Море в тумані... Вид на Ялту з гори Ай–Петрі.
Поїздка, про яку хочу розповісти, відбулася в середині травня. В Києві тоді вже добряче припікало, а на півдні, навпаки, було по–весняному прохолодно. На деяких вершинах Кримських гір ще лежав сніг. Над морем стояв густий, неначе мед, туман. Таке, кажуть, буває лише наприкінці весни, коли море починає інтенсивно нагріватися. В будь–якому разі, краєвид із гори Ай–Петрі запам’ятається надовго: на небі ні хмаринки, Ялта — мов на долоні, а море огорнене химерною ковдрою. Втім, головним стимулом, щоб занотувати свої враження від поїздки, була не вражаюча краса кримських пейзажів, а люди. Українці. Як виявилося, на Південному березі України носії української мови зовсім не чужі.
На півострів мене запросила щира українка Катерина Клименко. Про цю жінку — філолога, психолога, етнолога й екстрасенса в одній особі — я розповідала в матеріалі «Клади перед людей хліб на столі» («УМ» від 7 жовтня 2010 р.). Проживши більшу частину життя в кримському селищі Партеніт, Катерина Андріївна не забула своїх рівненсько–кіровоградських коренів. Має багату бібліотеку української літератури, передплачує чимало україномовних видань і всіляко популяризує їх серед знайомих.
А ще Катерина Клименко не просто цікавиться народними традиціями, а намагається зрозуміти їх метафізичний зміст і застосовує ці знання в роботі з пацієнтами. Ну а українська мова з її вуст — то проста пісня. Пані Катерина користується нею за будь–якої нагоди. І їй у Партеніті ніхто не кричить услід: «бандерівка». «А якщо навіть хтось бовкне якусь дурницю, то я уваги не звертаю, — каже жінка. — Образити можна лише того, хто хоче бути ображеним. Зрештою, у спілкуванні головне — не слова, а інтонація. Якщо ти хочеш бути почутим — тебе почують, навіть коли розмовлятимеш на суахілі (сміється). Це я вам кажу як психолог...»
Українська тема отримала продовження наступного дня, коли ми подалися до Ялти. Там, окрім іншого, відвідали музей Лесі Українки.
У цьому ошатному будиночку в мавританському стилі видатна українська поетеса мешкала впродовж трьох місяців. Музей не є меморіальним. За словами екскурсовода Алли Сушкової, невідомо навіть, де саме розташовувалася кімната, яку винаймала Леся. Меморіальних експонатів — тобто речей, що належали поетці та її родині, — в музеї теж небагато. Проте є меблі, посуд, книги, фотографії, котрі передають дух тогочасної Ялти й товариства, в якому перебувала письменниця.
Загалом експозиція «Ломикамінь» (за народною назвою квітки saxifraga, яку Леся побачила на горі Ай–Петрі) досить цікава. Я, наприклад, лише тут уперше побачила прообраз сучасних аудіокасет — воскові валики для фонографа. Відомо, що Леся, будучи в Ялті, придбала собі цей пристрій, аби записати балади у виконанні кобзаря Івана Гончаренка, який на схилі літ мешкав у сина в Севастополі.
А ще запам’ятався зміст оголошення, що його письменниця дала в ялтинській газеті: «Чтица, знающая шесть языков, ищет занятий в городе». І незабаром в неї з’явилося два учні. В експозиції демонструються оригінальні знімки з сімейного архіву одного з них — Льоні Разумова.
Проте найбільше в музеї мене вразила виставка бандур із колекції Олексія Нирка — людини, яку називали патріархом українства в Криму. За словами Алли Сушкової, Олексій Федорович був великим другом музею і ще за життя абсолютно безкоштовно передав сюди частину зібраних ним інструментів (інші екземпляри демонструються в музеї кобзарства Криму та Кубані, створеному при Кримському гуманітарному університеті).
Єдине, що засмутило, — так це музейна тиша. За сорок хвилин, що тривала наша екскурсія, інших відвідувачів не трапилося. Хоча Музей стоїть зовсім недалеко від багатолюдної набережної, на якій, до речі, нам частенько зустрічалися україномовні перехожі. Тож, шановні свідомі українці, буваючи в Ялті, не обходьте увагою будиночок на вулиці Катерининській. А при нагоді завітайте й до музею Михайла Коцюбинського в Симеїзі,який недавно відкрився після багаторічної перерви. Бо ж любов до рідної культури найкраще домонструється не на мітингах, а живим інтересом до цієї культури.
