Мирослава Которович: «Я завжди відчувала, що тато особливий». (Фото із сімейного архіву.)
Довго у моєму телефоні зберігався відеозапис виступу «Київських солістів» на відкритті Великого скульптурного салону в Києві. Так, прекрасна музика й чудове виконання, але першопричиною того, що я натисла кнопку запису, була постать диригента. Красивий, зі шляхетною сивиною чоловік, який ніби й не керував ансамблем, а грав разом з усiма, емоційно передаючи музичні нюанси. Біля Богодара Которовича тоді зупинялося не менше відвідувачів, ніж біля скульптур Іоанна Пінзеля...
Здавалося б, хто може краще розповісти про цю яскраву людину, як не його донька — учениця й соратник. Ми зустрілися напередодні 3 липня, коли музиканту виповнилося б 70 років.
— Я досі відчуваю його поруч... Звісно, те, що тато не належав лише мені, я зрозуміла ще дитиною. Вже тоді я відчувала, що він особливий. Тому, наприклад, настанови, які він мені залишав у приватних розмовах, часом між оповідями про якісь справи, закарбувалися як життєві дороговкази.
— Які це настанови?
— Наприклад, така: «Справжній учитель не чекає від учнів подяки». Для мене це означає дарувати знання без самоствердження.
— Він залишив по собі незакінчені проекти?
— За кілька місяців до того, як тата не стало, ми записали начитану ним казку для дітей. Це фактично останній його прижиттєвий запис. І от два тижні тому — частково моїм коштом і частково завдяки мистецькій премії «Глодоський скарб» — вдалося видати цю казку на диску. Вона називається «Фердинанд». У наших планах є також видання записів скрипкових концертів у його виконанні. Цей проект ми наразі обговорюємо в Міністерстві культури.
— Але з такими проектами, які фінансуються з держбюджету, є проблема — їх не поширюють вільно. Вас це не турбує?
— Головне — зібрати архів, а це не така легка справа. Підтримка держави допоможе отримати доступ до архівних записів, які завжди потім можна перевидати.
— Я знаю, що Богодар Которович народився на території Польщі, а в Україну його сім’я потрапила через операцію «Вісла». Розкажіть, будь ласка, більше про вашу родину.
— До Львова наша родина переїхала, коли тато ходив до школи. Которовичі — українська священицька родина. Зокрема, мій прадід — православний священик, а мій дідусь співав у церковному хорі, розказують, що у нього був чудовий голос. Може, саме в нього вдався мій молодший брат Антон, у якого теж дуже гарний голос. А ось татова мама була наполовину росіянка, наполовину естонка, що не завадило їй виховати блискучого українського патріота. На жаль, моя бабуся Ірина рано померла, але саме вона відіграла найважливішу роль у татовому вихованні — розгледіла у ньому талант музиканта. До слова, його випуск був унікальним за кількістю видатних музикантів. Серед них скрипалі Олег Криса, Юрій Мазуркевич, віолончелістки Харитина Колесса, Марина Чайковська, піаніст Віктор Єресько, композитор Богдан Янівський. Тато дуже пишався своїм класом!
— Чому після Львова він поїхав продовжувати навчання у Москву?
— Він поїхав не до міста, а до світила радянської скрипкової школи — Юрія Янкелевича. До речі, серед усіх своїх учнів Янкелевич виділяв лише двох — Григорія Жисліна й Богодара Которовича. Він вважав їх найперспективнішими у плані педагогіки й не помилився — тато був викладачем від Бога! Понад 30 років він очолював кафедру скрипки в Національній музичній академії імені П. І. Чайковського.
А ось виконавський талант Богодара Которовича розгледів його янгол–охоронець, диригент Державного симфонічного оркестру Стефан Турчак. Саме завдяки йому Богодар Которович опинився в Києві.
До речі, тривалий час тато працював як виконавець і як педагог в Австралії. Це був дуже корисний для нього досвід: по–перше, він добре підтягнув англійську, а по–друге, незважаючи на свої хороші позиції там, зрозумів одну істину — існування кастовості в еміграції. Він говорив: «Сміливі ті, що поїхали, але ще сміливіші ті, що залишилися». От він і доводив усе життя свою силу.
— Водночас сьогодні вважають, що ті, хто лишився тут i не використав свій шанс за кордоном, — самогубці. У вас же були можливості працювати за межами України, що ви довго й робили.
— Дійсно, я мала певний закордонний досвід роботи, працюючи з Гідоном Кремером, і знала, що це не так уже й солодко. Хоча тоді я була людиною світу: найкращі концертні зали, прекрасні твори, чудові виконавці. Але в Україні я перебуваю в гармонії з собою. І коли представляю за кордоном українську культуру, то відчуваю неймовірну гордість.
