Катерина Карсак: Саме слово «Олімпіада» мене вбиває

Минулорічна командна першість Європи з легкої атлетики відкрила для України спринтерку Єлизавету Бризгіну, яка згодом прогриміла на весь світ тріумфом на особистому чемпіонаті континенту в Барселоні. Цьогорічні змагання збірних Старого світу виставили на огляд легкоатлетичної спільноти значно більшу кількість чемпіонів, які до змагань у Стокгольмі перебували в затінку. Нагадаємо, Україна на ЧЄ–2011 взяла командну «бронзу». А серед переможців у окремих дисциплінах фігурують імена не тільки лідерів сезону (Саладуха, Ремень, Мазурик), а й нові прізвища спортсменів, які дещо затрималися в когорті «перспективних», — це стрибун у висоту Дем’янюк і метальниця диска Карсак.

25–річна одеська дискоболка Катерина Карсак розповіла «УМ» про те, що заважало розквітнути після «молодіжних» перемог, та як куються перші дорослі звитяги.

«Тренування на морозі додали впевненості»

— Катерино, ваша особиста перемога на командному чемпіонаті Європи, напевно, стала найбільш вагомим успіхом за останні роки. З чим пов’язуєте такий прогрес?

— Після серії цьогорічних стартів, де я показала результат за 63 метри, в мене з’явилася впевненість у власних силах. Думаю, це одна із вагомих складових успіху. Адже попередні невдачі — на Олімпіаді 2008 року в Пекіні та чемпіонаті світу 2009–го в Берліні — дещо підірвали мій бойовий дух.

До того ж перед початком нинішнього сезону я виконала грандіозну роботу. Взимку ледь не щодня тренувалася на морозі. Раніше робила це рідко, бо не надто приємно брати до рук залізо при «мінус п’ять». А так — ніхто особливо не відволікав, тож повністю була зосереджена на тренуваннях.

—  Яким результатом ви найбільше пишаєтеся?

— Особисто для мене найбільш цінний і пам’ятний виступ на дорослому чемпіонаті Європи 2006 року, куди я поїхала ще в статусі члена молодіжної збірної. Тоді в Ґетеборзі я стала четвертою. Відчувала неймовірне піднесення, мене просто переповнювали емоції, адже я змагалася з елітою. А серед суперниць були й 40–річна Франка Діцш, і 50–річна Елліна Звєрєва. А я була наймолодша.

«Після Олімпіади–2012, не виключено, закінчу кар’єру»

— У національній федерації мені повідомили, що вами тепер опікується інший тренер, хоча раніше з вами працював батько. Можливо, в цьому теж запорука нових досягнень?

— Не можу сказати, що повністю перейшла під опіку нового тренера. Справді, на початку року тато поїхав працювати до Катару, тому з травня мої тренування проходять під наглядом старшого тренера збірної. Він приходить на мої заняття, дає поради. А батько все одно тримає «руку на пульсі»: ми щодня спілкуємося по «Скайпу».

— Можливо, батько не завжди ставився до вас суворо та вимогливо, і це гальмувало ваш прогрес?

— І тато, і старший тренер бачать у мене ті самі помилки. Хіба що говорять про них різними словами. Відверто кажучи, після від’їзду тата за кордон мені здавалося, що я взагалі без нього не зможу. Я вважала, що мені необхідна людина, яка постійно штовхатиме мене в спину. Це розлучення стало своєрідною перевіркою на стійкість, витривалість, силу волі. Та врешті я витримала тест і довела собі, що можу й сама, без опори, досягати результату.

— А чому ваш тато обрав Катар?

— Усі шукають, де краще, зокрема і з погляду фінансів. Річ у тім, що мій тато — людина спорту, а в Україні в нього просто не було роботи. Нові спортсмени не приходять у секції, а старих можна перерахувати на пальцях однієї руки.

— А вас за кордон не запрошували?

— Ні, поки ще не кликали.

— А як ви взагалі ставитеся до спортивної еміграції?

— У питанні зміни спортсменом країни не все так просто. Інше громадянство — це три роки простою, та й федерація не відпустить. А взагалі — я про це не думала. До Олімпіади 2012 року буду в Україні, а там подивимося, чи продовжу виступи, чи, можливо, вже завершу кар’єру.

«Контракт із менеджером скріплювали домовленостями»

— Катю, раніше ви заявляли, що можете метнути диск на 66 м, проте наразі ваш особистий рекорд — 64,40...

— Минулого року я відчувала, що можу більше. Проте сталося так, що в Україні я змагалася сама з собою. Одна суперниця була травмована, інша метала лише на 52 метри. Фізично я була готова на 65—66, але було складно психологічно налаштуватися на максимум. Ледве дотягувала до 59 метрів.

До всього, в 2010–му була проблема з менеджером, який організував для мене лише два комерційні старти. Разом із кількома українськими змаганнями це крапля в морі. А цього року я стала частіше виїжджати на турніри. Змінила менеджера — за півроку взяла участь уже в чотирьох комерційних стартах. До того ж я маю запрошення на етап «Діамантової ліги».

— А що заважало одразу змінити неефективного менеджера: контракт чи якісь інші причини?

— Важко сказати. Не міняла, бо не хотіла змін посеред сезону, до того ж він увесь час годував мене обіцянками про майбутні турніри. Щодо контракту, то це в американців усе тримається на папірцях. А в нас усе скріплюється усною домовленістю. Зрештою, ми з ним розійшлися без сварок і скандалів.

