Школярі чекають на духовний пожиток. (Фото Володимира СТРУМКОВСЬКОГО.)
Ніхто не додасть недоотриманого вчасно духовного хліба сьогоднішньому учневі, який через рік або п'ять стане дорослим громадянином, тобто тоді, коли «все кардинально зміниться». Ситуація в сучасній шкільній освіті, яка опинилася на межі катастрофи внаслідок багаторічного злиденного становища вчителя і неприпустимого нехтування якістю і результатом навчання заради примарних нововведень, спонукала мене винести на широке обговорення громадськості ті злободенні питання, без негайного розв'язання яких нема сенсу говорити про завтрашній день української національної школи.
Зарплата вчителя стала відвертим глумом над освітянами. Влада впритул не бачить, що сучасні українські педагоги працюють на ентузіазмі. Тільки учительська совість не дозволяє їм ставитися до своєї професії так, як уряд ставиться до педагогів. Міські вчителі почуваються справжніми жебраками матеріально, сільські ж доведені до рівня римських «рабів з хатинкою». Настала пора оплатити каторжний учительський труд бодай у розмірі однієї тисячі гривень на місяць. Це не такі вже й великі гроші, і знайти їх, звичайно, приклавши до цього певні зусилля, в Українській державі вже можна. Навіть треба, враховуючи той страшний фактор, що в сучасній школі вчаться діти, значна частина яких є сиротами при живих батьках. Сім'я здебільшого вже не виконує своєї природної функції формування юної особистості, тому єдиними вихователями і наставниками неповнолітніх здебільшого залишаються педагоги.
Горезвісне масове безбатьківство й залишення неповнолітніх без догляду перетворилося на міну сповільненої дії. Сім мільйонів наших найбільш активних, працездатних співвітчизників, переважно з вищою освітою, стали рабами у відносно ситих і стабільних європах, америках, африках і азіях, поїхали туди, ризикуючи життям і здоров'ям, не за великими грішми, а щоб заробити мізер порівняно зі справжньою оплатою праці в цих країнах і вдома віддати багаторічні борги за газ, світло, квартиру, лікувати старих батьків, навчати у вузах своїх нащадків. Мине ще кілька років — і ми пожинатимемо страшні плоди вимушеної заробітчанської еміграції і штучного сирітства. Тільки школа може запропонувати засіб, який якщо і не врятує націю, то хоч полегшить перебіг цієї недуги, але така школа мусить бути належно профінансована.
Відповідна оплата праці вчителя привабить до роботи в школі педагогів-чоловіків, а отже, «полегшить» матріархат, який склався в нашій освіті і при якому не виховати з хлопчика справжнього майбутнього українського чоловіка — главу сім'ї, її годувальника й захисника, особистість, глибоко відповідальну за своїх рідних і за свій народ. У словах «Батьківщина» і «Вітчизна» корінь від слова «батько», «отець». На архетипному рівні все просто: державність утримують лише ті нації, в яких основну роль у родині, в побуті й у державі несе не жінка-страдниця, а надійний, сильний, розумний чоловік. Iз цієї ж причини шкільну програму з української літератури в середніх і старших класах треба було б укласти так, щоб взірцем для наслідування у художніх творах був чоловік, тому зараз особливо доцільно вивчати роман Івана Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», ніж сатиричну повістину «Кайдашева сім'я», роман Ольги Кобилянської «Апостол черні», ніж повість «Земля», роман Михайла Стельмаха «Дума про тебе», ніж «Правда і кривда», роман Олеся Гончара «Людина і зброя», ніж «Собор».
До того ж назріла нагальна потреба пропонувати нашим підліткам і юнацтву художні тексти про видатних осіб українського народу: Артема Веделя, Максима Березовського, Катерину Білокур, Соломію Крушельницьку, Миколу Лисенка, щоб прищеплювати молодому поколінню гордість за свій народ і поступово ліквідовувати комплекс меншовартості, яким з історичних та політичних причин вражена значна частина представників нашої нації.
Кожна держава, дбаючи про національну школу, особливо ставиться до питання вивчення державної мови. Години на цей предмет недоторканні, їх не дозволяється сумувати з годинами інших мов, зокрема іноземних. У нас усе з точністю до навпаки: незабаром в окремих школах України буде більше уроків англійської, ніж української. І причина не в тому, що нібито національна ідея пробуксовує або що українська мова стає тяжкою для вивчення генетичними українцями через внесені зміни в правопис. Річ у тому, що державна мова в Україні досі не має належного державного захисту.