Якось iз нами трапилася така історія. Ми мали концерт у Сінгапурі, який відвідав Лі Кван Ю, їхній прем’єр iз 1959 по 1990 рр., який за 30 років вивів республіку на позиції однієї з провідних держав світу. Він захоплено промовив після першого відділення нашого концерту: «Якщо вони так грають світову класику, то як вони будуть грати своїх композиторів?».
— Яку частку у вашій програмі складає українська музика? Якого вона періоду?
— Якщо говорити про «Київських солістів», то українську барочну музику ми нечасто виконували. Наші улюблені композитори — знамениті три «С»: Валентин Сильвестров, Євген Станкович і Мирослав Скорик. А ще в нашому репертуарі — твори Юрія Ланюка, Ганни Гаврилець, Ігоря Щербакова, Вікторії Польової та інших.
— Але ж ми фактично не знаємо цих імен тут. Як на вашу думку, чи достатньо в Україні фестивалів класичної музики?
— Не можу з вами погодитися. Українські композитори відомі — і не лише вузькому колу слухачів. А фестивалі — звісно, вони просувають українську музику. Більшість iз них є безкоштовними для відвідувачів. І при цьому мають статус серйозних міжнародних імпрез. До слова, у Києві це — «Прем’єри сезону» й «Київ Мюзик Фест».
— Ви також училися у батька — спочатку в класі Академії, потім — в аспірантурі. Які були його методи роботи й спілкування зi своїми студентами?
— Богодар Которович мав одну неймовірну здатність: при ньому студенти починали грати краще. Спершу тремтіли, як листочки, але варто було почути побажання маестро, як музиканти відразу переключалися на творчість. Він умів знайти першопричину того, чому щось не виходить. Крім того, він умів відчути характер людини. І нарешті він дозволяв своїм студентам мати власне обличчя — серед його учнів ви не знайдете «маленьких которовичів». Сьогодні його учні працюють і за кордоном, і в Україні.
— Ви пішли стопами батька — викладаєте в Академії. Чи є у вас учні, якими ви пишаєтеся?
— Так. Моя випускниця Катерина Бойчук, яка грає в «Київських солістах» і є лауреатом кількох премій. Зараз на четвертому курсі у мене навчаються ще двоє гарних студентів. Мені приємно це відзначати, адже я ще молодий викладач (усміхається).
— Ви сьогодні більше співпрацюєте з «Київськими солістами» чи задіяні в інших проектах?
— Зараз я працюю у ансамблі «Київські солісти», крім того, маю концертні виступи з іншими українськими колективами, гастролюю за кордоном. Один з останніх виступів відбувся у Познані на фестивалі «Українська весна». Це був спільний проект iз хором «Київ» під орудою Миколи Гобдича. Мені, як і батькові, притаманна оригінальність складу — я працювала з баяністом Романом Юсипеєм, неодноразово втілювала музично–театральні проекти.
— Зараз запитані проекти, що поєднують класику та популярну музику. Така співпраця дає бонуси обом сторонам. Чи ви задумувалися про них?
— Мене більше цікавить співраця із театром. Ще коли тато був живий, ми планували роботу з театром «Дах», можливо, навіть із «ДахаБрахою». Богодар Которович завжди наголошував, що зараз триває ера синтетичних мистецтв. Пригадати хоча б потужний проект — постановку реквієму Бріттена в Національній опері — з солістами, хором, двома оркестрами і балетом. Це була його ідея.
У моїх планах — створити виставу для скрипки соло на музику Вікторії Польової, композитора, яка цьогоріч стала обличчям фестивалю Гідона Кремера в Австрії. Прем’єра спектаклю запланована на 3 березня наступного року у філармонії. Вважаю, що це буде нове слово в мистецтві.
— Найближча подія — вечір спогадів про Богодара Которовича, що відбудеться 5 липня у київському Меморіальному кабінеті–музеї Віктора Косенка. Також Національний камерний ансамбль «Київські солісти» готує спеціальну програму на листопад 2011 року, яку представить у Києві, Львові й Полтаві. А до кінця року, сподіваюсь, вийдуть документальний фільм і книжка спогадів про Богодара Которовича.
Богодар Которович — один із засновників української скрипкової школи. Випускники його класу продовжують традиції майстра в різних країнах світу: серед них — Аліна Комісарова (Данія), Мирослава Которович, Олег Которович (Нова Зеландія), Віктор Кузнєцов (Польща), Тарас Печений (Хорватія), Богдана Півненко, Кирило Стеценко (Україна), Дмитро Ткаченко (Англія), Сергій Шотт (Україна), Назарій Пилатюк, Тарас Яропуд, Кирило Шарапов та інші.
Батько двох дітей: Мирослави та Антона.
Мирослава Которович — автор циклу музично–театральних проектів у жанрі музичні новели («Роль для скрипки», «Сотворіння», «Скрипкові капризи», «Сходами», «Намисто з дитячих мрій» та ін.), автор аудіопроекту «Грають «Київські солісти», випустила два сольні диски — «Сотворіння» і «Фердинанд».
Виховує доньку Надійку.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
