Ірина Геращенко: Піщинки є — цементу нема

Попри те, що Україні із Заходу регулярно показують «жовті картки» за проблеми зі свободою слова, влада вперто торочить, що в нас нема ані цензури, ані тиску. Минулого тижня в парламенті припинила існування тимчасова слідча комісія, яка цілий рік відстежувала проблеми мас–медіа. Народні депутати не змогли підтримати підсумковий звіт комісії — лише 89 «за». Тим самим парламентарії відмежувалися від проблем зі свободою слова, вважає голова ТСК, колишній тележурналіст Ірина Геращенко.

Пані Ірина належить до фракції «Наша Україна — Народна самооборона». Колишній прес–секретар Президента Ющенка ще з часів його опозиційної діяльності, Геращенко принципово залишається поза партіями й каже: «Краще бути безпартійною, ніж поміняти 40 партій». Нещодавно 40–річна депутатка намагалася зібрати групу однодумців, щоб об’єднатися в окрему парламентську фракцію. Поки що цей проект не готовий.

«Депутати продемонстрували позицію страуса»

— Пані Ірино, як ви оцінюєте голосування Верховної Ради, яка відмовилася затвердити звіт тимчасової комісії?

— Парламент продемонстрував позицію страуса: начебто ніяких питань зі свободою слова не існує. Але річ у тім, що сама проблема від того не зникне.

Якби депутати проголосували за звіт комісії — це означало б, що Рада поділяє тривоги щодо свободи слова й бере на себе відповідальність за вирішення тих питань, які ми порушували. А так виходить, що комісія працювала цілий рік — а її роботу ніби не помітили.

Наш звіт був максимально виваженим. Комісія — це колективний орган. До її складу входили представники усіх фракцій. «Регіонали», які працювали в комісії, бачили конкретні скарги журналістів. Ми всі разом працювали над підготовкою запитів до Генпрокуратури, місцевих органів влади. «Регіонали», до речі, підписали цей звіт, хоч і зі застереженнями.

Ми намагалися максимально повно і об’єктивно проаналізувати й озвучити всі тривожні моменти в галузі. Велика частина звіту була присвячена скаргам журналістів. Протягом року ми розглядали звернення, надіслані репортерами, Національною спілкою журналістів, громадськими організаціями, які інформували про економічний тиск власників , спроби втручання в редакційну політику з боку місцевих органів влади. Великий розділ звіту діяльності нашого регуляторного органу — Нацради з питань телебачення, на яку є багато нарікань, зокрема, відносно неправомірних перевірок і непрозорості процедури видачі ліцензій. Також особливу увагу ми звернули на збільшення конфліктів між журналістами та представниками охоронних і правоохоронних структур. Констатували відсутність прогресу у «справі Климентьєва» (харківського журналіста, який зник минулого літа. — Авт.).

Ще один важливий момент — ми не лише підготували звіт, а й запропонували кілька законопроектів, спрямованих на підтримку та захист журналістів. Ми не лише говорили про проблеми — ми пропонували способи їх вирішення.

З іншого боку, мене вразила і позиція журналістів. Комісію було створено за їхньою ініціативою. І ми намагалися допомогти кожному, хто звертався по допомогу. Але.... Звіт слухався у порожній залі, де було 50 депутатів і на балконі — три журналісти. Якщо питання свободи слова не цікаве самим представникам ЗМІ, то як ми можемо привернути до цього увагу суспільства і вирішувати складні моменти? Логічно було б, аби журналісти оцінили роботу комісії і, врешті, також проявили журналістську солідарність, згадали про зниклого Климентьєва, про проблеми в комунальних, регіональних медіа, про колег, що постраждали від дій охоронців...

До речі, у звіті йдеться про відповідальність не лише влади та політиків за те, що відбувається в царині медіа, а й самих журналістів.

— Якщо в проекті було багато конструктивних новацій, чому Рада його не підтримала?

— Ну, можливо, прізвище голови комісії було неправильним. У парламенті будь–що, презентоване опозицією, сьогодні не знаходить підтримки. Можливо, якби звіт презентували представники більшості, він легше б пройшов. Хоча я вдячна депутатам від ПР, з якими ми разом і скарги розглядали, і закони писали в нашій ТСК.

А якщо серйозно, то, думаю, головна проблема в тому, що влада, її представники вперто не хочуть помічати «відкатні» моменти зі свободою слова. Влада стверджує, що в країні немає фактів цензури. Президент каже, що йому не надали жодного прикладу порушення прав журналістів. Отже, як можна голосувати за звіт, у якому викладено ці факти? Статистика порушень, яку ми зібрали, владі не потрібна.

Найлегше — вдати, що проблеми нема. Хоча мені здається, що Верховна Рада лише виграла б, якби підтримала звіт. Представники більшості таким голосуванням показали б журналістам, що налаштовані захищати їхнє право на професію, а Президентові — що готові підкріпити його слова про готовність розбиратися з кожним випадком порушень прав журналістів.

