Маестро і оркестр. (Фото з сайту polit.ua)
Значною подією у культурному житті України став започаткований у Києві Міжнародний музичний фестиваль «Тиждень високої класики з Романом Кофманом». Кияни і численні гості столиці з’їжджалися слухати музику не до звичного для меломанів залу філармонії, а до щойно облаштованої для фестивалю Київської галереї «Лавра». І яку музику! Адже на заклик Романа Кофмана взяти участь у його персональному фестивалі — першому в Україні — вiдгукнулися і приїхали з різних країн світу виконавці екстра–класу, серед яких легендарні Гідон Кремер, Елісо Вірсаладзе, Наталія Гутман, Іван Монігетті.
— Задум свого постійного фестивалю, — розповів Роман Кофман, — виник ще в Німеччині, де я працював за контрактом iз 2003 до 2008 року. Я був головним диригентом Боннського оркестру імені Бетховена та Боннської опери. І коли мій контракт закінчився, я вирішив його не продовжувати. Прийшла ідея організувати в Німеччині свій постійний фестиваль, адже багато хто з моїх колег та друзів заснували власні фестивалі в Європі. Наприклад, Наталія Гутман — у Німеччині, Співаков — у Франції, Гідон Кремер — в Австрії. Ось і я подумав: чому б мені не наслідувати їхній приклад? Ми знайшли для фестивального майданчика чудове місце, домовилися з виконавцями, які погодилися взяти участь. Було складено кошторис і навіть зібрано половину необхідної суми — 150 тисяч євро. Та раптом сталася криза — і все зупинилося. Фестиваль відклали до кращих часів. Але я знаю: все, що не відбувається вчасно, не станеться ніколи. І в цьому році я раптом подумав: чому б мені не зробити все це на Батьківщині?
— А яка ідея вашого фестивалю?
— Як у всіх інших подібних фестивалів: класична музика має звучати якомога частіше. Адже ж має бути якийсь спротив цьому цунамі попси, яка перетворилася на сильнодіючу отруту... Завжди важко починати! Тим більше що в цьому місці ніколи музичний фестиваль не проводили.
— Ця ідея народилая від сорому, — казав Роман Кофман журналістам напередодні фестивалю. — Від сорому за рідний Київ, в якому останнім часом так мало справжньої музики.
Такі фестивалі традиційно влаштовують у місцях вельми несподіваних — у стодолах, млинах і навіть у шахтах. Побачивши унікальний зал Київської галереї «Лавра», зрозумів: фестиваль має бути саме тут.
Особливе враження справило те, що в позаминулому сторіччі у цьому приміщенні містилися провіантські склади монастиря. Це символічно: намолене місце. Колись зберігався провіант для монахів: була тут пожива фізична, тепер буде пожива духовна!
Почався фестиваль iз концерту–спектаклю «Все про Гідона» — музичної автобіографії славетного скрипаля (у головній ролі був він сам) та його камерного оркестру «Кремерата Балтика». Продовжився спільним виступом «Кремерати» з Київським камерним оркестром, яким понад 20 років керує Роман Кофман. Оркестри грали окремо і разом, виконавши за вечір чотири серенади — Моцарта, Чайковського, Ельгара, Бернстайна. Сповнена гумору Serenada Notturna Вольфганга Амадея була з витівками по–моцартівськи: вишуканими сценічними імпровізаціями солістів (передусім самого Гідона) та майже джазовим соло литавр...
Організатори фестивалю приготували приємний сюрприз для гостей — усі слухачі мали змогу після концертів у невимушеній атмосфері поспілкуватися з виконавцями у внутрішньому дворику галереї «Лавра».
Підходжу до Гідона Кремера:
— Ви так чудово «модернізували» моцартову «Нічну серенаду»... Хто автор такого варіанту її виконання?
— Авторів чимало. Серед них і я...
А ось і Роман Кофман. Запитую:
— Вам подобається грати в галереї «Лавра»?
— Тут такий спокій, енергетика унікальна.
— І дивно: добра акустика!
