Російський провал

Представники російської емігрантської преси наприкінці минулого тижня покидали свій конгрес і гостинний Київ з немалим здивуванням. І навіть не тому, що під час промови нашого Президента їх не пускали в туалет, а тому що на такий пересічний захід прибув сам глава держави. До того ж не просто приїхав і виступив, а й фінансував захід з кишені українських платників податків. «У демократичних країнах найвище представництво від влади на наших заходах — це депутат парламенту або заступник міністра», — зізнавалися колегам іноземні журналісти, що вільно володіють російською. Утiм пояснення цього феномену виглядає просто, а колеги з Ірландії, Греції чи Франції не розуміють, що ключовим тут виступає слово «російська». Керівник головного управління з гуманітарних питань адміністрації Президента Ганна Герман заявила прямо — фінансувати чи організовувати таке ж саме зібрання україномовних ЗМІ вони не планують. Натомість зайвий раз продемонструвати любов до всього російського — значить, отримати бонусний бал від Кремля. Щоправда, як виглядають ці бонуси і у що вони матеріалізуються — не знає ніхто, окрім, мабуть, самого Президента Віктора Януковича.

Країна прогнулася. І що?

Попередній масштабний забіг за бонусом відбувся 9 травня. Ну це коли українська влада дозволила російським гостям розвішувати плакати поблизу львівських могил жертв НКВС — «Хохли — параша, побєда наша!». І взагалі — відзначати дуже неоднозначний день у нашій історії в одному лише кольорі — тому, що його обрав особисто Володимир Путін. Найкращий, як вважають члени правлячої Партії регіонів, друг усіх свідомих українців.

Не покладаючи рук трудиться й відповідальний за бонуси на постійній основі — міністр освіти Дмитро Табачник, який заслужив уже навіть визнання впливових міжнародних організацій. Так, за постійне намагання розвернути навчальний процес обличчям до Москви і задом до всього іншого світу, а також за постійне нацьковування одних українців на інших «Фрідом Хаус» запропонував Віктору Януковичу звільнити його з посади.

Політика безмірного угодовства до великої (за розмірами) сусідньої держави викликає оскомину вже навіть у переконаних русофілів з українською пропискою. Тому всі вони, а насамперед виборці Президента Януковича, з нетерпінням чекають — а де ж обіцяна дружба? У її класичному, двосторонньому, варіанті. Або хоча б у найгіршому, на кшталт стосунків між васалом та сюзереном — коли тому, хто прогинається, хоча б щось за це дають...

Спочатку їмо ваше, а потім — кожен своє...

Україні, точніше її владі, яка старанно стоїть перед стратегічним партнером навшпиньках, наразі дають тільки ляпаси. Останній iз числа найгучніших ми отримали 7 червня, коли Володимир Путін популярно пояснив Миколі Азарову, що йти на будь–які поступки у газових питаннях він не планує. Принизливий діалог деякі ЗМІ чомусь назвали перепалкою. «Ми з гумором вважаємо, що цей контракт [на постачання газу, від січня 2009 року] вигідний для обидвох сторін», — намагався жартувати Азаров. «А ми без гумору так вважаємо», — відрізав екс–працівник силових структур, який навчився чудово володіти своїми емоціями. Аргументи ж, які наводили йому опоненти, російський прем’єр обрубував фразою: «У вас неправильна інформація». А фразу Азарова, що ми можемо підняти вартість транзиту російського газу, словами: «Тоді підніметься й вартість самого газу».

Тупик... Експерти ж пояснюють позицію Кремля просто: Москва дала зрозуміти, що йти на «безкоштовні» поступки у газовій сфері вона не планує. Зниження ціни можливе тільки в обмін на ГТС. Або на «Нафтогаз України» — разом із газотранспортною системою. І це станом на нинішній день. А не станемо поступливішими сьогодні, завтра доведеться приставати на ще гіршу пропозицію — вступати до Митного союзу. При цьому втрачати надходження до держбюджету та повторювати шлях Білорусі, що опинилася сьогодні у надважкій економічній ситуації. Вступ свого часу до Союзу тепер коштує білорусам 6–8 млрд. доларів збитків щороку. Якими будуть цифри для української, набагато потужнішої, економіки, вітчизняні експерти ще не порахували.

