Представник посольства України в Королівстві Бельгія вручає орден «За заслуги I ступеня» доньці Газенбрукса.
Ця дивовижна історія відкрилася для мене у 2009–му — про інженера Газенбрукса, який у лавах УПА став диктором підпільної радіостанції під кодовою назвою «Афродита». Працівники посольства в Бельгії знайшли його могилу...
У 1953 році, після смерті Сталіна, за активного втручання міжнародної спільноти з нетрів радянських гулагів почали звільняти іноземців. Серед 12 бельгійців, звільнених у червні 1953 року, був Альберт Газенбрукс, уродженець бельгійського міста Брюгге, засуджений у 1947 році на 10 років таборів за участь в УПА.
Про це навіть написала газета «Нью–Йорк таймс»: «З Сибіру повернувся до Брюсселя бельгієць Альберт Газенбрукс, що був довгий час речником підпільної короткохвильової радіостанції Української повстанської армії в Карпатах, Україна».
Ця дивовижна історія відкрилася для мене взимку 2009 року, під час подорожі до Бельгії. Посол України Євген Бершеда розповів нам про бельгійського інженера, який, потрапивши до лав УПА, став диктором підпільної повстанської радіостанції під кодовою назвою «Афродита».
Довідавшись про нього від Оксани Забужко, працівники посольства знайшли могилу бельгійського упівця — на цвинтарі в його рідному місті Брюгге, куди Газенбрукс повернувся після поневірянь у комуністичних концтаборах.
Брюгге, одне з найкрасивіших міст Європи, зустріло нас веселою передріздвяною атмосферою і незвичною кількістю снігу. І коли ми нарешті дісталися до міського цвинтаря, відчистили від снігу скромну гранітну плиту з ім’ям Газенбрукса та поклали на неї квіти, я думала про те, наскільки близькою і водночас далекою була Європа від тих драматичних подій, що розгорталися тоді на теренах Західної України.
Опинившись у німецькому полоні в червні 1940 року, а згодом на примусових роботах, колишній вояк бельгійської армії, за фахом інженер Альберт Газенбрукс (Albertus Hasenbroekx) неодноразово тікав, прагнучи повернутися до рідної Бельгії.
Остання втеча була невдалою — німці знову схопили його і вивезли на примусові роботи на Волинь (там під час Другої світової війни розташовувались філії деяких німецьких компаній).
Під час чергової спроби втечі в січні 1943 року біля міста Дубно Рівненської області Газенбрукс натрапив на вояків УПА. Спочатку його прийняли за німця, і йому довелося доводити, що він бельгієць. Як згадував сам Газенбрукс, його змусили проспівати бельгійський національний гімн «Брабансонна» і перекласти слова німецькою мовою.
Дізнавшись про те, що втікач–бельгієць знає декілька європейських мов, командування УПА вирішило використати його для роботи на підпільній радіостанції «Вільна Україна», кодова назва «Афродита».
А невдовзі Альберта Газенбрукса вже знали тільки за псевдом «Західний», а радіостанція («радіовисильня», як її тоді називали) отримала диктора, який вів мовлення англійською та французькою. Розпочиналося воно завжди такими словами: «Ви чуєте голос вільної і незалежної України!» — «Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!»
Радіостанція працювала у селі Ямельниця (Сколівський район Львівської області) з 1943 по 1945 рік, аж до моменту, коли у квітні 1945–го війська НКВД закидали гранатами криївку, звідки велося мовлення, просто під час ефіру. Частина працівників радіостанції загинула, а важко пораненого Альберта Газенбрукса схопило НКВД.
Із кримінальної справи Альберта Газенбрукса (отримати доступ до неї стало можливим після відкриття архівів СБУ у 2008 році) зрозуміло, що під час допитів він мало що розповів енкаведистам — наполягав на тому, що був полоненим УПА і працював кухарем.
Після допитів і побоїв у 1945 році його без суду і слідства вивезли до концтабору у Воркуті, а в 1947–му повернули до Дрогобича, де судили разом із багатьма іншими повстанцями.
Справу протягом двох років відправляли на дослідування — її ускладнювала плутанина у біографічних даних, адже малограмотні слідчі кожен по–своєму записував місце його народження, імена родичів тощо. Можна сказати, що Альбертові пощастило — дали «всього» 10 років.
Газенбрукс провів у різних сталінських таборах і тюрмах 8 років і вижив завдяки ще одному своєму таланту — цього разу музичному. Йому було дозволено грати на скрипці в оркестрі, що врятувало від виснажливої фізичної праці. З «рятівницею»–скрипкою він і приїхав до Москви у жовтні 1953 року, звідки його разом з іншими колишніми в’язнями відправили до Бельгії.
У таборах Газенбрукс опанував ще одну мову — російську, офіційну мову радянських гулагів.
