На відомому фото Євгена Халдея в перший день війни люди слухають виступ Молотова.
Присвячується батькам — рядовому Омельченку Омеляну, старшинi Ющенку Андрію, Сабалдирю Павлу (у віці 63 роки вижив у німецькій окупації) та всім іншим учасникам Другої світової війни, живим і загиблим
Усі післявоєнні покоління, що народилися у СРСР, ветерани і діти війни напевно пам’ятають слова з пісні: «22 июня, ровно в 4 часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война...» 22 червня цього року виповнилося 70 років iз дня нападу нацистської гітлерівської Німеччини на комуно–тоталітарний сталінський СРСР. Як ми згадували цей день? Від влади, як завжди — коротко відзначили віроломство, підступність і злодійство Адольфа Гітлера, а потім розповіли, чим це все закінчилося для нього, Вермахту, Гестапо і всієї Німеччини. Чи не головним рефреном були слова з пісні: «...Ведь от Москвы до холодных морей Красная Армия всех сильней...»
Можливо, для Росії ця теза і має якийсь сенс. Для України — жодного! Для нас серед найважливіших є історичне питання: хто почав війну 22 червня 1941 року? Не в сенсі — хто напав першим, а хто почав військові дії один проти іншого на одній лінії фронту.
Насправді, історики давно дали відповідь на запитання, але воно так і залишається рядком в історичних фоліантах, яких більшість громадян і в очі не бачила. Адже почали війну (і Другу світову, і Велику Вітчизняну) дружні держави, що скрiпили свій союз договорами, ратифікованими найвищими органами влади. Вони вели активну торгівлю, обмінювалися делегаціями військових і цивільних фахівців, у згоді окуповували землі своїх сусідів. А НКВС і Гестапо просто поріднилися, створивши загальну зовнішню розвідку. Діяли вони на пiдставі «Генеральної угоди про співпрацю; взаємодопомогу, спільну діяльнiсть», підписаної Берією та Мюллером 11 листопада 1938 року в Москві. 20 листопада 1938 року «Генеральну угоду» було затверджено Політбюро ЦК КПРС і підписано Сталіним за спиною самого ЦК і Верховної Ради СРСР.
Особливих успіхів ці спецслужби досягли в технології масових репресій громадян своїх країн, у створенні ефективних методів фізичного знищення людей. Учителем у цьому було НКВС, а Гестапо — здібним учнем. Так, згідно з «Генеральною угодою...», кожна зi сторін визначала «відповідний (прийнятний) ліміт і програму зi стерилізації і знищення людей» за встановленими Угодою ознаками, а також порядок видачі та етапування громадян. Геноцид за допомогою концтаборів (ГУЛАГiв), газових камер і душогубок став їх головним знаряддям у насадженні націонал–соціалістичних (Гітлера) і просто соціалістичних ідей (Леніна — Сталіна).
Саме страх мільйонів радянських людей перед можливістю повернення репресій ВЧК—ОГПУ—НКВС—МДБ—КДБ і голоду став однією з головних причин розпаду багатонаціонального Радянського Союзу, а перед цим — деградації КПРС.
Помиляються ті, хто вважає Сталіна і Гітлера мало не дебілами, шизофреніками, малограмотними людьми (хоча й виникає питання: чи може психічно нормальна людина мільйонами знищувати своїх співвітчизників?). Це були люди, якi пройшли нелегку дорогу до вершини влади. Вони бачили і розуміли ще змолоду потреби і біди простих людей, а потім повірили ідеям соціалізму і рушили в напрямi, накресленому основоположниками нового вчення. Читаючи Енгельса, вони сприйняли серйозно його твердження, що для побудови соціалізму в одній країні потрібно знищити паразитів і «паразитичні класи», а в цілому світі — «дрібні нації і народи». У Гітлера і Сталіна було багато різних поглядів, але в методах побудови соціалізму їх можна назвати однодумцями, іродами–близнюками.
