Глибоке вкорінення

Той факт, що в український прокат вийшов фільм Терренса Маліка, як палиця з двома кінцями: радує і засмучує водночас. Приємно, що на наших екранах з’явився останній фільм режисера, який давно застовбив собі місце у списку найкращих кінематографістів світу: тепер про суперечливе «Дерево життя» (The Tree of Life), що отримало на цьогорічному Каннському кінофестивалі не лише «Золоту пальмову гілку», а й багато критики, ми можемо скласти власну думку. Засмучує, що більшість глядачів, які підуть на «модну картину», будуть розчаровані: дивитися непідготовленим останню роботу Маліка все одно, що привселюдно читати Хайдеггера, філософією якого захоплюється режисер. Його роздуми про еволюцію людини й світу закодовані у важкий для сприйняття кіноматеріал. Ускладнює «прочитання» цього фільму ще й те, що режисер — відомий відлюдник: він не дає інтерв’ю, не фігурує у медіа жодним чином, крім випадків, пов’язаних із його творчістю, й навіть не дозволяє компаніям, iз якими співпрацює, використовувати своє зображення. Тобто глядач не отримає жодного потрактування автором його роботи.

«Дерево життя» — п’ята картина Маліка за майже 40–річну режисерську кар’єру. Три його перші картини — «Неплодючі землі» (Badlands), «Дні блаженства» (Days of Heaven) і «Тонка червона лінія» (The Thin Red Line) — отримали чудові відгуки та значні нагороди, створивши йому славу режисера, який змушує глядача співпереживати, занурюючи його у глибокі й довгі плани, оповідаючи історію від імені основної діючої особи й відкрито ставлячи питання про сенс людського буття. Після картини «Тонка червона лінія», що оповідає про події Другої світової війни, Терренс Малік зняв лавсторі про індіанську принцесу Покахонтас «Новий світ» (The New World): ця картина не справила такого шоку, як попередні, проте там намітилася лінія, яку Малік широко розвинув у «Дереві життя» — спілкування людини з природою, роздуми про її роль і місце в еволюційному ланцюжку й сум iз приводу того, що людина є найстрашнішим хижаком на землі, здатним знищити себе у боротьбі за славу, гроші й ідеологію.

«Дерево життя» — це фільм без яскраво вираженого динамічного сюжету. Ми є свідками сповіді самому собі героя на ім’я Джек (Шон Пенн), який переживає травматичні спо­гади стосунків із батьком (Бред Пітт). Дія відбувається у 1950–ті роки в тихому техаському містечку. Режисер вимальовує епізоди зустрічі й життя батьків Джека ніби акварельними мазками: легко, розмито, у напівтонах, де фактично немає місця словесному ряду, а говорять здебільшого емоції. Його картина буття американців у спокійні 50–ті близька до ідилічної, допоки не постає проблема батьків і дітей: деспотичний, проте люблячий тато, намагається прищепити своїм синам правила субординації та виживання у цьому світі.

Бреду Пітту вдалася роль жорсткого глави сім’ї з чималим багажем комплексів — настільки, що вже наприкінці фільму, коли його герой зазнає фіаско, вже забуваєш про успішного голлівудського актора й готовий співчувати нещасному поламаному герою. У фільмі він найбільше контактує зi своїм старшим сином — роль малого Джека виконав звичайний техаський хлопець, який до того не мав жодного відношення до кінематографа, — Хантер Маккрекен. Терренс Малік завжди мав тонкий нюх на юних і незіркових акторів, не прогадав і цього разу: малий успішно конкурує на екрані з досвідченим Піттом. Щодо Шона Пенна, то йому відведена фактично епізодична роль.

Наративну лінію Малік перемежовує кадрами вулканічних вибухів, космічними зйомками й замальовками із життя динозаврів. Зрозуміти логіку дій режисера — чому саме так і тут він вмонтував цей кадр (при тому, що на монтаж картини Малік витратив фактично два роки) — марно. Власне, цей момент і став причиною шквальної критики аж до того, що дехто вбачає у суперечливих кадрах рекламу релігійної течії сайєнтологів. У будь–якому випадку контраст між живою історією та абстракціями на тему світобудови настільки разючий, що разом із фірмовим режисерським прийомом (довгі мовчазні плани) та тривалістю фільму (майже дві з половиною години) створюють картині не найкращу репутацію. А дарма. Маліку вдалося закласти у свою роботу більше, ніж калейдоскоп красивих картинок та грамотно розказану історію, він спонукає глядача емоційно рости й переглянути спосіб сприйняття світу під звичним кутом зору, почавши хоча би від відмови споживання часу як неякісного фастфуду: швидко й без перетравлення. n