Утім і з літературою справи кепські. У часи найбільших сталінських репресій — в 1937 — 1939-х — на українську мову й літературу в школі було відведено удвічі більше годин на рік, ніж зараз. У брежнєвські часи і пізніше, ще зовсім донедавна, паралельно існували три різні програми з української літератури. У наш же час українській школі нав'язано думку, що треба задовільнитися однією-єдиною програмою. І це — єдина програма не з наукового, а з предмета, що є мистецтвом, який, як ніякий інший, впливає на виховання! До того ж, навіть у межах певного навчального закладу паралельні класи бувають настільки відмінними за рівнем знань, темпераментом, бажанням читати і навіть просто вчитися, що тільки варіативність програми стає гарантією оптимальних результатів.
Треба терміново ліквідувати типові огріхи діючих і навіть лише пропонованих для схвалення Міністерством програм з української літератури: а) одноманітно-тенденційну тематику пропонованих художніх творів української літератури: перенасичення панщиною або тяжкою сільськогосподарською працею, піднесення в ранг єдино можливої розв'язки поламані долі головних героїв, пропагування нелюдських вчинків героїв, більше того, смакування голодомору і соціально-побутових трагедій тоталітарної доби; б) відведення неприпустимо великої кількості навчального часу на нецікаву для школярів, на їхню думку, незрозумілу давню літературу, яку доводиться читати старою книжною мовою (козацькі літописи, Іван Вишенський, Григорій Сковорода), а не в перекладах сучасною; в) відсутність розуміння, що нинішній учень суттєво подорослішав, а тому готовий до сприйняття значно серйозніших за змістом художніх текстів, ніж його ровесники років десять тому.
Коли учасники конкурсу з АПН, як автори одного з варіантів програми з української літератури, а також я попросили у голови департаменту середньої освіти Міносвіти Павла Полянського конкурсні рецензії з висновками про наші програми, він прямо заявив, що не дасть, бо рецензенти бояться авторів. Щоправда, одна професор-методист таки прочитала рецензії, але в них проглядалася настанова: як і який варіант треба рецензувати. Серед рецензентів не виявилося жодного професора-методиста, як, до речі, не було методистів з науковими ступенями і серед керівництва того варіанта програми з літератури, який переміг у конкурсі — варіанта, який досі не опублікували навіть у інтернеті. Отже, провалили й конкурс підручників: програми нема, то й немає за чим писати підручник на конкурс потенційним авторам. Стосовно конкурсу, то він не врахував ні вимог часу, ні того, що з трьох програм можна було в найгіршому випадку зробити одну, та хорошу. Вибрали ж ту програму, яка в силу своєї єдиності не мусила мати конкурентів. А нема конкуренції — будуть учителі над нею працювати, хоч би й не хотіли, вибору немає. І навіщо українським дітям розвивати літературою душу, почуття, помисли? Майбутнім рабам душі не потрібно?
Шкільна програма зі світової літератури суттєво виграє у порівнянні з програмою з української: там — прискіпливо підібрано шедеври, тут — втиснуто майже всіх існуючих у красному письменстві митців, причому якраз із їхніми не найоптимальнішими для вивчення творами, обов'язково песимістичними, тенденційними і художньо слабшими від найкращих у доробку конкретного автора. Немає відповідних усім навчально-методичним принципам художніх текстів у нашій літературі? Є. У 7 — 9 класах годилося б пропонувати мажорні за звучанням твори для дітей Михайла Ткача, Степана Олійника, Павла Глазового, Всеволода Нестайка, Ярослава Стельмаха, які сучасні підлітки читають iз величезним задоволенням. Ці твори в ефективності виховного й морально-етичного впливу не поступаються художнім текстам, які пропонує література світова. Інша річ, що в нас просто не прийнято у шкільному курсі урівноважувати трагічну українську класику оптимістичною сучасною літературою і віддавати пріоритет творам не про страждання, а пригодницьким, гумористичним і фантастичним, на текстах яких можна навчити й того учня, який з певних причин належно не опанував техніку читання в початкових класах, і зацікавити того школяра, який, здавалося б, віддає перевагу комп'ютерним іграм.
При укладанні програм і підручників з гуманітарних предметів досі жодного разу належно не враховувався фактор психологічного впливу на учня. Випущено з уваги гарантію, що підібрані укладачами тексти чи речення під час навчання не травмуватимуть психіку підлітків. Ніхто не б'є тривогу, що нашу націю до кісток роз'їдає комплекс мазохіста і що шкільний курс літератури культивує комплекс невдахи. Не заперечую, про минуле треба пам'ятати, але неприпустимо перетворювати на смакування те, як нас гнобили, били й нищили, і цим самим автоматично запускати в дію психологічну програму національного самоїдства.
На жаль, на схвалення навчальної програми чи шкільного підручника здебільшого впливає не психологічне діагностування запропонованих для вивчення текстів, навіть не найвищий рівень художності й посильності підібраних творів, не фактор цікавості, доступності викладу і не торжество принципу ефективності методичного апарату, а часто-густо суб'єктивні критерії: стереотипне застаріле уявлення про відповідну програму чи підручник, питання «хто автор?» і горезвісні принципи «подобається — не подобається» та «малий твір — великий».