Підготовку до військового походу Сталін і Гітлер почали наприкінці 1938 року, об’єднавши, як ішлося вище, свої спецслужби — НКВС і Гестапо, а у вересні 1939–го почали й сам похід, розв’язавши Другу світову війну з окупації і розділу Польщі.
Ще тоді Україні слід було затямити: не просто мати справу з такими «сусідами». Чим уже в наші дні обернулися «сусідські» стосунки для Грузії — загальновідомо: військовою агресією Росії і анексією 20 відсотків її територій. Та й Україні є з чого робити висновки — згадаймо ту ж таки Переяславську раду, чорноморські (харківські) угоди. Тому нашій нації слід мати у світі надійних і сильних друзів і якнайшвидше стати повноправним членом НАТО та Європейського Союзу.
Війна почалася, і дуже скоро стало ясно, в чому полягає план Гітлера. Узагалі фюрер любив розповідати генералам про свої плани. «Мені не потрібні колонії! Мені потрібні землі для німців! Мені потрібна Україна!» Сталін любив «вішати локшину на вуха» всім — і своїм, і чужим. Але його плани були недалекі від намірів Гітлера. «Пожежа всесвітньої революції» Сталіна — це те саме, що і «Світовий порядок» Гітлера. Але були й відмінності в їхнiх діях. Наприклад, услід за Вермахтом рушили на схід СС і Гестапо, за ними — 250 німецьких сiльгоспфірм iз технікою і насінням. За Червоною армією теж iшли НКВС, «Смерш», загородзагони і лише за ними — парторгани і продзагони. Часто попереду армії йшли штрафні батальйони.
Німці не приховували, що їм потрібна Україна, Дон, Кубань, хлібні області Північного Кавказу, і в Москві знали про ці плани. На Південно–Західному фронті було зосереджено у двох ешелонах десять армій, а всього 110 дивізій iз 229–ти, які нараховувала Червона армія. Здавалося, Вермахт приречений на Півдні європейської частини СРСР. Але наприкiнцi червня 1941 року Сталін зробив велику військову помилку, а точніше злочин — перекинув чотири резервнi армії на захист Москви, і в Україні залишилося всього 49 дивізій, що вступили в бій 22 червня. У результаті такої стратегії німці пройшли по Україні переможним маршем і в жовтні 1941–го досягли східного кордону з Росією та в лічені дні взяли Ростов–на–Дону.
Український народ опинився в німецькій окупації. Десятки мільйонів людей не розуміли, що відбувається. У пам’яті ще були свіжі спогади про колективізацію, голод 1932—1933 рр., масові репресії 1936—1937—1938 рр., що зачепили кожну українську сім’ю якщо не смертю, то розлукою з близькими людьми. Але найстрашнішого удару по психології людей завдав панічний відступ Червоної армії з України, безкiнечні колони військовополонених, сотні таборів, де просто неба вмирали з голоду і холоду мільйони радянських солдатів. Надія на німецьку культуру швидко розтанула. Бабин Яр і подібні яри по всій Україні, де здорові німецькі чоловіки вбивали людей похилого віку, жінок і дітей, заздалегідь роздягнувши їх догола, шибениці на вулицях міст і сіл, вивезення молоді до Німеччини відкрили народові очi на гітлерівський націонал–соціалізм, який був не кращий, ніж сталінський соціалізм.
Але життя тим і прекрасне, що воно примушує людину боротися за його продовження у будь–яких ситуаціях до останнього подиху. На окупованій німцями території залишилося (за даними Сталіна) 70 мільйонів радянських людей. Щоб жити — треба їсти, щоб їсти — треба працювати, щоб працювати в умовах окупації — треба було принаймні не сваритися з німецькою владою. Діти не запитують батьків, де вони дістали хліб і молоко.
Їсти хотіло не лише населення: хотіли партизани, підпільники, радянські диверсанти й розвідники, мільйони радянських військовополонених у таборах. На Нюрнберзькому процесі радянська сторона надала документ з апарату Альфреда Розенберга, в якому вказувалася цифра в 3,9 мільйона радянських військовополонених, узятих у полон на початку війни. З них до лютого 1942 року в живих залишилося 1,1 мільйона чоловік. Інші загинули від холоду, голоду, хвороб, перебуваючи просто неба на дощі й морозі.
