Леонід Стефанишин: Виступаю проти натуралізації

Свого часу цей гравець «Будівельника» неабияк збурив баскетбольну громадськість України бажанням залишити спорт і присвятити життя служінню церкві. Але довго залишатися поза улюбленою грою Леонід Стефанишин не зміг, і вже за рік повернувся на майданчик у формі свого клубу. Як виявилося, аби спочатку стати віце–чемпіоном, а цього сезону — допомогти «Будці» вперше за багато років здобути золоті медалі чемпіонату України.

Нині 26–річного Стефанишина сміливо можна назвати символом «Будівельника», адже не так просто знайти в нашому баскетболі гравця, який би провів у одному клубі аж вісім сезонів. Утім сам Леонід посилено відхрещується від таких титулів: мовляв, ще занадто молодий, аби ставати для когось легендою.

«Після здобуття чемпіонства проїхався заходом України»

— Леоніде, майже місяць минув із того часу, як «Будівельник» здобув золоті нагороди. Чи брали ви хоча б раз м’яча в руки за цей період, чи відпочиваєте від баскетболу?

— Сезон вийшов важким, ми провели ледь не вдвічі більше поєдинків, ніж у попередні роки — це і чотири кола національної першості, і єврокубки. Тому зараз хочеться відпочити, і від баскетболу зокрема.

— То як спланували для себе цю перерву?

— Перше, що зробив, — це поїхав із дружиною по заходу України. Взяли машину і ледь не тиждень подорожували всіма тими місцями, про які нам було хоч щось відомо. Бачили Львів, Трускавець, Почаїв, соляні озера на Закарпатті, гори, водоспади, тамтешні санаторії — куди могли, туди і заїжджали. Потім через Івано–Франківськ та Хмельницький повернулися назад. Отакий от активний відпочинок вийшов.

По ходу такої мандрівки ніби теж утомлюєшся, але постійні нові міста і враження, а також усілякі процедури у тих же санаторіях компенсують тури
стичну напругу.

— Багато ваших колег, мабуть, були б більш вигадливими у виборі місця для відпустки. В екзотичні краї вас не тягне?

— Ми з дружиною спочатку теж думали про серйознішу мандрівку автомобілем — кудись аж на захід Європи. Я люблю водити машину, і долати тривалі відстані для мене не проблема. Тож ми збиралися доїхати ледь не до Іспанії, а потім повернутися назад. Але згодом, коли почали дізнаватися про особливості такої поїздки та вимоги щодо неї, як–от страхування машини чи зняття тонування з вікон авто, визначення наперед місць для ночівлі — охололи до масштабного проекту.

А оскільки мій батько родом зі Львова, і я сам дуже люблю західну частину України, то вирішили з дружиною поїхати по цих краях. Хоча, думаю, нинішнього літа ми на цьому не зупинимось і ще кудись з’їздимо. Може, таки в якусь іншу країну.

— Одночасно ви вже вдруге вирішили пограти за одну з команд на Кубку Корбана, який традиційно проводиться в Києві влітку. Тобто повністю відпочити від баскетболу таки не вийшло?

— Одразу після повернення з мандрівки тренер цієї команди запропонував мені пограти на Кубку Корбана в Гідропарку; я разом із ними вже бігав минулого року. Погодився передусім для підтримання форми, аби не забувати, ким я є. Дуже не люблю, коли рано прокидаєшся і цілий день проводиш без активного руху — для мене це не відпочинок, а втрачений день.

Але ті два матчі можуть бути для мене останніми на турнірі. Адже наступних вихідних я працюватиму в дитячому християнському таборі на Херсонщині — буду там спортивним інструктором. Організовуватиму якісь змагання, естафети тощо.

«Про перерву на церкву не жалкую»

— Днями з’явилася інформація, що «Будівельник» знову стартуватиме у кваліфікації Євроліги, і вже відомий список команд, із якими ви можете зустрітися. Приглядаєтеся до потенційних суперників?

— Знаю, що там знову будуть російські «Хімки». Стосовно бажаних суперників, то, звичайно, хотілося б зустрітися з простішими опонентами, аби мати більше шансів на перемогу. А з іншого боку — не хочу, щоб була ситуація, як із «Азовмашем» у нинішньому «плей–оф» української суперліги. Звичайно, що, коли маріупольці програли «Ферро», нам було простіше грати з командою із Запоріжжя. Але мені хотілося зустрітися саме з «Азовмашем», адже вважаю його сильним і принциповим суперником, перемога над яким почесна. Тому якщо у кваліфікації Євроліги нам випаде змагатися із якоюсь дуже сильною командою, і, дасть Бог, ми її пройдемо, — це піде лише нам на користь. Боятися точно нікого не будемо.

— А минулий сезон можете назвати найкращим у своїй кар’єрі?

— За досягненням — абсолютно. А якщо говорити про мою гру, то хотілося б більшого. Я оптиміст, вимогливий до себе, і завжди хочеться більшого.