— Чому дивно? Працювали над цим! Тільки подумайте: тут, у цьому залі, два тижні тому були чотири голі стіни, однорівнева кам’яна підлога, з акустикою такою, як у лазні або на вокзалі. Це був жах. Але мені дуже сподобалося це місце. Був потрібен спеціаліст. Я запросив до Києва керівника найсучаснішої студії звукозапису (німецької), з якою записав у Німеччині всі 15 симфоній Шостаковича і ще дещо (записи ці були відзначені кількома преміями). Він прилетів (знайшов — хоч це йому дуже нелегко — проміжок вільного часу) лише на один день. Прийшли сюди, у порожній зал, з камерним оркестром. Ми пограли. Він сказав: ось так, так і так треба зробити. І протягом кількох днів усе зробили. Акустика стала чудовою!
— Краще, ніж у Палаці «Україна»?
— Що ви! В «Україні» зал не для музики. Для з’їздів партій...
— Усе тут дуже добре, — підключається до розмови одна зі слухачок, — але все ж таки для небагатих киян квитки дорогуваті. Лише два останні ряди — за «демократичними» цінами...
— При такому фестивалі треба бути дуже гнучкими організаторами, — пояснює диригент. — Виручка за квитки дає можливість оплатити солістам переліт, готель, перебування у Києві. Адже вони не вимагають у мене гонорару. Але щоб не соромно було! Здешевлювати не вдається. Очевидно, треба буде знайти якийсь середній, більш прийнятний варіант... До того ж я не заглиблювався у такі деталі. Якби я ще про це думав, не було б часу займатися музикою. Ось мій графік: завтра — дві репетиції і виступ. Уранці — генеральна вечірнього концерту (з одним оркестром — десь до першої години), потім з іншим оркестром — післязавтрашньої програми; репетиція закінчиться невідомо коли, а ввечері — концерт. Наступного дня — те ж саме. Отже, про квитки і решту «оргпитань» думати аж ніяк не виходить. Але ми обов’язково обміркуємо всі деталі.
Кульмінацією музичного свята можна вважати три концерти (з дев’яти фестивальних) за участі Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії, спеціально запрошеного Романом Кофманом. Прозвучали скрипковий та фортепіанний концерти Брамса (солісти — знаний у Європі молодий киянин Дмитро Ткаченко та корейський піаніст з Австрії Джінсанг Лі — володар перших премій трьох престижних міжнародних конкурсів), віолончельно–оркестрові п’єси Куперена (вишукано зіграні французьким віртуозом Гаррі Хофманом), трагічно молитовний «Кол Нідрей» Макса Бруха, Урочистий церемоніальний марш Ельгара. А ще — наче злита зі своєю напрочуд співучою скрипкою Аліна Погосткіна (перша премія конкурсу імені Сібеліуса) у Першому скрипковому концерті Прокоф’єва, лауреат конкурсу Classica Nova віолончеліст глибоко ліричної вдачі Борис Андріанов у Варіаціях на тему рококо Чайковського...
— Чому ви запросили Львівський оркестр? — запитав я Романа Кофмана.
— Тому що була потреба. Оркестр філармонії України у ці дні закривав свій сезон, він підключався потім — на дві заключні програми. Київський камерний зайнятий у чотирьох концертах — там, де потрібен камерний. Треба було знайти ще один симфонічний. У мене був вибір. Чому Львівський? Скажу так. Знаю: там роботу поставлено таким чином, що за короткий термін вони здатні впоратися з найскладнішим завданням. Я провів iз ними лише п’ять репетицій. За п’ять днів треба було підготувати три програми. Оркестр мобільний, розуміє, що потрібно, чого вимагає диригент. Колектив прогресує. Звичайно, є ще оркестри, де працюють мої учні, — у Донецькій філармонії, у деяких інших.
— Айдар Торибаєв, головний диригент Львівського симфонічного, теж у вас вчився?
— Так, був моїм учнем. Він каже, що вчиться й зараз. Якщо не обманює (усміхається). Просто — це надійний оркестр. Я знав: вони не посоромлять своє місто. І не помилився. Я радий привітати вас як львів’янина з успіхом вашого оркестру.
— А знаєте, як в одній з поважних львівських газет було оцінено ваш цьогорічний травневий виступ у Львові? Неологізмом: «Кофманіально!» Мовляв, ваше диригування настільки — і тільки — ваше, що його ні з чиїм не порівняти.