Український народ, його селянство, незважаючи на горе й образи, завданi НКВС і Гестапо, виконав свою місію на землі. Хліб, вирощений колгоспниками сорока тисяч колгоспів і радгоспів, вироблене ними продовольство отримували не лише Вермахт, Рейх і населення України, а й області Росії, Білорусія, Прибалтика і навіть Фінляндія. Починаючи з 1943 року і до кінця війни, Україна забезпечувала хлібом і продовольством Червону Армію, що громила гітлерівські війська на німецькій землі. «Віддячити» за це українцям у Москві вирішили дуже своєрідно.
У середині 1944 року, коли бої гриміли за межами України, коли в лавах Червоної армії 4,6 мільйона українців iшли в атаку поряд iз представниками інших радянських республік, з’явився «совершенно секретный» наказ наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії і заступника наркома оборони Георгія Жукова. Наводимо текст наказу без правок i скорочень мовою оригiналу.
Щоправда, дехто із сучасних істориків взагалі сумнівається, а чи був такий наказ? Декотрі з них навіть доводять, що його текст є нацистською листівкою, а не справжнім радянським документом. Автор книжки «Солдати імперії» Фелікс Чуєв, письменник–дослідник радянської епохи і журналіст, стверджує, що на власні очі бачив той наказ, знизу якого була приписка: «По неизвестным причинам этот приказ не был выполнен». У цій же книжці є спогади Віктора Рясного, який був народним комісаром внутрішніх справ УРСР з липня 1943–го до січня 1946 року. «Мені цей наказ привіз із Москви один із заступників наркома внутрішніх справ, — згадує Рясний. — І було сказано, що за активну діяльність проти Червоної Армії з боку ОУНівців, виступи «боївок», за вороже ставлення до російського народу товариш Сталін наказав виселити всіх українців до відомої матері, а конкретніше — в Сибір. Так, виселити Україну — це не Чечню, і не кримських татар. Я намітив найактивніших ворогів російського народу і радянської влади — матьорих вовків. Кілька ешелонів мої молодці заповнили і відправили. Але потім цей наказ раптом зупинився. У чому справа, ... ніхто не знав. Щось сталося між українськими начальниками і нашими керівниками, виникли протиріччя, а чи варто цією справою займатися»...
У кожного, хто вперше читає цей наказ, може виникнути запитання: або він божеволiє, або Берія з Жуковим ще в 1944 році з’їхали з глузду, підписуючи такий документ. Люди похилого віку пам’ятають, що чутки про цей наказ поповзли ще до закінчення війни. Пізніше з’явилися і постраждалi від наказу Берії—Жукова — депортовані цілих сіл і селищ із Західної України до Сибіру і Середньої Азії, але розповідали вони про це пошепки й лише найближчим.
Сам по собі документ не лише унікальний, а й єзуїтський. Вміст преамбули — явна фальшивка, складена НКВС. Адже нічого подібного з того, що в преамбулі наказу стверджували Берія і Жуков, не було й не могло бути! Фактів, наведених у наказі, немає в жодному науковому аналізі подій в Україні у 1944 році. «Зелені» банди були на Київщині в роки громадянської війни. Притому лише одна банда Зеленого під Обуховом. Останні факти нічого не викликають, окрім гіркої посмішки. Маячня якась!
Не менш одіозною є друга частина наказу. Чітко визначена мета Берії—Жукова і, звичайно, Сталіна. До речі, слово «наказую» свiдчить про те, що наказ був розрахований на підпис однієї особи. Цією особою мав би стати саме Сталін, але він вирішив «підставити» замість себе інших. Це був його улюблений прийом.
