Сестро, сестро...

Юрій Іллєнко називав її найрозсудливішою сестрою з великої родини Миколайчуків (десятеро дітей) і головою сімейної найнещаднішої Іванової художньої ради. Важко, чесно кажучи, повірити у цей опис «залізної леді», коли зустрічаєшся із Фрозиною Василівною: незважаючи на вік й важке сільське життя, вона відкрита, може посміятися із себе, легка й неймовірно активна. Ось уже десять років — від святкування 60–ліття й до святкування 70–ліття Івана — Фрозина є душею й символом Музею–садиби Івана Миколайчука у його рідному селі Чортория. «Іван усе приносив валізи фотографій і віддавав мені, казав — у музей. Я навіть не думала, що таке може бути. А коли у 1991 році сказали про відкриття музею, я відразу кинулася до його речей», — пригадує вона початок своєї роботи на цьому посту.

Невеличку дерев’яну хату на широкому обійсті від інших подібних хат у селі відрізняє кількість відвідувачів та речей усередині (про особливу ауру — говорити зайве). Усі стіни завішані фотографіями й портретами — Івана, сім’ї, друзів, а також іконами, хрестами, предметами домашнього вжитку. Кожна річ тут автентична, особливо зворушує стара дерев’яна колиска, в якій один малий Миколайчук заміняв іншого.

Розповідаючи про якийсь момент із життя легендарного брата, Фрозина Василівна швиденько віднаходить відповідну наочність: наприклад, коли йдеться про його навчання, то показує альбом, зроблений вчителькою Івана із села Вашківці: «Вона принесла його на 60–ліття. Сказала, що це Іванів слід на землі. За той час, коли Іван знімався, вона все слідкувала за ним — де писали в газетах чи журналах — і підшивала у цей альбом». Іванова сестра пильнує, щоб усі предмети повернулися на свої місця. У ній дивовижним чином поєдналися такі різні епохи, що помінялися на цій землі: вона їх увібрала, і, якщо копнути глибше, видасть якийсь артефакт — про румунів, що карали за українську мову, про те, що Іван перевернувся б у труні, якби знав, що у селі діє церква Московського патріархату, про те, що вдячна радянській владі, яка навчила читати й писати по–українськи.

«Іван ніколи свій сум не показував і не виставляв своє горе»

— За професією я домогосподарка, всього один рік ходила в школу... Я на десять років старша від Івана, але таки стидаюся говорити, скільки мені років (сміється). Шість років його бавила, бо коли в 16 вийшла заміж, то вже було не до того.

— Яким він був хопчиком?

— Цікавим, веселим. Навіть коли десь падав, губу чи ніс розбивав, то просто вставав і йшов далі. Після війни тоді важко було, 1947 рік — голод. Коли я заміж виходила, Іванові було шість років. На весіллі гості його коло себе тримали й не відпускали: «Йванко, заспівай нам пісні». — «Та якої?» — «Ще не вмерла Україна». То його тато навчив, але казав: «Дивися, як хто почує, то ми підемо в тюрму, а ти в дитячий будинок». Тому, коли гості почали його просити заспівати, він казав, що не можна. Але тато між своїми тихенько дозволив, то він заспівав. Після того тато сміявся, що Іванові більше грошей надарували, ніж нам, молодим.

— А в кого він удався?

— Очі — татові, сиві, а, взагалі, персона — мамина. У маму він вдався й так її поважав і любив, що артистку, яка грала у «Білому птасі», підібрав точно подібну на маму (Фрозина Василівна підносить портрет матері Катріни до світлини, де Миколайчук знятий із Наталкою Наум.— Ред.). Мама була співоча, та й тато любив співати, але тоді ніяких театрів не було! Співали просто десь на весіллі, у компанії.

— У родинах, з яких походять великі люди, існують перекази про знаки, що супроводжували народження дитини й пророкували її долю. У вас є така історія?

— Ні, у нас такого не було. У нас всі діти були як діти.

— Родина у вас була бідна, багатодітна. Наскільки батьки могли дозволити, щоб діти ходили до школи замість того, щоб допомагати по господарству?

— Троє–четверо дітей кожен день — це 30 років — безперестанку мама виряджала у школу. Одні відходили, інші підходили. Батьки хотіли, щоб ми вчилися.

— Але ж тато не хотів, щоб Іван був актором?

— Тато не мав поняття, що то таке. Коли Іван поступив у музичне училище у Чернівцях, потім — у театр, ми не знали, що він там робить. Раз прийшов із баяном і каже: «Я поступив у музичне училище». Через деякий час приїхав: «Я вже не в музичному, я в театрі». Ми їздили до нього в театр у неділю, коли там по дві вистави ставили. Тоді тато зрозумів, що то таке. Якраз йшла вистава «Земля», то тато, коли подивився, сказав: «Я твердий, ніколи не плачу, але тут не стримався».

— А ви над Івановими ролями плакали?