Було б правильно, якби й адміністрація Президента відреагувала на наведені у звіті факти тиску регіональних чиновників на комунальні газети, викликала тих «губернаторів» і пояснила, чим є свобода слова й навіщо «підставляти» Президента. Але поки що ми бачимо класичну гру в доброго і поганого слідчого: Президент начебто за свободу слова, при цьому фактів тиску не знає, не бачить, а насправді не має бажання розібратися у проблемі.

«Журналістів почали виховувати пряником — грішми»

— Ви казали про те, що у звіті знайшлося місце і для відповідальності журналістів. Уточніть, про що йдеться.

— Ми дозволили собі присвятити спеціальний абзац і відповідальності самих журналістів. Те, що відбувається з українськими медіа сьогодні, не можна назвати нормальним. Ми бачимо падіння професійних стандартів, відсутність відповідальності, вульгаризацію й «жовтизну» новин. Журналісти захопилися друкуванням чужих листувань, які не мають жодного відношення до політики, не становлять суспільної ваги; фотографіями шкарпеток, трусів, білизни.

Журналісти добилися розширення доступу до інформації — і це правильно. Закони гарантують українцям право на інформацію. Але водночас кожна людина має право на приватне життя. У нинішній журналістиці замість розслідувань культивується підглядання та нишпорення.

Є в нас проблеми з корпоративною етикою, солідарністю. Самоцензура, замовні матеріали, відсутність взаємопідтримки — це дуже небезпечна тенденція, що б’є по журналістиці не менше, аніж м’який тиск з боку влади.

— Коли ви помітили цей поворот? Він пов’язаний із якоюсь політичною силою, із законодавством чи іншими факторами?

— Тривожні тенденції почалися в 2003 році, коли на телебаченні було запроваджено «темники», коли в журналістів почали виховувати страх. Їх ставили перед фактом: якщо не будеш діяти за таким сценарієм — втратиш професію.

Наступний удар по журналістиці, як не дивно, настав у 2005 році. Тоді в Україні настав період свободи слова. Журналісти сприймали її як власне завоювання, але забули про те, що свобода слова вимагає величезної відповідальності. Це не означає, що ти можеш надрукувати все, що завгодно. Свобода слова — це не вседозволеність!

— Здається, якраз у 2005 році поширилося поняття «джинси» — замовних матеріалів?

— Ви абсолютно праві! Після виховування страхом, батогом почалося виховання пряником. Вибираючи між двома новинами, на ТБ ставили ту, за яку платили. Могли платити за те, щоб певна новина не з’явилася... Виявилося, що метод пряника значно ефективніший.

Сьогодні ми бачимо, що міняється вигляд новин. Це мікс кримінального чтива, таблоїду та офіційної хроніки. Там майже нема «соціалки», розслідувань, нема культури. Взагалі нема представлення двох позицій! Набагато легше підглянути у телефон політика, сфотографувати його білизну, аніж вичленити щось путнє. Я називаю це «вінково–ялинковим» періодом журналістики.

— А чому «ялинковим»?

— Тому що розповісти про ялинковий вінок, який упав на Президента, у сотні разів легше, аніж написати толковий матеріал про стосунки України та Росії. Мало хто звернув увагу на те, чому приїжджав Дмитро Медвєдєв, на домовленості президентів. Зате — «йшов дощ, упав вінок, на обличчі залишилось три листочки, було весело».

«Чим слова Мельниченка кращі, ніж лайка Кучми?»

— У вашому звіті йшлося про «справу Климентьєва». А які висновки щодо вбивства Гонгадзе?

— Комісія ретельно стежила за перебігом «справи Гонгадзе». Зараз є певний прогрес. За президентства Віктора Ющенка було затримано виконавців злочину. Сьогодні порушено справи щодо тих людей, які можуть мати причетність до замовлення вбивства або взагалі до скандалу. Можемо лише привітати дії влади щодо намірів розкрити вбивство. Водночас ми звертаємо увагу на те, що розслідування має бути неупередженим та повним. Є нарікання від родини Георгія, яка вимагає відкритого процесу. Ця справа сколихнула Україну і світ. Тому судовий процес мусить бути відкритим принаймні в частині оприлюднення вироку.

— Що ви думаєте про «справу Гонгадзе»? Сьогодні все виглядає не так просто...

— Моя думка з приводу цього скандалу із 2000 року не змінилася. Я тоді працювала журналістом. Коли вперше почула ті плівки, виникло багато запитань. Пам’ятаю, як усі захоплювалися мужністю політика, який оприлюднив записи (Олександра Мороза. — Авт.), і тією людиною, яка не побоялася фіксувати розмови в кабінеті Президента (Миколи Мельниченка). Мене цікавило: чи люди, які писали плівки, володіли інформацією про небезпеку для життя Георгія? Чи могли його врятувати? Слідство мусить відповісти на це питання. А також дослідити, чи люди, про яких я сказала, не були інкорпоровані у чужий сценарій? Чи була це трагедія, чи внутрішня операція, чи її інспірували зовні?