Ще раніше, 13 квітня 1944 року, Берія підписав наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР і народного комісара державної безпеки під № 00419/00137цт «Про заходи очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів». А тепер згадаймо приклади, коли Йосип Сталін особисто підписував директиви, на підставі яких НКВС масово здійснювало насильницькі виселення (депортації) народів, які проживали в Криму. Це зокрема, Постанова Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року № 5859цт щодо виселення з території Криму всіх татар в Узбецьку РСР, Постанова Державного комітету оборони СРСР від 2 червня 1944 року № 5984цт щодо виселення з території Криму болгар, греків, вірмен, Постанова Державного комітету оборони СРСР від 24 червня 1944 року № 6100цт щодо виселення з території Криму турків, іранців, італійців, румун, австрійців, циган та інших.
На підставі цих постанов Сталіна і наказу Берії, згідно з архівними даними, в результаті каральних операцій НКВС СРСР лише 18—20 травня 1944 року з Криму було депортовано 194 111 кримських татар. Усього навесні–влітку того ж року було насильницьки виселено понад 200 тисяч кримських татар. 27 червня 1944 року з Криму було депортовано 12 422 болгар, 15 040 греків, 9 621 вірмен, 3 652 представників інших народів.
Уже 4 липня 1944 року Берія письмово доповів Сталіну, що виселення з Криму татар, греків, вірмен, болгар та інших антирадянських елементів завершено.
На підставі Постанови Ради Міністрів СРСР від 29 січня 1949 року № 390—139цт радянські окупаційні сили з 25 по 29 березня 1949 року провели великомасштабну операцію під кодовою назвою «Прибой» з депортації мешканців Естонії, Латвії та Литви. Згідно з цією постановою, з країн Балтії необхідно було депортувати таких осіб:
1. Членів сімей бандитів та націоналістів, включаючи сім’ї бандитів, які переховувалися, які були засуджені та які були покарані на смерть;
2. Узаконені бандити та їхні сім’ї, які продовжували антирадянську діяльність;
3. Особи та їхні сім’ї, які допомагали бандитам;
4. Куркулі та їхні сім’ї.
Виконання операції «Прибой» стало обов’язком Міністерства державної безпеки СРСР (МДБ) та Міністерства внутрішніх справ СРСР (МВС). Міністерство державної безпеки було відповідальне за першу частину операції «Прибой» — складання списку сімей для депортації, захоплення цих осіб та відсилка їх у спеціально обладнані вантажні пункти на залізничних станціях. Завданням МВС було формування ешелонів на вантажних пунктах та відправка їх у місця призначення.
Під час «березневої» (25—29 березня 1949 року) депортації з Прибалтики було примусово виселено майже півмільйона естонців, латишів, литовців та інших народів, які там проживали. У прибалтійських країнах після отримання ними незалежності судами були засуджені десятки керівників різних рівнів МВС і МДБ, які брали участь у депортаціях у березні 1949 року, депортації судом були визнані як злочини проти людства, а тоталітарний окупаційний режим Радянського Союзу, як і нацистської Німеччини, — злочинним.
Отже, мета — виселити з України всіх українців, з Криму — усіх татар, з Прибалтики — естонців, латишів, литовців та iнших «антирадянських елементів»! Хіба це не геноцид цих народів і не злочин проти людства? Депортація народів Криму та Прибалтики була здійснена всього за кілька днів. А чому ж, виникає запитання, не був повністю виконаний наказ Берії—Жукова № 0078/42 щодо виселення всіх українців у віддалені регіони Радянського Союзу?
Причин кiлька. За офіційними радянськими даними, населення в Українській РСР у 1940 році становило 41,3 мільйона осіб. На 1 січня 1945 року в Україні органами влади офіційно було зареєстровано 27,383 мільйона осіб. Різниця становить 13,917 мільйона чоловік. Отже, у роки Другої світової війни Україна втратила майже 14 мільйонів (!) людей. Втрати України у війні були настільки великі, що тільки в 1960 році, навіть враховуючи приєднання Закарпаття (1944) і Криму (1954), населення тут досягло рівня 1941 року! Легко підрахувати, що на день підписання зазначеного наказу (22 червня 1944 року) в Україні проживало понад 27 мільйонів українців, які вижили після німецької окупації.
