«Життя — це човен, а весла — в твоїх руках»

Сьогодні виповнюється 90 років iз дня народження Петра Яцика, бізнесмена, мецената, спонсора різноманітних освітніх студій, засновника Міжнародного конкурсу знавців української мови. Про життя і духовне становлення «українця, який відмовився бути бідним», розповів «УМ» відданий продовжувач справи Петра Яцика, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький.

Зустріч у Торонто

— Мій товариш Олександр Харченко сказав, що це, як у Римі побувати і не побачити Папу Римського, так само — побувати в Торонто і не побачити Петра Яцика, — згадує пан Михайло. — Але того разу Олександру не вдалося організувати нам зустріч. Познайомилися ми вже на поетичному вечорі у Торонто. Петро підійшов і спитав: «Слухайте, а ви тільки про мертвих пишете? От якби ви мені допомогли написати книжку. Я маю думки: про мораль бізнесу, про українську ментальність, про хвороби українців. Але написати не можу — це не мій хліб». Тож спочатку сам Петро Яцик мав стати автором книги «Українець, який відмовився бути бідним». Але потім це здалося йому самовихвалянням, тому вже по ходу розмови ми переробили концепцію на розповідь від мого імені. Ця книжка для нього надзвичайно багато важила.

Уроки життя

Він був сиротою. У сім’ї четверо дітей, Петро — найстарший — і всі на ньому. Тож іще в дитин­стві він став самостійним, сам давав собі раду. То був жорстокий урок життя, але це вже визначило його майбутнє. Це, мабуть, найсамодостатніша і найнезалежніша людина з усіх, кого я знав. Деякі можуть розраховувати на родину, на державу, Петро Яцик міг розраховувати тільки на себе. Життя не могло задушити таку людину.

Розкіш не для задоволення

Петро в побуті був скромною людиною, бо все дитинство пройшло в голоді й скруті, тому сам жив дуже ощадливо. Але мав будинок, мов справжній замок. Петро Яцик говорив: «Я ж будівельник, маю 17 будівельних фірм, мені потрібна реклама. Якби я жив у якійсь стодолі, то люди подивилися б і сказали: що ж він зможе збудувати? Тільки я кину бізнес, я одразу перестану тут жити». І «Мерседес» найновішої моделі використовував лише для переговорів, а так їздив на звичайних спортивних автівках, бо не хотів хизуватися.

Слабкість до високого

Він не зміг у молодості здобути освіти, бо весь час мусив заробляти на хліб, аби прогодувати родину. Це вплинуло на формування пієтету до книжок й освічених людей. Зокрема, Яцик неймовірно пишався своєю дружбою з Омеляном Пріцаком (український історик, мовознавець, засновник і довгорічний директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. — Авт). Він говорив про нього і його бібліотеку із надзвичайним захватом. Щороку меценат надсилав гроші на розвиток студій у Гарвардському університеті. Це вже стало для нього своєрідним «податком». Величезну повагу мав також до Ігоря Шевченка — одного з найбільших візантологів світу.

До політики ж ставився Петро Яцик із великою нелюбов’ю, вважав її «низьким» заняттям. Говорив, що розуміє, що це треба, але не більше того. А от вчені, письменники, книжки — це було його слабкістю.

Людина–парадокс

Сам по собі він був людиною оригінальною, з тих людей, про яких ти ще нічого не знаєш, але вони вже тобі цікаві. У нього був дар бачити все з несподіваного боку. Одного разу Петро Яцик запропонував відсвяткувати зі мною те, що він втратив півмільйона. На моє питання, чому ж тут радіти, Петро відповів: «Я ж міг би все втратити, а так навіть дешево відбувся».

Петро не цурався будь–якої роботи. І воду сам у басейні міняв, косив газони, загрібав листя. Я йому кажу: «У вас же мільйони, ви не зобов’язані це самотужки роботи». На що Петро Яцик відповідав: «Я маю від цього задоволення, інакше б не робив цього. Жити треба так, щоб отримувати насолоду від будь–яких занять».

Багаті теж плачуть

Він був дуже самотньою, страшенно самот­ньою людиною, нещасливий у шлюбі. Раз ми пішли на могилу його дядька, котрий радив Петру не брати Марію в дружини, бо вона сирота. А вона була найвродливішою жінкою українського Торонто. Петро Яцик зрозумів лише згодом, що дядько мав на увазі. Марія не мала прикладу сімейного життя, оскільки змалку не жила в родині. Петро мав три доньки, яким він заміняв матір, тому що та любила красиве життя. Коли доньки підросли, то двох iз них він забезпечив квартирами, машинами і припинив спілкування з ними, бо спільної мови так і не знайшов. Підтримував стосунки тільки з Надією. Друга дружина Джінетт сонечком осяяла останні роки його життя. Вона була надзвичайно скромна, інтелігентна і чудово розуміла, з ким вона живе, завжди із захопленням дивилася на Петра.

Філософ успіху

Почуття гумору пройшло крізь життя мецената. Він надзвичайно розумна від природи людина. Страшенно любив читати, особливо біографії успішних людей: байдуже, чи то Ньютона, чи то відомого полководця, чи хокеїста — його цікавило, якими методами людина досягала успіху.

Яцик зазначав, що в житті все заздалегідь визначене на небі, був фаталістом. Життя, говорив меценат, — це плавання в човні: від дня народження до дня смерті. Але щоб тебе передчасно не викинуло на берег, тобі дають весла і ти правуєш, аби не втрапити на каміння, береш активну участь у цьому плаванні.

Україна дала йому те, чого ніколи не пропонувала діаспора

Жити в діаспорі йому було важко. Життя в еміграції накладає відбиток на людей. Там популяризоване поїдання один одного, представники одних партій топчуть репрезентаторів інших. Оскільки Петро Яцик вийшов iз бандерівців після таборів, то це теж вплинуло на ставлення до нього з боку політичних структур. Він був сам по собі. Тому респектування в діаспорі йому не вистачало — визнання прийшло вже в Україні. Коли Яцику дали перший орден «За заслуги», він був розчулений цим знаком уваги. Говорив, що він — емігрант, особисте життя якого склалося невдало, тому це для нього багато значить.

Яцик відчув, що тут його поважають, iз ним рахуються. Україна дала йому те, чого ніколи не давала діаспора, показала, що життя не минає марно.

Тепер та пісня вже про нього

Не можу не згадати цієї історії. Коли взимку босий Петро прийшов влаштовуватися на молочарню, він побачив надзвичайно вродливу панянку в білому хутрі. То була дочка директора «Маслосоюзу» Андрія Палія, нині письменниця в еміграції Ліда Палій. Петро стояв і милувався нею. Повз нього пройшов Палій і мовив: «Хлопе, не дивися, та пісня не про тебе». Хто міг подумати тоді, що сатисфакцією тому босому хлопцю стане те, що він увійде до 7 відсотків найбагатших людей Північної Америки і пригощатиме ту ж таки Ліду Палій в одному з найдорожчих ресторанів Канади. Ось як міняються ролі...

Ірина УЗЛОВА