Мене шокували розмови, які велися у вищих кабінетах, їх рівень і лексика. Вразило, що у Президента обговорюють не стратегічні питання розвитку держави, а щось на рівні комунальної квартири, із командно–матірною лексикою. Але, можливо, хтось розробляв весь цей сценарій саме під цю лексику. Хтось міг знати про такі слабкості наших політиків, які можуть сказати: «Та його треба прибити!» І все, сценарій готовий!

Я не виправдовую Леоніда Кучму. Розмови, які там велися, не достойні першої особи держави. Але так само недостойно виглядає людина, яка перетворила трагедію Гонгадзе на цирк–шапіто, торгує цими плівками по всіх світах і намагається зробити на тому ім’я.

Я сприймаю цю історію як людина, що знала Георгія, його родину. Наші доньки — ровесниці, і ми часто говорили про наших малих дітей, майже ніколи про політику...

Прізвище Гонгадзе стало певним «фетишем». За цим втрачається суть трагедії , вплив справи Гонгадзе на новітню історії України. Нещодавно ми з Ольгою Герасим’юк були на зустрічі зі студентами факультету журналістики. Другокурсники питають: «А розкажіть, хто такий Гонгадзе? Маємо якесь поняття, що журналіст, але...» Вони вже не знають цієї історії. Для них це чорний силует на футболці. Але це й не дивно. На телеканалах показують те, як один фігурант «справи Гонгадзе» обізвав іншого, але не заглиблюються в суть.

Ця справа мусить нести велику мораль і для політиків, і для журналістів.

ОЦІНКА

Про новий закон про доступ до публічної інформації: і тут «таблоїдизація»!

— Нам іще треба навчитися , аби цей закон максимально працював, справді слугував для здобування суспільно важливої інформації. Дуже важливо, що він прийнятий. Але сьогодні я жартома назвала б цей документ «законом про доступ до декларацій про доходи». Тому що 95% запитів стосуються саме майна та заробітків за минулий рік. Із п’яти запитів, що надійшли на мою адресу, всі — про декларацію. Мені не шкода — будь ласка, хоч за всі роки! Дійсно, пішов у політику — маєш усвідомлювати, що твої статки будуть вимагати публічності.

Але це так само «таблоїдизація» преси, коли ми показуємо людям тільки те, скільки в політика є машин, дач, який у нього одяг. Це викривлене поняття про публічну інформацію.

Як на мене, декларація може бути важливою лише для того, щоб дізнатися, чи політик живе на задекларовану суму, чи за декларацією він — злидень, а тим часом живе, як нафтовий магнат. Тоді це привід для розслідування. Але якщо декларація вимагається, тільки аби зазирнути в чиєсь приватне життя, — я такого не розумію.

Нам треба більше уваги звертати на питання витрати бюджетних коштів: куди вони ідуть, як проводяться тендери. Закон про публічну інформацію дає такі можливості, і їх варто використовувати.

ФРАКЦІЯ

«Кристалізація відкладена на осінь»

— Пані Ірино, як зараз ведеться фракції «НУНС»? За вашим прогнозом, чи доживе вона до виборів?

— Найменше люблю робити прогнози, тим більше, коли вони стосуються фракції «НУНС». Можу сказати, що в багатьох колег є відчуття дискомфорту. Ми не можемо чітко заявити про спільну позицію з багатьох питань. Фракція часто асоціюється з тими кількома людьми, які голосують разом із коаліцією.

Проблема «НУНС» виникла не сьогодні. Ще в 2008 році фракцію почали розтягувати: Кабінет Міністрів на чолі з Тимошенко хотів засвідчити, що фракція — урядова. А Банкова — що вона власність адміністрації Президента. Тоді ж було створено «Єдиний центр», пізніше з’явилося ще кілька партій: «Фронт змін», «Громадянська позиція», «За Україну!». Проблеми розколу частково внесені ззовні.

Сьогодні ж є розуміння, що фракція — хоча б частина — мусить визначитися з політичною позицією. Дискусія ще триває. Вона дає результати, бо сьогодні і депутати, і керівництво фракції засвідчують більш опозиційну політику. Чим більше буде дискусії, тим сильніше це змушуватиме здорове ядро фракції гуртуватися.

— Чи готове це ядро відокремитися від фракції?

— Такі дискусії теж велися. Але насправді важливо формувати групу не заради того, щоб просто відокремитися від «тушок», а щоб об’єднання дало певний поштовх у роботі. Важливо, щоб людей об’єднували погляди. У будь–якому випадку, треба щось робити. На кожній зустрічі люди нас питають: «Ну коли ви об’єднаєтесь? Ви ж як піщинки!» Так, піщинок багато, а усвідомлення потреби єднатися — цементу — нема.

— Свого часу казали, що півтора десятка депутатів за участю Третьякова, Гриценка, Катеринчука має намір сформувати свою групу із правами фракції, і лідером мали обрати вас...

— У нас півфракції — лідери (посміхається). Я волію говорити про такі процеси тоді, коли буде результат. Сподіваюся, у вересні будуть більш серйозні об’єднавчі кроки всередині опозиції, Фактично вже стартує виборча кампанія, і треба буде займати чіткішу позицію. Можливо, це сприятиме консолідації тих людей із фракції, які мають спільні погляди.