Зі Львівським симфонічним відбувся і вечір «Вагнер гала» — це були увертюри, арії, дуети, сцени з опер. Солісти — Стіг Андерсен (з Королівської опери Копенгагена) та Йорданка Дерілова (з Болгарії). «Лоенгрін», «Тангейзер», «Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Трістан та Ізольда», хоч і фрагментарно, але повнозвучно, живо, пластично постали на сценічному майданчику галереї «Лавра».
— Вагнер для мене вкрай відразливий як філософ, як юдофоб, як носій ідей, але геніальний як композитор, — це слова Романа Кофмана. — Він один iз найвеличніших, кого народжувала земля... Його твори надзвичайно складні для виконання, особливо вокальні партії, які вимагають від співака «нескінченного» дихання.
Істинно вагнерівські голоси у сучасній світовій музиці буквально на пальцях можна перелічити. На щастя — відгукнувся неймовірний данський тенор Стіг Андерсен. Для партії сопрано запросили Йорданку Дерілову — солістку Софійської опери. Вдалося вибрати один–єдиний день, коли обидва вокалісти змогли зійтися в Києві, але, на жаль, для спільної репетиції такого дня не було. Окрема репетиція з оркестром — для Стіга Андерсена, окрема — для Йорданки Дерілової. А познайомилися вони за годину–другу до концерту.
Між виступами зi Львівським оркестром був ще один iз Київським камерним. Славетний «швейцарський москвич» Іван Монігетті солював у його улюбленому віолончельному концерті C–dur Гайдна, бельгійський віртуоз (з Білорусі) Андрій Ковалинський — у мало виконуваному концерті Гуммеля для труби з оркестром, володар першої премії Міжнародного конкурсу імені Пабло Сарасате німецький скрипаль Міша Овруцький — у знаменитому концерті e–moll Мендельсона.
І знов — у внутрішньому дворику галереї «Лавра»
— Це все фантастично! — чую адресовані Романові Кофману слова.
— Нічого фантастичного. Фантастично було здійснити перший фестиваль.
— Та ще й до вашого 75–річчя...
— Ні, такий збіг випадковий. Це не приурочено до ювілею. Я сказав одній журналістці: моя мама колись одну важливу в своєму житті акцію приурочила до того, щоб через стільки років відбувся фестиваль. Це вона приурочила, а не я.
— Чи була у вас підтримка влади? — триває діалог.
— Те, що нас підтримало Міністерство культури, — безумовно, добрий знак. Коли міністерство підтримує такого роду акції — це, врешті, «за його спеціальністю»: адже це Міністерство культури. Підтримка була різною. По–перше — моральною. Це дуже важливо. Воно нам дало патронат — «шапку»: «за підтримки Міністерства культури». Отже, стало легше розмовляти з чиновниками на тернистому підготовчому шляху. По–друге, що стосується фінансової підтримки, то тут досить делікатна ситуація. Нам пояснили: якщо дадуть бюджетні кошти на цей фестиваль, то ми вже не зможемо розпоряджатися виручкою за квитки. А обезкровлювати нас не хотіли. Отож узяли на себе деякі допоміжні речі — наприклад, якесь обладнання для галереї «Лавра», допомогли привезти оркестр зі Львова... Я точно не знаю, з чого саме складалася допомога, але важливо, що допомога була — і від міністерства, і від міського управління культури. Судячи з розголосу, який наростає — вельми позитивному — навколо фестивалю, я сподіваюсь, що до наступного року — якщо будемо живі й здорові — підтримка буде, і своєчасніша. Бо ж ми досить пізно цьогоріч повірили, що це можливо.
— Я вважаю, — веде далі розмову Роман Кофман, — що від влади потрібно головне: по–перше — не заважати, по–друге, за можливості — допомагати. На цей раз вийшов другий варіант.
— Ви чимало працювали за кордоном, зокрема, досить довго — в Німеччині; скажіть, а там владні структури більше уваги приділяють класичній музиці?