Утiм успіхів немає не лише в газовій сфері. Затихли гучно розрекламовані спільні — і супервзаємовигідні — проекти у сфері суднобудування. На папері залишається наразі будівництво літака Ан–148 та закупівля наших Ан–33 для потреб російських ВПС. Єдиний реальний крок зроблено у сфері атомної енергетики — і то, за всіма експертними висновками, він аж ніяк не пішов на користь вітчизняній галузі. Американська компанія, яка була опонентом росіянам на тендері і програла в нерівній боротьбі, пропонувала кращі і стратегічно вигідніші умови.

Усі ж гострі заяви української влади на кшталт «Ми переконаємо російських партнерів відмовитися від будівництва «Південного потоку» викликають у Москві тільки здоровий сміх. На декілька обережних заяв офіційного Києва «Газпром» прямим текстом відповів: «Потік» будували і будуватимемо. Відмовлятися від планів не плануємо...» Навіть якщо Микола Азаров знову з цього приводу щось пожартує.

Ставлення Путіна як головний чинник рейтингу

Потужна, взаємовигідна, широкомасштабна економічна співпраця з Росією, яку гучно обіцяв перед виборами Віктор Янукович, остаточно і безповоротно застигла на місці. А у деяких моментах навіть відкотилася набагато далі, ніж було під час «недружньої» до РФ «помаранчевої» влади. Причин цьому дві: у розмові зi слабким партнером Росії, як виявилося, цікава не співпраця у її класичному розумінні, а поглинання наших активів заради інтересів власного державно–приватного бізнесу. Українським олігархам, котрі становлять фінансову опору Президента Віктора Януковича, таке злиття загрожує повним колапсом: їхні активи надто малі у порівнянні з російськими колегами. І опиратися у чистому полі конкурентам з набагато потужнішим гаманцем — значить віддати все своє майно російським друзям. А такий сценарій — це вже із циклу «не за те боролися!».

Президент Янукович таким чином потрапив у пастку, яку він — необдумано чи з подачі російських же політтехнологів — вирив для себе сам: пообіцявши своєму електорату феєрично дружити з Росією і отримувати від неї преференції для економіки, зокрема знижки у цінах за газ, Віктор Федорович не виконав цього пункту. Дружби не вийшло, дешевого газу немає, економіка пробуксовує, виборці мають право почувати себе обдуреними. І почувають, до речі. Стрімке падіння рейтингу діючого Президента — цьому яскраве підтвердження.

А шляху назад у Віктора Януковича немає. Якщо, наприклад, російськоорієнтований, як вважалося, Леонід Кучма, втіливши ідею так званої багатовекторності, завжди залишав собі простір для маневру (принаймні до «касетного скандалу»), то Янукович з його одним–єдиним російським вектором змушений діяти за принципом «пан або пропав». Адже очікувати від Віктора Федоровича появи книги «Україна — стовідсотково не Росія!» було б не просто наївно, а й небезпечно з точки зору рейтингу і всіх його попередніх заяв. Іти сьогодні на поступки та зближення з демократичними силами після того, як була на повну потужність запущена проти них репресивна машина, також було б напрочуд дивним і незрозумілим кроком.

Але найзгубніше для команди Януковича, що саме у Білокам’яній чигає на них найголовніша небезпека. Якщо, наприклад, Путін виявлятиме публічне невдоволення не лише Азаровим як цапом–відбувайлом, а й самим Януковичем, в останнього просто не залишиться й кроку для маневру. Пояснити такий феномен провалу його зовнішньої політики — насамперед для «свого» виборця — буде неможливо. У Москві це також чудово розуміють — і ведуть себе відповідно. Тобто ще агресивніше вимагають передавати їм українські активи та ще сильніше закручують гайки.