Вивезти «таємно», «тільки вночі» і «раптово» таку кількість «усіх українців» за кiлька днів, як це зробили в Криму і в Прибалтиці, було неможливим. У Радянському Союзі просто не було для цього такої кількості вагонів!
Окрім того, коли наказ Берії—Жукова почали доводити до «командирів полку включно», а iз Західних областей України були депортовані кiлькасот тисяч українців, оперативні працівники НКВС і СМЕРШу у своїх таємних рапортах доповіли керівництву про те, що в армії почалися «масові нездорові націоналістичні та антирадянські настрої солдат і офіцерів». На фронті почастішали випадки, коли солдати і командири свідомо йшли на загибель, дiзнавшись, що їхнi сім’ї репресовані за те, що перебували в тимчасовій окупації.
Водночас майже на всій території України активізувала свою національно–визвольну боротьбу УПА, у лавах якої були десятки тисяч добре вишколених, організованих, дисциплінованих і озброєних вояків. Їх, до того ж, підтримувало місцеве населення.
У випадку масової депортації українців, як повідомляли у своїх таємних донесеннях чекісти, до УПА, щоб захистити своїх рідних, приєднаються не лише місцеве населення, а й десятки тисяч червоноармійців. В Україні може розгорнутися всеукраїнська національно–визвольна війна проти комуністичного сталінського режиму, наслідки якого можуть бути непередбаченими. Це найбільше злякало Сталіна і примусило його зупинити виконання наказу Берії—Жукова про виселення всіх українців.
Зазначимо, що депортації були невід’ємною частиною репресивної внутрішньої політики комуністичної радянської влади. За архівними матеріалами, за період 1920—1953 років було проведено щонайменше 130 операцій iз депортації народів. Мільйони людей були силоміць виселені зі своїх домівок і вивезені у Сибір, Казахстан, Узбекистан. Майже половина з них — загинула в дорозі.
Український народ, узявши участь у війні проти нацистської Німеччини і зазнавши найбільших людських жертв і матеріальних втрат, залишився колонією іншої тоталітарної імперії — СРСР — і вимушений був продовжити свою боротьбу за незалежність.
Варто нагадати, що аналогічною була доля у багатьох народів світу. Посилаючи на фронт своїх синів, сподіваючись після перемоги над Гітлером знайти свободу від метрополій Англії, Франції, Голландії та інших учасників антигітлерівської коаліції, вони так і залишилися колоніями після 1945 року. Пізніше, згідно з рішенням ООН про ліквідацію колоніалізму, вони нарешті знайшли незалежність. Велику роль у деколонізації народів зіграла їхня участь у Другій світовій війні на боцi союзників–переможців.
Україна опинилася серед країн–«переможців», одним із засновників ООН, всередині якої впродовж багатьох років НКВС продовжувало заарештовувати «зрадників батьківщини» і відправляти їх або в заслання в далекі райони СРСР, або одразу на той свiт...
А дія наказу Берії—Жукова «выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии» далася взнаки вже в 1945 році, коли з’явилися перші ознаки голоду. У 1946—1947 рр. дефіцит продовольства в Україні досяг критичної межі й почався голод, якого не було за весь час німецької окупації! Фахівці Національного інституту демографічних досліджень Франції Франс Меле і Жак Валлен підрахували, що тільки в 1939–1949 роках в Україні утворилася «діра» в 12,6 мільйона осіб, в тому числі й через голод 1946–1947 років. У західних регіонах України цілі села почали вирушати за кордон СРСР. Але це не заважало НКВС продовжувати свою чорну справу. Ось деякі дані про діяльність цього наркомату на територіях СРСР, що побували в німецькій окупації.
