Артем Федецький: Сидіти без роботи — це не для мене

Найприкріше для футболіста у розквіті сил — опинитися поза грою. Надто тоді, коли причина не в рівні твоєї майстерності і не в стані здоров’я. Для 26–річного Артема Федецького минулий сезон був чи не найкращим у кар’єрі — «Карпати», куди захисника два роки тому віддав в оренду «Шахтар», заявили про себе в Лізі Європи, і в чемпіонаті України були на висоті. Роль Федецького в якісному стрибку львів’ян — визначальна. Зарекомендував себе Артем і як опора збірної України. Однак через конфлікт інтересів власника та орендаря футболіст опинився у пастці, яка не дозволила йому зіграти у стартовому турі національної першості. У Федецького саме зараз закінчився строк дворічної оренди. У прес–службі «Карпат» кажуть, що Артема в заявці клубу на XXI чемпіонат України немає. Так само, як і в заявочних протоколах інших вітчизняних команд. Адже керівництво власника — «Шахтаря» — веде перемовини з потенційними покупцями/орендарями. Тож кореспондент «УМ» поспілкувався із безробітним наразі футболістом.

«Від роботи беру лише позитив»

— Артеме, щось відомо про наступне місце вашої роботи?

— Зараз я тренуюся з «Карпатами» і чекаю рішення керівників клубу. Дай Боже, щоб ситуація прояснилася якомога швидше і я нарешті зміг зіграти в чемпіонаті України. Адже сидіти без роботи — це не для мене.

— Упродовж п’яти років ви змінили чотири клуби. Де найбільше сподобалося грати?

— Кожен етап моєї кар’єри — і в Києві, і в Харкові, Донецьку та Львові — то був урок, були різні емоції. В «Арсеналі», коли він стояв на межі зникнення з футбольної карти країни, хотілося грюкнути дверима на прощання. Хоча, зрештою, клуб врятували. У «Харкові» ми боролися за виживання. У «Карпатах» грали в груповому етапі Ліги Європи, двічі поспіль посіли п’яте місце в чемпіонаті України, а це непросто. Із кожного клубу я взяв максимум позитивних вражень, здобув неоціненний досвід. Хоч би як складалася кар’єра, я завжди працюю, ніколи не опускаю руки.

— Нові міста — нові вболівальники. Яке ваше ставлення до фанів? Скажімо, Андрій Воронін прагне ховатися подалі від набридливих шанувальників та папараці, які заважають йому відпочивати...

— Мені приємно, коли люди впізнають на вулиці, просять автограф. Із цим немає жодних проблем. Зрештою, якщо тебе знають в обличчя, це свідчить про твої досягнення у футболі, про визнання тебе як гравця.

Вважаю, що футболіст повинен іти на контакт з уболівальниками, якими б вони не були. А на провокаторів та грубіянів не варто звертати увагу. Особисто я відкритий для спілкування з любителями футболу. Жодних проблем із ними в мене ніколи не було.

«Б’юся за перемогу навіть на тренуваннях»

— Без перебільшення можна говорити, що минулий сезон для вас став найкращим у кар’єрі, а для «Карпат» — у новітній історії. Що найбільше закарбувалося в пам’яті за попередній футбольний рік?

— Справді, сезон 2010—2011 років був насичений єврокубковими баталіями та незабутніми емоціями. Однак домашній поєдинок із «Галатасараєм» — це той матч, перебіг якого можна переповідати знову і знову. «Карпати» стояли на порозі історичного виходу до групового етапу Ліги Європи, достатньо було вдало зіграти з турецьким грандом унічию. Готувалися ми до тієї дуелі відповідально, і, зрештою, досягли бажаного результату.

Пригадую, як за кілька хвилин до фінального свистка, що мав сповістити про вихід «Карпат» до групового етапу ЛЄ, нас почали переповнювати емоції, з’явилося якесь незрозуміле хвилювання. Зрештою, стався провал. Пояснити його важко. Ми пропустили м’яч, який ледь не перекреслив усі наші попередні здобутки...

— Але фортуна таки повернула на бік «Карпат», а вам пощастило стати автором вирішального голу. Що ви тоді відчували?

— Думка тоді була тільки одна: не може такого бути, щоб за мить до виходу у груповий етап усе зруйнувалося. У той момент ми відчули додатковий поштовх, який допоміг опанувати себе і забити необхідний м’яч. А вже згодом ми усвідомили, що зробили щось неймовірне.

— Артеме, в чому секрет вашої активності на футбольному полі? Адже саме ви, як локомотив, тягнули за собою «біло–зелених», виступали в ролі атакувального захисника.

— Усьому причина — мій характер. Незалежно від результату — складається гра чи нічого не виходить — я не люблю програвати. Через це в нас навіть на тренуваннях виникають суперечки, зокрема з Андрієм Тлумаком. Поза полем ми друзі, товаришуємо і особисто, і сім’ями. Але на полі нас захоплює гра — він не любить програвати, я не хочу поступатися. Коротше кажучи, я — максималіст. Хоча іноді буває досить важко відродити в собі наснагу для боротьби, але я б’юся до останнього. Такий стиль гри закладений у мене в крові.

— Що завадило «Карпатам» виграти бодай одну гру в груповому турнірі ЛЄ?