П’ять–шість років тому «Будівельник» був хай не найсильнішою командою української ліги, але ми були міцним клубом, і мої показники тоді були кращими. Тому хочеться принаймні повернути тодішній рівень, краще грати, приносити більше користі на майданчику. Але мої амбіції — це одне, а в нинішньому сезоні важливо було грати на команду. І в цьому плані ми високо підняли планку, яку тепер треба буде втримати.

— Не жалкуєте, що в 2008 році зробили перерву у спортивній кар’єрі (для служіння в Українській автокефальній церкві) і ця пауза, може, десь і зараз вам відгукується?

— Я ще ні про що не жалкував у своєму житті. А стосовно того відходу, то є певні помилки в житті, на яких людина здобуває досвід. Та ситуація дала мені час на роздуми, змусила скучити за баскетболом і повернутися до нього з новими силами.

«Про інший клуб навіть думок не виникало»

— Обличчя нинішнього «Будівельника» формують насамперед легіонери. Без кого із цих гравців, на вашу думку, зараз важко було б уявити команду?

— Специфіка легіонерів у чемпіонаті України така, що дуже рідко вони проводять тривалий час в одному клубі. У нас немає поки таких іноземців, які пограли б у «Будівельнику» два чи три роки і про яких можна було б сказати, що вони аж настільки вжилися в команду, що навіть для фанів чи керівництва стали своїми. Тому важко когось із варягів назвати нашим символом.

Стосовно українців, то це інша справа: є гравці, які вже багато років захищають кольори клубу.

— Зокрема ви, адже в клубі — з 2002 року. Відчуваєте себе ветераном, старожилом команди?

— Справді, попереду мій дев’ятий сезон у «Будівельнику». Мене намагаються називати і старожилом, і символом, але я категорично проти таких визначень, адже у моєму віці соромно носити якісь ветеранські титули.

Однак приємно провести стільки сезонів в одному клубі. Навіть ніколи думки не виникало перейти до якоїсь іншої команди. Сподіваюсь, що завершуватиму кар’єру саме в «Будівельнику».

— Як ви прийшли до цієї команди?

— Починав я тренуватися в системі іншого київського клубу — тоді ще існував «Денді–баскет». Після його розпаду став грати за другий, чи навіть третій дублюючий склад «Києва» — вже не згадаю. А після 11–го класу мене помітили в «Будівельнику», який тренував Євген Мурзін, запросили сюди.

Ніколи й не мріяв, що потраплю колись до клубу, що гримів на всю Україну саме тоді, коли я лише починав займатися баскетболом. Але так розпорядилася доля.

— Зростом ви виділялися ще з дитячих років? Зараз ви маєте два метри...

— Кажуть, що баскетбол витягує людей, і стосовно мене це справдилось. До певного віку зростом не виділявся, а вже після 15 років був період, коли виростав мінімум на десять сантиметрів кожного року. Хоча батьки мої досить високі, брат має зріст 193 см. Тому, може, і їхні гени спрацювали.

«Легіонер не переживе при виконанні гімну того самого, що й народжений в Україні»

— За подіями у таборі збірної слідкуєте? Як ставитесь до призначення Майка Фрателло головним наставником нашої національної команди?

— Мені легше оцінити якогось іншого гравця, ніж тренера, із яким ніколи ще не співпрацював. Але я завжди вболіваю за збірну, і якщо під керівництвом цього наставника Україна досягне високих результатів, а сам баскетбол розвиватиметься, то я підтримаю такий хід. Доцільність такого кроку покаже час. Але я впевнений, що в нас теж є гарні фахівці, яким варто дати можливість проявити себе спочатку в суперлізі, а потім і в збірній. Утім вирішую не я, а люди у федерації.

— А як щодо можливої натуралізації гравців для потреб збірної?

— Тут я проти. Якщо гарних фахівців ще можна запрошувати, аби вони передавали свій досвід, то залучення іноземних баскетболістів до збірної мені не подобається. Не вірю, що вони можуть переживати, наприклад, під час виконання гімну те саме, що й народжені в Україні. Це неправильно.

— На останньому «матчі всіх зірок суперліги» ви змагалися в конкурсі слем–данків. Із кого з відомих гравців берете приклад при виконанні цього елементу?

— Забивати згори люблю з дитинства. Стосовно прикладів, то колись багато часу приділяв вивченню манери гри Домініка Уїлкінса, Джейсона Річардсона, Ларрі Джонсона — нинішніх та колишніх зірок НБА. Стрибок у них саме такий, який люблю я: ліва, права — і далі з двох ніг. Майже всі їхні «данки», які бачив на відео, тепер можу повторити.

Але якщо брати мого улюбленого гравця, то це Трейсі Макгрейді. Хай його кар’єра зараз поволі йде до завершення, мучать травми і ваги зайвої трохи набрав, але його заряд і дії на майданчику завжди мене надихали.

ДОСЬЄ «УМ»

Леонід Стефанишин

Гравець баскетбольного клубу «Будівельник» (Київ), виступає на позиції форварда.

Народився 7 червня 1985 р. у Києві.

У «Будівельнику» — з 2002 р. У 2005 р. дебютував у складі збірної України.

Чемпіон України 2011 р., віце–чемпіон України 2010 р.

Зріст — 200 см, вага — 87 кг.

Одружений.