Прощавай, командире

12.07.2011
Прощавай, командире

Руслан Зайченко.

Учора, після тривалої хвороби, на 48–му році життя перестало битися серце голови виконкому УНА–УНСО Руслана Зайченка.

Він був одним із перших унсовців, незмінним учасником основних подій у житті організації. Народився на Вінниччині, хоча своєю батьківщиною називав Черкащину, де жив із десятирічного віку. Служив на флоті, із 16 років працював вантажником, санітаром на «швидкій», монтажником. Із 1991–го — провідник УНСО на Черкащині. У 1992 році воював у Придністров’ї. У 1995—1996 рр. очолював донецьку обласну організацію УНА–УНСО.

Руслан був учасником перепоховання Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка) біля Софійського собору в 1995 році, очолював голодування проти заборони УНСО. Був одним із регіональних керівників акції «Україна без Кучми», координатором охорони наметового містечка тієї протестної акції в Києві. Відсидів два роки й чотири місяці за «справу 9 березня». Рішенням ПАРЄ у вересні 2003–го. визнаний політв’язнем. Після Помаранчевої революції отримав від Президента Віктора Ющенка орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Ще напередодні Руслан розсилав товаришам –журналістам СМС із запрошеннями на виставку робіт батька його дружини, дизайнерки Олесі Теліженко в Музей Івана Гончара.

Без батька залишилися чотирирічний Аскольд та 22–річна донька Марина.

«УНСО — це енергетична субстанція, це як козацтво: в кожному місті своя Січ, — казав Зайченко в одному з недавніх інтерв’ю «УМ». — І нація — це як за Шевченком — «і мертвим, і живим, і ненародженим» — це енергетичний потік, який переходить із покоління в покоління, безперервно в майбутнє».

Велика енергія Руслана залишиться з нами.

Колектив «України молодої» висловлює співчуття рідним, близьким та друзям Руслана Зайченка у зв’язку з непоправною втратою.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>