Додаємо прагматизм плюс національні інтереси...

Біда команди Віктора Януковича та його особисто плюс негаразди з економікою держави після потрапляння у російську пастку дають синергетичний ефект: влада негативно впливає на економіку, а економіка — на владу. Тобто влада остаточно втрачає контроль над економікою, і займається лише одним питанням — як би за будь–яку ціну втриматися при посадах. Отже, ситуація загострюється ще сильніше, стаючи практично некерованою і починає залежати лише від зовнішніх чинників — тобто волі політичних партнерів, ринків збуту тощо.

Команда нинішнього Президента вже, здається, зрозуміла: тон цілковитого угодовства в діалозі з Москвою не просто недоречний і неприйнятний, а навіть небезпечний. Адже політика зовнішньоекономічного прагматизму, яку провадить команда Володимира Путіна, є напрочуд жорсткою. І всі, хто їй легко піддається, автоматично вважаються слабкими. А зi слабкими партнерами Москва поступає напрочуд прагматично: намагається відібрати у них все!.. Якщо ж ті не віддають, то їх просто сильніше «нагинають». Досвід «торгових воєн» iз нами й білорусами — цьому активне підтвердження.

З жорсткими росіянами треба вести діалог також жорстко. Скажімо, так, як попередній Президент Віктор Ющенко, який завжди проводив дер­жавницьку виважену політику, але миттєво реагував на недружні випади на адресу нашої країни. «Росія — це один із дуже ємких ринків світу. Якщо ти розумієшся на економіці, то маєш знати, що головне — не виробити, а знати, де можна реалізувати цей товар. Вісім–дев’ять років до 40% виробленого йшло в Росію. Нині ж — 18%. Ми йдемо різними курсами й створюємо асиметричні моделі», — сказав Ющенко у перші місяці свого перебування на посаді Президента.

Вікторовi Януковичу його попередник залишив у спадок дієву і перспективну модель діалогу з РФ: домовлятися про економіку, скасовувати торговельні обмеження — і при цьому не відмовлятися від визнання Бандери Героєм, а Голодомору — злочином, і не залишати жодних сподівань на продовження базування Чорноморського флоту. Звичайно, він стикався з протидією. «Ющенко має рацію у тому, що Росія зацікавлена в дестабілізації ситуації в Україні, — сказала опозиційний російський політик Ірина Хакамада. — Для імперського мислення Україна залишається ключовою точкою». Та, незважаючи на істерику Кремля, зачитування відкритого листа Президентом РФ Дмитром Медведєвим на телекамеру на тлі військових кораблів, саме Ющенку вдавалося досягти прориву економічної блокади між двома країнами. «З Ющенком у нас склалися конструктивні стосунки — розв’язали проблему з погашенням боргів, відкрито канал для інвестицій», — сказав свого часу російський політолог В’ячеслав Ігрунов.

Нинішній Президент втратив цю тональність у розмові. І пішовши ва–банк, практично програв. Якщо ж це буде просто поразка самого Віктора Януковича, то для країни вона не стане великим потрясінням. Але, на жаль, найімовірніше, що невиважена міжнародна політика спричинить згубні економічні наслідки. І політичну помилку Януковича відчують — своїми гаманцями — всі українці: ми платитимемо високу ціну за газ, але при цьому втрачатимемо суверенітет. А щоб повернутися на шлях справжнього міждержавного прагматизму, який вдавався Віктору Ющенку, у його наступника може не вистачити часу.

...А всім нам залишиться роль статистів на форумах російськомовної преси, право потриматися за чужу георгіївську стрічку — і фраза Володимира Путіна, що українці із фашистами, можна сказати, навіть не воювали.