— Усі бачили, яких суперників послав нам жереб. Наш квартет охрестили «групою смерті». Хоча я розумію, що це не відмовка. Ми знали, що граємо в серйозному турнірі, і прагнули перемог. Поєдинок із «Боруссією» — тому підтвердження: билися ми до останнього. А єдиний провальний матч на євроарені — зустріч із «Севільєю» в Іспанії, де ми виглядали безпорадно й не могли віддати навіть точний пас назад. Іспанці ж, навпаки, тоді зловили кураж.

Хай там як, але я вважаю, що ми виступили в Лізі Європи гідно. Хоча й здобули одне очко в шести поєдинках, але видали досить хороші матчі, грали з маститими суперниками на рівних.

— Погоджуєтеся, що львів’янам не вистачило досвіду для вдалого виступу на міжнародній арені?

— Можна говорити і про досвід, і про молодий вік команди, більшість гравців якої вперше грала в єврокубках, і про брак психологічної стійкості. Але слід зробити правильні висновки й рухатися далі.

«Тренер повинен знайти підхід до кожного футболіста»

— Чи можна зробити вис­новок, що ви як футболіст розквітли саме в «Карпатах» під керівництвом тренера Олега Кононова?

— У футболі досить рідко можна зустріти тренера, в якому вдало поєднувалися б високі професіональні здібності і людські якості такого ж рівня. Кожен футболіст — це індивідуальність, і тренер повинен знайти до кожного свій підхід. Адже кожен гравець має певні проблеми, як на полі, так і в особистому житті. І Олег Георгійович успішно знаходить потрібні ключі. Він намагається бути відкритим із кожним футболістом, незалежно від досвіду, віку, титулів. Молодим, яким зазвичай бракує віри у власні сили, потрібна психологічна підтримка. І її я отримав від Олега Кононова, коли він запросив мене до «Карпат».

Очевидно, що Олег Георгійович — спеціаліст високого рівня, якого хотіли б бачити в себе багато клубів.

— Цікаво, а як впливала часта зміна тренерів на футболістів національної збірної? Вісім місяців без затвердженого керманича залишили якийсь слід?

— Ні, абсолютно. Професіонали виходять на футбольне поле й виконують свої прямі обов’язки. Звісно, кожен тренер приходить у колектив зі своїм баченням футболу, своєю тактикою, стратегією. Але повторюся, що кожен повинен займатися своїми справами: тренер — тренувати, футболіст — грати у футбол. Не думаю, що хтось із гравців особливо хвилювався через зміни на тренерському містку.

—  Олег Блохін, описуючи атмосферу в команді після свого повернення до збірної, казав, що окремі гравці ховалися, боячись першої зустрічі з ним. Це правда?

— Справді, в Олега Во­лодимировича дуже серйозна дисципліна в команді. Хоча порядок був і за попередніх наставників — Маркевича й Калитвинцева. А щодо страху в очах футболістів — думаю, то він жартома сказав. Такого немає.

«Не маємо права осоромитися на Євро–2012»

— А взагалі, які стосунки всередині головної команди країни?

— Зазвичай буває таке, що новачки, адаптуючись до нової обстановки, ніяковіють. Думаю, такі епізоди бувають у житті кожного молодого футболіста, адже, граючи з досвідченими, майстровитими гравцями, прислухаєшся до їхніх порад, виявляєш до них повагу. Однак зараз такого немає. Ніякого дискомфорту в спілкуванні.

— Вище керівництво українського футболу не раз наголошувало, що ставитиме перед збірною максимальні завдання на Євро–2012. Чи до снаги нам виграти домашній ЧЄ?

— Кожен із гравців розуміє, що значить для нього Євро–2012, зважаючи на домашній статус цього турніру. Як кожен гравець особисто, так і команда в цілому не має права впасти в очах своїх уболівальників. І це найголовніше.

А кидати слова на вітер і говорити, що ми будемо вигравати Євро?.. Звісно, ми хочемо стати чемпіонами Європи, але ж, окрім нас, є достатньо команд, які теж ставлять перед собою максимальні завдання. Будемо працювати, вирішувати завдання по мірі їх надходження. І хоч би яке завдання поставить перед нами керівництво, намагатимемося його виконати.

— А чи не боїтеся повторення історії з «молодіжкою», від якої на Євро–2011 очікували тріумфів, а вона зазнала болісного фіаско?

— Справді, у футболі можливо все. Але не можна грати у футбол, думаючи про провал. Якщо голова зайнята такими думками, команда приречена на найгірший результат. Потрібно просто виходити на поле і якісно й самовіддано робити свою роботу. Тоді результат прийде.

— А взагалі, які ваші враження від виступу молодіжної збірної?

— Чесно скажу, що я не в тому віці й амплуа, аби вказувати на помилки молодших футболістів. От коли перейду на тренерський хліб, тоді й почну критикувати.

Хоча, звісно, хлопці розчарували. Адже від них чекали більшого.

ДОСЬЄ «УМ»

Артем Федецький

Майстер спорту міжнародного класу з футболу, захисник національної збірної України.

Народився 26 квітня 1985 р. в Нововолинську Волинської області.

Володар Кубка УЄФА сезону 2008/2009 у складі донецького «Шахтаря».

Перший клуб — ЕНКО (Луцьк). Виступав також за «Арсенал» (Київ), ФК «Харків», «Шахтар», «Карпати».

Перший тренер — Віктор Попко.

Зріст — 184 см, вага — 82 кг.

Одружений, виховує сина.