Після повернення на батьківщину, де на нього чекали дружина і донька, життя Газенбрукса не було простим. Мало хто вірив у його неймовірну історію, адже український резистанс (рух опору поневолювачам) був занадто складним явищем для розуміння для післявоєнної Європи.
Побратими Газенбрукса переказували його слова: «Якби на щось подібне здобувся, наприклад, бельгійський або французький резистанс, про це трубили би на весь світ як про небувале досягнення».
Альберта в Бельгії вважали радянським шпигуном, і з цілком зрозумілих причин він обмежив своє спілкування з іншими вояками УПА, яким вдалося вижити та яких розкидало по світу.
Із тих нечисленних листів, що отримали і зберегли його побратими:
«Я закликаю вас залишитися об’єднаними в боротьбі проти спільного ворога. Одного дня — може, він вже не такий далекий — ми будемо мати щастя і можливість святкувати незалежність України, а цей день не прийде, доки ціла Україна, як один чоловік, не підніметься проти більшовицького ката, з поміччю поневолених та загрожених народів.
Я бажав би залишитися в контакті з моїми українськими приятелями, але моя праця мене на це не дозволяє з причин, які ви розумієте. І цілком певно, завжди пам’ятаю, коли я складав присягу в українських лісах у 1943 році, бо її не забув.
З поміччю Всевишнього ми збереглися в нашій боротьбі, щоб сповнити те чудо, за яке ми боролися, за яке ми боремося і будемо боротися аж до дня його сповнення».
У 1967 році Газенбрукса запросили до Льєжа (Франція) взяти участь у заходах з нагоди 25–ї річниці УПА. Там він мав виступ (українською та французькою мовами), в якому розповів про свою участь в українській визвольній боротьбі.
Учасники заходу у Льєжі пригадували, що про українське підпілля Газенбрукс говорив із «подивом та признанням»; ось його слова: «Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав ніде».
Він також говорив про перебування та загибель тисяч українців у сталінських концтаборах, і що з усіх в’язнів 50 відсотків складають українці.
У тому ж 1967–му він був нагороджений орденом Головної управи колишніх вояків УПА — «Золотим хрестом».
Друзі Газенбрукса згадують про його мемуари, але, на жаль, вони не дійшли до нас. За деякими даними, мемуари Газенбрукса були знищені його родиною — тема його перебування на території Радянського Союзу й у засланні була дуже болісною й небезпечною.
Альберт Газенбрукс помер у вересні 1979 року, у віці 64 років. До кінця життя він беріг у серці спогади про українське підпілля, підписував свої листи «Західний» і додавав «Слава Україні!». Вірив, що настане той день, коли Україна стане незалежною.
«Час моєї праці на радіо «Вільна Україна» — то були найкращі хвилини мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, ЩО це означає жити і боротись за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стало для мене метою», — казав він.
І ще: «Для мене незабутніми лишаються дні й місяці підпільної революційної боротьби в УПА... Ніколи я не жалітиму, а навпаки, вважаю себе щасливцем, що мав можливість своєю працею прислужитись до визволення України. Україна заслуговує на те, щоб для неї жити, працювати й боротися...»
Газенбрукс опинився в Західній Україні у, можливо, найтрагічніші, найкривавіші роки її історії. Усім серцем перейнявшись духом визвольної боротьби, вважав за честь і щастя служити Україні — словом і ділом, попри постійну небезпеку і труднощі підпільного життя.
Разом із мільйонами інших українців був за це жорстоко покараний, але вижив і не зрадив ні своїх переконань, ні поклику серця.
Я щаслива, що він вижив, щоб говорити від імені мільйонів інших загиблих героїв. Я вдячна пану Джону Стінену з Голландії, який ретельно дослідив життя й долю Альберта Газенбрукса в Україні і в Бельгії.
Дякую пані Оксані Забужко, яка відкрила його для українців спершу у своєму есе «Попіл Клааса», а потім у «Музеї покинутих секретів».
Дякую історикам Володимиру В’ятровичу і Володимиру Морозу, які допомогли з архівами.
Дякую українським дипломатам у Бельгії, друзям і побратимам Альберта, які писали про нього.
Цього року гурт «Мертвий півень» присвятив партизанському радіо новий альбом — із піснями, які крутили б на «Афродиті» сьогодні.
Через 30 років після смерті Альберта Газенбрукса Україна офіційно вшанувала його — у лютому 2010 року указом Президента Віктора Ющенка Альберта Гюстава Газенбрукса, громадянина Королівства Бельгія, учасника національно–визвольної боротьби, посмертно нагороджено орденом «За заслуги I ступеня».
Представники посольства вручили орден родині Альберта — доньці та онукам. Як сказав Джон Стінен — «коло замкнулося».
Єдиний на сьогодні текст українського мовлення від радіостанції «Самостійна Україна»:
«Ми вже подавали попередньо перегляд большевицьких і німецьких листівок, в яких одні називають український визвольний рух німецькою роботою, а другі — большевицькою.