Автори книги «Київ у роки фашистської навали» наводять ці дані, вважаючи, що вони «дають можливість отримати загальне уявлення про динаміку цієї роботи НКВС». Звичайно, уявлення буде неповним, якщо ми не порівняємо цю «динаміку» із загальною динамікою репресивної діяльності відомства Берії. Дякувати Лаврентію Павловичу, він, ставши наркомом НКВС, через рік служби написав товаришу Сталіну довідку про результати репресій у СРСР iз 1919–го по 1940 рік. У цьому документі є цікаві дані (перш за все, для наших комуністів), тому наводимо текст iз невеликими скороченнями мовою оригіналу:
«Сов. секретно. Товарищу Сталину.
Справка
В период с 1919 по 1930 гг. органами ВЧК–ОГПУ было расстреляно 2,5 млн. врагов народа, контрреволюционеров, саботажников и пр.
В период с 1930 по 1940 гг. органами ОГПУ–НКВД СССР привлечено к уголовной ответственности и осуждено врагов народа по приговорам судов 1300949 чел. Из них расстреляно 892985 чел. Продолжают отбывать наказание 407964 чел.
В том числе:
— контрреволюционеры, бывшие ленинские партийные лидеры, вставшие на путь контрреволюции: осуждено 937110 чел., расстреляно 686271 чел., продолжают отбывать наказание 250839 чел.
— члены Коминтерна, вставшие на путь контрреволюции и вредительства: осуждено 180300 чел., расстреляно 95854 чел., продолжают отбывать наказание 84446 чел.
— по делу писателей–«гуманистов»: осуждено 39870 чел., расстреляно 33000 чел., продолжают отбывать наказание 6870 чел.
— из числа военнослужащих и вольнонаёмных РККА осуждено за измену Родине шпионов и врагов народа 76634 чел., расстреляно 35000 чел., продолжают отбывать наказание 37568 чел.
— из числа сотрудников НКВД, разоблачённых и выявленных врагов народа, осуждено 63079 чел., расстреляно 41800 чел., продолжают отбывать наказание 22319 чел.
Данные приведены без учёта смертности в лагерях.
Народный Комиссар внутренних дел СССР (Л. Берия)».
Як бачимо, у цьому страшному звіті йдеться лише про «зрадників», а є ще українці, які просто побували в окупації і побачили «життя при німцях». Що ж такого небезпечного для Москви вони могли угледіти?
По–перше, той факт, що населення України, побувавши в німецькій окупації від одного до трьох років, раптом стало «напівфашистським» і прагне «повернення німецьких окупантів» (а ми думали, що найкращий пропагандист у світі — Геббельс). По–друге, що українці ріжуть усю худобу і закопують хліб у ями замість того, щоб усе віддати до фонду Червоної Армії.
У наказі Берії—Жукова згадується Вінницька область, де українське населення нібито бажає повернення німецьких окупантів, ховає зерно в ями, безжалісно ріже худобу тощо. А ось колишній перший секретар Вінницького обкому партії, командир партизанського загону Дмитро Тимофійович Бурченко пише у своїх спогадах: «Уже в перші тижні після звільнення колгоспники–вінничани внесли до фонду Червоної армії 4 мільйони пудів хліба, понад 47 тисяч центнерів м’яса, багато інших продуктів. Трудящi області на свої трудові заощадження створили і передали воїнам ескадрилью літаків «Прапор Перемоги», танкові колони «Колгоспник Вінниці» і «Вінницький залізничник».
Німці, відступаючи, не встигли забрати у селян хліб і продовольство, натомість НКВС «витрусило» в колгоспах і хатах колгоспників усе. Українці, природно, запротестували. Тоді «визволителі» в особі Берії—Жукова вирішили виселити їх усіх до Сибіру, а весь майбутній урожай передати до фонду Червоної армії. Саме весь! Це спричинило голод 1946—1947 років, що забрав життя 1,5 мільйона українців. І це при надлишку зерна в Україні в 1942—1943 рр.!
