Учора, після тривалої хвороби, на 48–му році життя перестало битися серце голови виконкому УНА–УНСО Руслана Зайченка.
Він був одним із перших унсовців, незмінним учасником основних подій у житті організації. Народився на Вінниччині, хоча своєю батьківщиною називав Черкащину, де жив із десятирічного віку. Служив на флоті, із 16 років працював вантажником, санітаром на «швидкій», монтажником. Із 1991–го — провідник УНСО на Черкащині. У 1992 році воював у Придністров’ї. У 1995—1996 рр. очолював донецьку обласну організацію УНА–УНСО.
Руслан був учасником перепоховання Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка) біля Софійського собору в 1995 році, очолював голодування проти заборони УНСО. Був одним із регіональних керівників акції «Україна без Кучми», координатором охорони наметового містечка тієї протестної акції в Києві. Відсидів два роки й чотири місяці за «справу 9 березня». Рішенням ПАРЄ у вересні 2003–го. визнаний політв’язнем. Після Помаранчевої революції отримав від Президента Віктора Ющенка орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Ще напередодні Руслан розсилав товаришам –журналістам СМС із запрошеннями на виставку робіт батька його дружини, дизайнерки Олесі Теліженко в Музей Івана Гончара.
Без батька залишилися чотирирічний Аскольд та 22–річна донька Марина.
«УНСО — це енергетична субстанція, це як козацтво: в кожному місті своя Січ, — казав Зайченко в одному з недавніх інтерв’ю «УМ». — І нація — це як за Шевченком — «і мертвим, і живим, і ненародженим» — це енергетичний потік, який переходить із покоління в покоління, безперервно в майбутнє».
Велика енергія Руслана залишиться з нами.
Колектив «України молодої» висловлює співчуття рідним, близьким та друзям Руслана Зайченка у зв’язку з непоправною втратою.