Останнім часом в тому, одначе, багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації України вимордували сотні тисяч українських самостійників, тепер по своїй програній... (cлово пропущене ) намагаються щораз частіше залицятися до українців.
Залицяння ці невиразні, неофіційні, неоперті на жодних політичних підставах. Але є фактом, що у своїй пропаґанді німці намагаються щораз частіше підшиватися під маску приятелів укр. народу.
Останньо траплялися випадки, що в радієвій пропаґанді та в листівках згадують вже і про боротьбу УПА по другому боці фронту, співають марш укр. партизанів та пробують де тільки можуть здобути зв’язки до українських збройних відділів під большевицькою окупацією. Появилося навіть багато німецьких листівок, звернених безпосередньо до УПА, які закликають до співпраці в боротьбі з большевиками.
Усі ті заходи одначе не можуть довести до жодного позитивного наслідку. Гітлерівська Німеччина — такий самий ворог самостійної України, як і большевицька Москва, тому нам із нею не по дорозі.
Не змінить у цьому нічого й українська патріотична пропаґанда в німецькому радіо. Марш українських партизан у німецькому радіо — це заохота до співпраці з німцями, але облуда, глум.
Ми добре знаємо, що автора цього могутнього маршу, молодого укр. поета і музика професора Андрія Марченка, одного з визначних провідників українського самостійницького руху на Волині — німці арештували, вивезли в тюрму на Захід і там замордували. А тепер співають у радіо його марш... і думають, що знайдуть дурних, які повірять у їх щирість.
Ми знаємо добре, що по німецькому боці фронту за той самий марш розстрілюють нещадно цілими тисячами українську патріотичну молодь.
Ми знаємо добре, пам’ятаємо і ніколи не забудемо, що діялось під час недавньої німецької окупації і ми знаємо так само добре, що ще й тепер діється по другому боці фронту, на останніх клаптиках української землі, які ще сьогодні є під німецькою окупацією...»
Акт
1945 года Апреля месяца 7 дня.
Мы, нижеподписавшиеся Начальник отделения ББ Сколевского РО НКВД — капитан Шелест А. П., командир резервной роты 330 полка войск НКВД
л–т Шпак И. А., командир 1–го взвода рез–роты младший л–т Архипов, составили настоящий в нижеследующем:
В 13.20 7–4–45 года по оперативным данным РО НКВД гор. Сколе оперативная группа в составе резервной роты произвела операцию по ликвидации банд у.п.а. в Орувском лесу, западнее села Орув — 7 кил, и восточнее села Емельниц — 2 клм.
В результате произведенной операции разгромлен штаб с рацией в котором был убит полковник «Шах» и с ним 3и бандита У.П.А которые находились в доте, кроме этого один бандит ранен который бросив оружие, скрылся в лес и один взят в плен по национальности «бельгиец» который являлся радистом разгромленного штаба банды У.П.А.
При операции по разгрому штаба и склада У.П.А взяты следующие трофеи:
1) телефонных аппаратов — 3; 2) динамомашин — 4; 3) мотор 4х цилиндровый — 1; 4) кислороду — 2 балл.; 5) радиоприемник — 1; бумаги — 400 кгр.; канвертов — 500 шт.; патефон — 1; винтовок «Маузер» — 4; автоматов ППШ — 2; гранат — 50 шт.; пистолет «Маузер» — 1; ручпулемет М. Г. — 1; патрон — 5000 винт.; револьвер Наган — 1; и разная кухонная посуда.
(Уничтожена радиостанция при штурме дота) и продовольственный склад.
Перечисленные трофеи находятся на складе 330 полка. На что и составлен настоящий акт.
Цитовано за працею «Радіомовлення українського підпілля» В. Мороза.
У насиченому політико-драматичному сьогоденні напрошуються на згадку події минулих часів, хоча й вони не мають всеукраїнського масштабного розголосу на тлі оскаженілої москальської агресії, і все ж про них теж треба не тільки пам’ятати, а й оприлюднювати суспільному загалові. >>
У 1928 році Андрія Мельника звільнили з «Бриґіток» — львівської тюрми, де він перебував чотири роки за приналежність до Української військової організації (УВО). >>
Київрада цими днями успішно проголосувала ще один пакет змін у рамках знеросійщення публічного простору Києва. Це – один з останніх “дерусифікаційних" пакетів, оскільки процес поступово прямує до закінчення. >>
У Каневі Черкаської області у власність держави передали тисячолітній Успенський (Георгіївський) собор. >>
Статус ботанічної пам’ятки природи надали дубу Славню, що росте в місті Богуслав на Київщині. >>
На засіданні 13 грудня Кабінет міністрів звільнив очільника інституту національної пам'яті Антона Дробовича у зв’язку із закінченням строку призначення на посаду. >>