Отже, якщо вірити наказу Берії—Жукова, життя на «звільненій» українській землі починалося з уведення каральних дивізій НКВС і відновлення масових репресій мирного населення. І це незважаючи на те, що в лавах Червоної армії на той момент перебувало 4,6 мільйона українців: солдати, командувачі фронтами (9 iз 15 фронтів очолювали вихідці з України), арміями, корпусами, дивізіями, маршали, генерали (більше 300 генералів), командири полків, батальйонів та інших військових підрозділів, iз них — десятки Героїв Радянського Союзу. Їхні імена — льотчика–винищувача Івана Кожедуба, командувача Південного і Південно–Західного фронтів Родіона Малиновського, командувача танкових військ Павла Рибалка, головнокомандувача 2–го, 3–го і 4–го Українських фронтів Семена Тимошенка, командувача бронетанкових військ Якова Федоренка, очільника 38–ї армії Кирила Москаленка, командувача 1–ї гвардійської армії Андрія Гречка, керівника найзнаменитішого в СРСР підрозділу морських десантників Костянтина Ольшанського, легендарних ватажків українських партизанів Сидора Ковпака й Олексія Федорова, прапороносця Олексія Береста та багатьох інших — назавжди вписані в історію Великої Перемоги.
Треба чесно визнати: репресивна політика Сталіна—Берії здебiльшого девальвувала радість перемоги СРСР над Німеччиною, залишила глибокий шрам у душі мільйонів українців, що позначилося потім і на результатах референдуму про незалежність України (більше 92 відсотків — «за»).
Фактично «Днем Перемоги» для українців, на щастя, мирним, став День проголошення незалежності України. Україна, а також Росія, Білорусь та інші колишні республіки СРСР, стали повноправними членами світової спільноти, позбавилися інквізиції в образі ВЧК—ОГПУ—НКВС—МДБ—КДБ СРСР, хоча й не забули про масові репресії, ГУЛАГи, психлікарнi.
Громадяни незалежної України не лише мають право, а й повинні знати всю правду про війну (якою б вона не була) та нарешті позбутися ідеологічних догм, що дозволить нам дати по руках тим політикам і політсилам, які спекулюють на історії війни 1941—1945 рр., провокують міжнаціональні, міжконфесійні та міжрегіональні конфлікти в нашій країні.
Варто брати приклад з японців. Ще в радянські часи в Японії вирішили відзначити круглу дату перемоги японського флоту над російським у битві бiля Цусіми. Москва відреагувала на цей факт дуже хворобливо й різко. Міністр закордонних справ СРСР виступив iз протестом, заявивши про некоректність японської сторони в цьому питанні. Війна була так давно, що про неї всі забули. Тому, мовляв, організатори урочистостей прагнуть відродити в японського народу віру в перевагу Японії над Росією, переконати японців у реальності реваншу за поразку в Другій світовій війні. Розумні японці швидко знайшли компромісне рішення: держава не бере участі в урочистостях, якщо ветерани воєн хочуть згадати своїх загиблих товаришів, то нехай поминають. Інцидент було вичерпано...
Хто б що не говорив, а люди, які пережили війну, в першу чергу — учасники Другої світової по ту й іншу сторони фронту, мають право вважати 9 Травня своїм святом. Або днем пам’яті чи днем примирення. Не треба їм заважати, а тим більше — споювати дешевою горілкою з перловою кашею на закуску (гречана цього року була в дефіциті). Це виглядає принизливо, особливо в ситуації, коли не всі загиблі на війні встановлені й поховані, а вцілілі переможці досi не отримали пристойного житла, достойних пенсій, відповідного соціального статусу, та що там казати — досить часто навіть інвалідних візків, які б дозволили їм вийти за межі квартири!
Здавалося б, усе стало на свої місця. В Україні одні відзначають 9 Травня як свято «зi сльозами на очах», згадуючи свої бойові дні, інші — як день пам’яті про загиблих близьких і рідних, треті хочуть, щоб цей день був днем національного примирення та згоди. Люди покладають квіти до пам’ятників і могил загиблих як воїнів Червоної армії, так і УПА (є в Україні й братські могили її бійців).