— Це як «Волга впадає в Каспійське море» — навіть не обговорюється. У моїй книжці — останній — є маленький епізод. Коли я йшов на концерт мого оркестру (Боннського симфонічного), йшов як слухач (того вечора не я диригував), мене обігнала на велосипеді сліпучо сива, і якщо не молода, то зовсім ще не похилого віку жінка — голова соціал–демократичної фракції у Боннському раті (тобто — раді). «Ви, звичайно, теж на концерт? — каже мені. — Чудово! Знаєте, я сьогодні так хвилююсь...» — «Ви хвилюєтесь? Але чому?» — «Ну як же, адже перший валторніст захворів і його замінить інший — лише з однієї репетиції! Жахливо, жахливо...». І погнала далі. Я там пишу: благословенний той край, де партійний функціонер: а) прямує ввечері на симфонічній концерт; б) їде при цьому на велосипеді; в) знає, що існує такий музичний інструмент —валторна; г) обізнаний, що валторніст перед концертом захворів і — найголовніше — д) його це хвилює! Тричі благословенний край!
Книжка, яку згадав Кофман, вийшла нещодавно у видавництві «Дух і літера»; слухачі фестивальних концертів мали змогу її придбати. Її назва — «Пасторальна симфонія, або Як я жив за німців». Ми з дружиною були серед тих, хто придбав цю книжку. Першу в ній повість, за якою названо видання, прочитали того ж вечора. «За німців» український диригент жив не в роки війни, коли були розстріляні гітлерівцями в Бабиному Яру його бабуся й дід, а в наш час — у Бонні, куди сучасні німці запросили його на п’ять років керувати оркестром і оперою. Повість вразила. В ній — приголомшливий контрапункт: оркестр в’язнів гітлерівського концтабору (перед неминучою стратою — спаленням у печі) грає симфонію Бетховена — на втіху фашистським катам; оркестранти мають ось–ось стати димом, а Бетховен дарує їм останній ковток свободи; та ж «Пасторальна» звучить цілим свiтом у наші дні у виконанні Боннського симфонічного під батутою українського диригента — онука загиблих у Бабиному Яру...
На черговій зустрічі у дворику «Лаври» після концерту ми висловили маестро і слухацькі, і читацькі почуття (сказали стисло: «Кофман — диригент, і Кофман — письменник!»). А прийшли додому — натрапили в iнтернеті на таке: «Роман Кофман — справді один із кращих у світі диригентів–інтерпретаторів» («Телеграф», Велика Британія). І ще: про книгу «Пасторальна симфонія, або Як я жив за німців» на її презентації директор видавництва «Дух і літера» Костянтин Сігов сказав: «Тут є шекспірівська драматична міць, іронічне гоголівське слово та сила Марселя Пруста».
А чому ж усе–таки «Пасторальна»? Відповідь — у цій же повісті. Там — інтерв’ю, яке ставить крапку над «і». Йдеться про гастролі в Японії. «Чому ви в усіх містах граєте найменш ефектну — «Пасторальну»?» — запитує журналіст, зауваживши, що тільки на завершення гастролей намічено грати Дев’яту. І чує у відповідь: «Бачите, у мене до цієї симфонії особливе ставлення... Я скажу, що вважаю Шосту не менш, а може, і більш значущою, ніж Дев’ята». — «...Ніж Дев’ята? З її великим фіналом?». — «Гаразд, слово «значуща» мені теж не подобається. Як би вам пояснити? Уся справа в тому, що Дев’ята звернута до людей, а в Шостій ми спілкуємося з природою...» — «І все ж, знаменитий хоровий заклик «Обнімітеся, мільйони!» у виконанні 300 або 400 людей — чи можна його порівняти з фіналом Шостої, де самотній пастух грає на своєму ріжку?» — «Молодий чоловіче, а результат — різний! Цей чудовий наївний заклик ось уже двісті років лунає даремно! Мільйони щораз більше роз’єднуються... Ще раз зізнаюсь, що голос самотнього ріжка здатний сказати мені більше, ніж чотириста людей, навіть якщо вони співають дуже голосно».
