Популярні й не дуже російські актори Гоша Куценко, Костянтин Юшкевич та Ксенія Радченко пародіюють власну лицедійську буденність, критикують державну підтримку патріотичного кіно, знову ж таки вдаються до роздумів про місце й значення культпросвітництва, зрештою «забивають» на це й народжують сакраментальну фразу: «Коли отримуєш диплом, здаєш моральні цінності». Загалом вийшов невибагливий фільмець, із якого можна було би зробити серіал про акторське життя–буття на кшталт «Інтернів».
«Ми дотримуємося принципу показувати фільми з концептуальним почуттям гумору. Тобто не показувати соціальних драм, а зразки арт–мейнстріму. Ми намагалися вибрати з кожної кінематографічної території, що є трендом, найбільш характерну картину», — це вже фраза Дениса Іванова. Але вона найменше ілюструє французький конкурсний фільм «Дівчисько» (Tomboy) Селін Ш’ямми, яка продовжує досліджувати гендерну ідентифікацію дівчаток. Чесно кажучи, після перипетій 10–річної Лори/Мікаеля потяг висповідатися психоаналітику витіснив будь–яке бажання посміхнутися у фіналі.
Досить жорсткою видалася присутність у конкурсі української картини «Бес Пор No» Олександра Шапіро з Олексієм Горбуновим, Ольгою Сумською, Антоном Комяховим та Мирославом Кувалдіним. Це півторагодинна варіація на тему, що таке добре й що таке зле, а також можливість батькам усвідомити, що роблять їхні дітки у час просунутих технологій, коли самі батьки зайняті на роботі. У Шапіро вони, тобто він — Макс (Антон Комяхов) — знімає порнографічні фільми, вплутуючи у брудну історію батька, його подругу й власну першу любов. «Бес Пор No» — безперечно найкомерційніша стрічка скандально відомого автора «Цикути», однак навіть продюсерська цензура (до слова, фільм повністю фінансований російською компанією) не змогла стерти фірмовий почерк режисера. Після закінчення прес–показу картини зал на мить завмер, але потім усе ж подарував Шапіро кілька хвилин аплодисментів. Стрічка розділила глядачів на два табори: тих, кому історія сподобалася, й тих, хто не сприйняв її взагалі, хоча відвертої критики офіційно так ніхто й не озвучив. На мою ж скромну думку, «Бес Пор No» заслуговує на місце в короткому списку «Нове українське кіно».
P.S. У наступному звіті «УМ» огляне урожай фільмів, які селекціонери ОМКФ зібрали з найкращих світових кінофорумів, відвідає дискусію українських кінокритиків із членом журі, генеральним секретарем ФІПРЕССІ Клаусом Едером, перегляне перші ластівки офіційної програми «Українська лабораторія» й чудову «Французьку панораму».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