Звичайно, українці, які мріяли про незалежність України, в першу чергу, ті, хто боровся за свободу своєї країни, не пов’язують День Незалежності з іншими історичними подіями і, звичайно ж, не протиставляють його 9 травня. На жаль, останні події в політичному житті України вносять до нашого життя тривогу за майбутнє дітей та онуків.
У правлячій більшості Верховної Ради об’єдналися разом дві сили — капіталісти і комуністи. Капіталісти — вони і в Африці капіталісти: як писав Дмитро Донцов, ведуть таке собі рослинне вегетативне життя, яке не потребує напруження сил, в якому немає націєтворчої сутності. Але Компартія Симоненка — це не та КПРС, яка, визнавши помилковість своєї програми, саморозпустилася. Скажімо так, більшовики капітулювали, а меншовиків Сталін ліквідував руками НКВС. І попри це на святкових маршах на Хрещатику за спиною Симоненка несуть портрети Сталіна! Мов би й не було в історії України Крутів, Голодомору, Биківні... Але рiч не лише в позиції наших «комуністів», а в тому, що вони стали виконавцями політичної провокації з червоним прапором, розробленої в Кремлі. І вчергове зіштовхнули лобами українців iз Півдня та Заходу, налаштовуючи брата проти брата.
Коли ж ми, українці, врешті–решт зрозуміємо, що наша непереможність і майбутнє — в нашій національній єдності, а прапором перемоги українців у всі часи є синьо–жовтий національний Державний Прапор України?! Коли ж ми станемо господарями «у своїй хаті», де «своя правда і сила, і воля», як говорив останній бард українського козацтва Тарас Шевченко?! Доки ми будемо терпіти образи зі столиці сусідньої країни, що Україна як незалежна держава — «недорозуміння», яка церква для нас головна і куди нам ходити молитись, яка наша мова, історія, культура, хто наші національні герої, чиїми іменами називати вулиці, з ким нам дружити і в які союзи вступати?! Коли ж ми, українці, перестанемо бути «малоросами», «рабами, підніжками, гряззю Москви», яких засуджував Великий Кобзар, жити за принципом «моя хата скраю...», «два українці — три гетьмани» та навчимося відрізняти зерно від полови?! І ще багато коли і доки...
А відповідь на ці та інші подібні запитання досить проста: тоді, коли кожний українець (нас понад 80% громадян України; в Російській Федерації російська нація законом визначена титульною, що й зумовлює назву федерації) прокинеться і скаже сміливо вголос собі, дітям, онукам, правнукам: «Я є Богом даний Українець за національністю, душею і духом!» — ми з населення, електорату станемо монолітною Українською нацією — Українським народом.
Сподіваємося, що всі українці зрозуміють, що це означає.
1946 — у березні Сталін у газеті «Правда» заявляє, що Радянський Союз втратив під час війни 7 мільйонів людей.
1953–1960 — йдеться вже про 17 мільйонів жертв.
1961 — Хрущов збільшує «офіційну» цифру загиблих до 20 мільйонів.
З 1991 року — найближчим до істини вважається число 26–27 мільйонів осіб, з яких 8–9 мільйонів — військові. Російський академік Олександр Яковлев вважає, що офіційні дані про втрати у Другій світовій досі занижені і називає власні підрахунки — 30 мільйонів людей.
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові. >>
У 1928 році Андрія Мельника звільнили з «Бриґіток» — львівської тюрми, де він перебував чотири роки за приналежність до Української військової організації (УВО). >>
Київрада цими днями успішно проголосувала ще один пакет змін у рамках знеросійщення публічного простору Києва. Це – один з останніх “дерусифікаційних" пакетів, оскільки процес поступово прямує до закінчення. >>
У Каневі Черкаської області у власність держави передали тисячолітній Успенський (Георгіївський) собор. >>
Статус ботанічної пам’ятки природи надали дубу Славню, що росте в місті Богуслав на Київщині. >>
На засіданні 13 грудня Кабінет міністрів звільнив очільника інституту національної пам'яті Антона Дробовича у зв’язку із закінченням строку призначення на посаду. >>