Два вхідні квитки до музею Лесі Українки з екскурсією і правом фотографувати коштували нам із племінницею 49 гривень. У ялтинському музеї Чехова чи знаменитому будинку Волошина в Коктебелі послуги значно дорожчі. І там завжди черги. Бо росіяни свою культуру справді люблять...
І ще про двi культури. За кілька метрів від ялтинської набережної гойдалася на хвилях розкішна яхта. Із динаміка на яхті лунав спів не якогось там Кіркорова, а українського співака Олега Скрипки.
Алуштою я гуляла сама. Був понеділок, людей біля моря зовсім мало. Здебільшого бабусі–пенсіонерки та мами з маленькими дітьми. Отже, сиджу я на березі, ловлю босими ногами піну прибою й милуюся «акробатичним рок–н–ролом» у виконанні дельфінів. Ну й, на додачу, теревеню по мобільному. Неподалік від мене проходжається якась бабуся — видивляється щось під ногами, немов шукає серед гальки рубіни з алмазами. Коли я закінчила телефонні балачки, жінка підійшла до мене й сказала буквально таке: «Извините, что я подслушивала. Большое вам спасибо за родную украинскую речь».
Познайомилися. Як виявилося, Лідія Войтенко (до заміжжя Насташенко) — корінна кримчанка: народилася під Сімферополем, згодом батьки перебралися в Алушту.
І все життя (а Лідії Герасимівні цьогоріч виповнюється не багато не мало — 88 років) відчувала в собі не завжди свідому, проте нездоланну любов до української культури. І батько, й мама її були українцями, хоча й «зросійщеними». Одружилася Лідія теж з українцем — киянином із вінницькими коренями Всеволодом Войтенком. Всеволод Олександрович був заслуженим лікарем, людиною в Алушті дуже шанованою. П’ять років тому його не стало.
Про все це Лідія Гарасимівна розповіла під час спільної прогулянки містом. Дорогою вона попросила промовляти до неї тільки українською. «Сама я на родном языке, увы, так и не заговорила, но читаю по–украински много...»
Прогулянка вийшла фантастично пізнавальною. Моя супутниця не просто показала визначні місця (дачу купця Стахеєва й 300–літню чинару біля неї, генуезькі вежі, турецький фонтан, який у довоєнні роки напоював водою мало не півміста, тощо), а й розповіла багато цікавих подробиць. Наприклад, історію зйомок легендарного фільму «Кавказька полонянка». Всупереч назві, більшість епізодів знімали не на Кавказі, а в Алушті та її околицях. Тож я тепер точно знаю, в який саме двір Нікулін заганяв баранів, наспівуючи «е–ге–гей халі–галі».
А ще я тепер маю не лише теоретичне, а й практичне уявлення про те, як розташовувалися один над одним кримськотатарські будиночки — саклі. Піднімаючись–опускаючись вузькими східцями, що ведуть через лабіринти старого міста, згадала чудове оповідання Коцюбинського «На камені»: «По голому сірому виступу скелі ліпилися татарські халупки, зложені з дикого каміння, з пласкими земляними покрівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць...»
Під кінець прогулянки нова знайома запросила мене до себе додому й нагодувала смачнющим обідом. Я навіть уперше в житті спробувала справжній книш — Лідія Гарасимівна приготувала його сама за рецептом із книги народних українських страв... А ще в неї дома я побачила чимало цікавих речей. Наприклад, «слід Ісуса» — знайдений на пляжі камінь, схожий за формою на ступню людини. Справжнім дивом мені здалася й оздоблена камінцями шкатулка та нитки чудових намистин у ній: і те, й інше — витвір рук покійного чоловіка.
До слова, після виходу на пенсію подружжя Войтенків захопилося геологією — за книжками вивчили назви мало не всіх мінералів. Море, виявляється, досить часто викидає напівкоштовне каміння, треба лише уміти знайти його серед гальки... Ще Лідія Герасимівна показала листи, які їй передавав до пологового будинку чоловік. В них стільки любові й тонкого гумору («может, назовем нашего «хлопчика» Акакием?»), що читати без щему в горлі неможливо. А сином того «хлопчика», тобто онуком Лідії Герасимівни є досить відомий київський композитор і музикознавець Олексій Войтенко. От з якою цікавою людиною я познайомилася в Криму, дякуючи українській мові!
Кримчани стали іншими? Навряд чи. Імовірно, змінилася я сама, перестала бачити в усіх і кожному «гомо совєтікусів» та «агентів Москви». А як навчають психологи на семінарах із проблем комунікації, оточення завжди дає нам те, чого ми підсвідомо від нього чекаємо...
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