Приклади? Будь ласка. Перший. Художньо-історичні літературні твори ні з того ні з сього в пояснювальній записці до однієї з діючих в останні роки програм охрестили «вульгарною соціологією». А йшлося ж аж ніяк не про ура-патріотичну чи таку, що закликає до національної ворожнечі літературу, а про шедеври нашого красного письменства: «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, історичну прозу Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, про «Марусю Чурай» Ліни Костенко. При поясненні причини доцільності такої «кастрованої» програми прибічники «компетентно» заявили, що художніх текстів на історичну тематику краще у школі взагалі не вивчати з міркувань обачності: щоб не образити сьогоднішніх турків, татар, поляків, які колись з Україною воювали. Може, й історію перепишемо?
Інший приклад. З письменників-корифеїв пропонують за найбільш доцільне вивчати насамперед ніякими художніми досягненнями не наділену п'єсу Михайла Старицького, бо він, мовляв, весь маєток віддав на професійний український театр. За таким принципом у шведській літературі треба вивчати Нобеля, бо він теж щось, за деякими свідченнями, писав і як меценат зробив для своєї нації і для світу ще більше, ніж Старицький. Третій приклад. Пропозиція укласти програму виключно з малих за обсягом художніх текстів. Це робить недоступним для пересічного школяра золотий фонд кількох поколінь українських митців — романістику, яка з усіх існуючих жанрів епосу є найбільш якісною в українській літературі. А чи не результативніше на уроках за один і той же час вивчати один високохудожній чималий за обсягом твір, ніж десяток низькопробних маленьких? Четвертий приклад. Казуїстика: не вводити в програму твори живих письменників, тобто не вивчати Ліну Костенко, Павла Загребельного, Романа Іваничука, поки їм ще світить сонце. Навіть аналізувати цей зразок невігластва не хочеться, бо до принципу «або вмирай, або геть зі шкільної програми» навряд чи могли додуматися психічно здорові люди.
Утім, щоб не погрішити проти правди, мушу сказати, що в освіті сталися й позитивні зміни і з'явилися окремі значні здобутки. Але ті кілька добротних програм і гарних підручників із різних предметів, які побачили світ в останні роки завдяки неупередженим і сміливим міністерським працівникам і окремим винятково прозірливим членам міністерських комісій, стали поки що винятком, а не нормою.
Не заперечую, колишня радянська освіта продукувала однозначність суджень, що призводило до роздвоєності сприймання світу, дворушництва: у школі дитина говорила те, що від неї вимагали вчителі, не даючи права на власну думку, на вулиці і вдома спостерігала протилежне до високих ідеалів, про які йшлося у шкільних книгах. Ще більшим гальмом ставав на уроках з гуманітарних дисциплін класовий підхід. Уже з цієї точки зору в новій незалежній Україні колишню радянську школу треба було реформувати. Але що дала сучасна реформа нашій національній освіті? Чи все треба було ламати, чи щось варто було й залишити як таке, що витримало перевірку часом? Не будучи прихильницею тоталітарної системи і її освіти, мушу визнати певні суттєві переваги тодішньої школи. Радянська українська освіта, як вища, так і середня, була найякіснішою у світі. Ще й зараз, частково за інерцією вчительської сумлінності, а частково з тієї причини, що таки не вдалося систему освіти зруйнувати «до основанья, а затем...», навіть наші слабовстигаючі учні, які виїжджають з батьками за кордон, невдовзі стають там найкращими. Це означає, що в порівнянні навіть з нашою сучасною середньою освітою, практично матеріально кинутою державою напризволяще, чудово профінансована середня освіта передових у світі країн — США, Німеччини, Англії, Франції — програє через спрощеність. Тож виникає закономірне запитання: збагатимося духовно чи зазнаємо непоправних втрат, бездумно запозичуючи й запроваджуючи іноземний досвід освіти? Чи не краще замість такої реформи удосконалити наші рідні універсальні шкільні програми, тобто давати випускникам середньої школи знання з усіх предметів, але в межах доступності, необхідності, важливості, максимально розвантаживши шкільні предмети від зайвої інформації і збільшивши кількість годин на ті теми, без розуміння яких неможливо вести мову про освічену людину третього тисячоліття?
Що буде завтра з нашою школою? Чому влада тупо й уперто не дбає про духовну еліту?
Може, не дбає цілеспрямовано? Адже убогий учитель ніколи не виховає патріота, та й сам рано чи пізно оступиться, злидарюючи: як не сьогодні, то через рік таки спокуситься бодай на коробку цукерок від батьків вихованців і вже ніколи не почуватиме себе в суспільстві неупослідженою людиною, а значить, перестане бути особистістю.
Ольга СЛОНЬОВСЬКА,
кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української літератури
Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