— Цікаво, хто ці люди, які допомагають легкоатлетам заробляти гроші?

— Колишній мій менеджер — португалець, нинішній — естонець. Вони обоє знають російську мову, тому проблем у спілкуванні не було. Певно, тому й спеціалізуються на роботі зі східноєвропейськими спортсменами.

«Буде результат — будуть комерційні старти»

— Зазвичай про успіхи на командному чемпіонаті Європи говорять доволі стримано. Але цього року третя сходинка, завойована у Стокгольмі, навіть для керівництва федерації нашої збірної стала приємною несподіванкою. Чим обумовлений такий сильний виступ українців на командному ЧЄ–2011?

— Порівняно з минулими роками склад збірної змінився практично на 80 відсотків. Наше керівництво розуміє, що на Олімпіаду слід везти нових людей, а їх потрібно «обкатувати». У свою чергу, збірники намагаються заявити про себе на повний голос, адже від нинішніх результатів залежить їхнє майбутнє.

— Останніми місяцями практично всі вітчизняні спортсмени скаржаться на брак фінансування. Державні грошові потоки, як відомо, сконцентровані на футбольному Євро–2012. Скажіть, як фінансується підготовка легкоатлетів до лондонської Олімпіади?

— На превеликий жаль, спонсорів у вітчизняних легкоатлетів немає. Футбол — будь ласка, а знайти меценатів для легкої атлетики в Україні нереально.

Щодо мене, то від керівництва Одеси я отримую річну стипендію, також маю річне фінансування з центрального бюджету.

— Якщо не секрет, які це суми?

— Зазвичай за медалі міжнародних турнірів тренер та його вихованець отримують річну стипендію. Переможцеві дають сім тисяч гривень щомісяця, срібному медалісту — п’ять, бронзовому — чотири.

— Катю, а як ви можете пояснити парадокс українського спорту, коли футболісти, маючи багатотисячні контракти, показують набагато гірший результат, ніж спортсмени з інших видів, що не мають такої високої платні?

— Певно, в нас є стимул. Якщо буде результат, ми зможемо виступати на комерційних турнірах, які принесуть додаткові фінансові здобутки.

— Через рік ми, очевидно, вболіватимемо за вас на Олімпіаді. Як готуєтеся до найвідповідальнішого старту? Чи проаналізували причини невдачі на Іграх–2008, коли ви не змогли пройти кваліфікацію, хоча планували взяти медаль?

— Саме слово «Олімпіада» психологічно мене вбиває. Хоча я розумію, що Олімпійські ігри — це той самий чемпіонат світу, де збираються знайомі обличчя, добре відомі суперники... Але та атмосфера так тисне на голову, що неможливо витримати.

Думаю, що на мій результат у Пекіні також негативно вплинув клімат, проблеми з акліматизацією. У Китаї мені було дуже важко: через високу вологість набрякали руки, все тіло вкривалося потом.

Боюся, щоб така сама проблема не виникла й на серпневому чемпіонаті світу в корейському Тегу. Зараз вирішуємо з тренером, чи їхати на збори в Корею, чи відмовитися від них. Пригадую, що перед ЧС–2007 в Осаці нас завчасно привезли на акліматизацію. Тоді через десять днів перебування в Японії науковці, які працювали з нами, виявили, що мій організм перебуває в поганій функціональній готовності.

Тож підготовку до корейського ЧС вестимемо в Україні, а на змагання поїдемо за три–чотири дні до старту. Думаю, так вчинить половина нашої команди.

«Брат виграв у мене 5 см»

— Знаю, що ваша сестра одружена з олімпійським чемпіоном, штовхальником ядра Юрієм Білоногом. Чи не намагалися випитати в нього чемпіонський рецепт?

— Думаю, такого рецепта немає. Хоча — як сказати. Юрій каже, що треба стати перед дзеркалом і сказати, що «я найсильніша з усіх». Передусім важливо повірити в себе.

— Катю, вся ваша сім’я — дискоболи. Цікаво, чи був у вас інший варіант спортивної кар’єри?

— Так. Займатися метанням диска я почала лише в 14 років, а до того часу бігала 400 метрів.

— Не було проблеми з переходом із бігової доріжки в сектор?

— Ні. На мою думку, біг — дещо складніша дисципліна, ніж метання диска, адже потребує більшої витривалості.

— А в сімейному колі у вас точаться змагання: хто швидший, сильніший?..

— Звичайно. Приміром, на Кубку України я метнула на 61,40 м, а брат — на 61,45. І він мені з радіс­тю заявляє: «Я виграв». І на тре­нуванні ми з ним можемо позма­гатися. Боротьба підба­дьорює.

ДОСЬЄ «УМ»

Карсак Катерина

Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спеціалізація — метання диска)

Народилася 26 грудня 1985 р. в Одесі.

Бронзова призерка командного чемпіонату Європи 2011 р. (переможниця у своїй дисципліні). Чемпіонка молодіжної першості континенту 2007 р. Багаторазова чемпіонка України.

Учасниця Олімпіади–2008 в Пекіні.

Перший тренер — Євген Карсак (батько).

Закінчила Одеську національну академію будівництва та архітектури (факультет міського будівництва та господарства).

Зріст — 182 см, вага — 88 кг.

Захоплення — музика, кіно.

Незаміжня.