«Голос самотнього ріжка» — це, звичайно, образ, для Кофмана дуже характерний. Доказ цьому — один iз фестивальних вечорів, коли звучала опера Генрі Перселла «Дідона та Еней» у постановці самого диригента з молодими українськими співаками за участі камерного хору «Кредо» та Київського камерного оркестру. Прониклива музика в найтоншому нюансуванні; речитативи — під «самотню» віолончель; хор, як у давньогрецькій трагедії, — діюча особа. Особливо вражає передсмертна арія Дідони; голос замовкає, а струнні дограють арію скорботно й тихо...
Це не «концертне виконання», коли просто звучать співи й музика, а саме те, що зазначено в програмці, — опера в концерті. Лаконічна, але промовиста режисура (Романа Кофмана); і герої, і чаклунка з відьмами жваво пересуваються досить просторим сценічним майданчиком галереї «Лавра»; продумані мізансцени. Заключний хор оплакує смерть Дідони від нездійсненного кохання; на білий саван, що її вкриває, лягають пелюстки червоних троянд...
Світло гасне; хвилина благоговійної тиші... І разом iз променями ліхтарів — овація. На очах у декого — сльози.
Прикро: глядачів помітно менше, ніж на решті концертів. Не завадило б, мабуть, для маловідомого навіть серед меломанів твору (який спеціалісти називають однією з вершин музичного мистецтва) значно ширшої реклами, принаймні переказу змісту. Питаю Романа Кофмана (у внутрішньому дворику):
— Чому ж немає хоча б лібрето?
— А ви дасте гроші?!
Що на це відповісти? Хіба те, що фестивалю, який збагачує людей пізнанням таких напівзабутих, рідкісних шедеврів минулого, як барокова опера, потрібна більш суттєва (передусім — фінансова) підтримка? Хіба не придався б потенційним слухачам, скажімо, передфестивальний буклет, у якому, зокрема, було б наведено відгук Анни Ахматової (з листа до Йосипа Бродського): «Слухаю привезеного за Вашою порадою Перселла («Дідона та Еней»). Це дещо настільки могутнє, що говорити про нього не можна».
Дві останні фестивальні імпрези — феєрверк найвищої класики (з Академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України). Вечір «Ліст гала» — парад піаністів: Олег Полянський iз Німеччини, Микола Сук зі США, Денис Прощаєв з України, Олександр Гіндін iз Росії. Чотири фортепіанно–оркестрові перлини Ліста; «на біс» — шалений марш–галоп у виконанні піаністичного «квартету» (усіх разом!) на одному роялі. І як тільки витримала новісінька «Ямаха»!
На завершення — Наталія Гутман, Елісо Вірсаладзе у віолончельному та фортепіанному концертах Шумана, і вже втрьох — з австрійським скрипалем Павлом Верніковим — у Потрійному концерті Бетховена.
А за диригентським пультом — незмінний Роман Кофман...
— Хто ваш слухач сьогодні? — одне з питань нещодавнього інтерв’ю.
— Не знаю, я не проводив досліджень. Але впевнений, що це добрі люди... Одна жінка мені сказала: «Ви допомогли мені пережити смерть батька». Я здивувався: «Хіба ми з вами колись зустрічалися?». — «Ні, але я ходила на ваші концерти, і це мене підтримало...». Я не думаю про те, для кого граю. Якщо я граю для когось, то для автора, який, як я відчуваю, мене чує. Відповідальність перед автором тримає мене у формі, примушує хвилюватися. А ті, що прийшли на концерт, — свідки мого побачення з духом автора.
В іншому інтерв’ю — диригентське кредо Романа Кофмана:
— У стосунках оркестру і диригента мій головний принцип: рівень «начальник — підлеглий» треба ставити на останнє місце (і в душі, і в голові). І спробувати підкорити оркестр захопливістю свого творчого задуму.
І ще:
— Якщо диригент стає на 15 см вище від оркестру, то він має бути «на голову вищим» за будь–якого оркестранта... Головне в диригенті — масштаб особистості. Без цього навіть не варто починати.
...Фестиваль завершено.
— А що далі? — запитую його «родоначальника».
— Політ завтра вранці — на черговий концерт.
— Де саме?
— Десь на півдні Франції. Не пам’ятаю зараз, у якому саме місці. Треба встигнути — бути в Парижі об одинадцятій годині, пересісти і потрапити на вечірній концерт. На одному з традиційних літніх музичних фестивалів.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