— Навпаки! Я критикувала його часто. Я була проти Вівді у «Білому птасі». «Могло вже обійтися без тої Вівді», — якось кажу йому. А він відповідає: «Сестро, вже старієш!» (сміється). Коли Іван знімав «Білого птаха», то скликав до старої хати нас усіх — і сусіди були: читав сценарій і цікавився, що ми скажемо. (До слова, у фільмі «Білий птах із чорною ознакою» знімалися брати Івана — Юрко і Михайло; сестра Іванка — у «Тронці»; сестра Фрозина — у масовці до фільму «Така пізня, така тепла осінь». — Ред.)

— Чи є у вас улюблені його ролі?

— Що вам сказати... Пригадую, коли його запитували про улюблені фільми, він казав: «Я так вам відповім, як моя мама відповідає, що в неї десятеро дітей і десятеро пальців, і якого не врубай — той болить. Так і в мене — над кожним труд, над кожним мука».

— Чому в Івана такі очі сумні? Якось він сказав, що у кожної людини є внутрішній таємний біль. Ви знаєте про його біль?

— Ось його фотографії з 12 ролей, тут є всякі: й веселі, й сумні. Але він ніколи свій сум не показував і не виставляв своє горе. Іван тільки шкодував, що не знявся у ролі Франка.

За три тижні до смерті Іван викликав мого сина Михайла до себе й хотів розказати, що робити з його нарисами, записами, але Михайлові підійшов комок у горлі й він не зміг про то говорити. Тоді Іван на нього так сумно подивився й каже: «І ти мене не хочеш вислухати». Тепер Михайло жаліє — хто знає, яка тайна пішла з Іваном у могилу...

Я до останнього не знала, що він хворий. Через три тижні, як у нього був Михайло, прийшла телеграма, що Іван помер. Я кинулася до Михайла: «Чому не сказав?». Виявляється, Іван йому наказав: «Будь мужчиною. Бабі й мамі — ані слова». І так само Марії наказував. Він так і казав, що найперший має померти: «Ви всі живете своїм життям, а я — багатьма».

«Я боюся тільки, щоб мене після смерті не судив мій український народ»

— А цю нову хату на вашому подвірї він будував для себе?

— Ні, не для себе. Навпаки, казав, що коли вона буде з двома ходами, там зможе жити, хто захоче з родини. Але зараз там немає кому ні одним ходом ходити, ні двома... Для себе він планував хату нагорі, казав: «Піду на пенсію, буду сидіти писати книжки й сценарії». А то не так склалося, як здалося. Що зробимо...

— А чому розібрали стару хату (музей розташовано у відбудованій будівлі)?

— Наша хата текла й завалилася. Мама ходила в колгосп просити голову, аби він виписав солому, а він відмовив, бо тато працював не на колгосп, а на залізниці, а мама, хоч фактично робила в колгоспі, але заяву не давала, писала трудодні на сусідку, яка потім мамі віддавала зароблене: як казали — сіль до оселедця. А потім через кілька років той голова приходив й казав: «Миколайчучко, то я велику помилку зробив, що не виписав вам соломи. Бо тепер прийшов наказ будувати вам музей (хату відбудували до 50–ліття Івана у 1991 році.— Ред.)».

— У вас тут багато люду переверталося, коли ще Іван був живий. Чи підозрювали ви, що серед них могли бути доносчики? Чи викликали вас у КДБ?

— Може, й були такі у нас у хаті, але я не знаю. А от про Івана нагадала. Його викликали у КДБ й хотіли, щоб він співрацював із ними, бо люди йому довіряли. А оскільки знали, що ми дуже бідно жили, то пропонували йому великі гроші. А Іван на те подивився, посміхнувся: «Ми не можемо з вами співпрацювати, тому що у нас зовсім різні професії: вам добре, коли про вас мало знають, а мені — коли багато знають».

Я дуже за нього переживала й увесь час казала: «Іване, дивися, бо тебе посадять». А він відповідав, що не боїться комуністичного суду: «Я боюся тільки, щоб мене після моєї смерті не судив мій український народ, що я десь покривив душею».

Коли він приїхав до Києва, то найбільше його вразило, що ніде не чути української мови. То його найбільше боліло. Тоді я нагадувала йому: «Колись румуни за українську мову били, а тепер — новини українською, українські пісні співають. Що ти говориш! Є Україна». — «Яка Україна? Ти піди в Київ — не почуєш ніде слова українського? То є Україна?». Він мене також переконав, що наше прізвище, яке за Румунії було Николайчук, по–українськи буде Миколайчук.

— Фрозино Василівно, як часто тут збирається ваша родина?

— Ой не дуже часто! Нас уже мало, майже немає нашої родини — було десятеро, а залишилося п’ятеро. Залишилося в мене дві сестри та два брати: один брат у Чернівцях, один — тут, у новій хаті живе, що Іван побудував, одна сестра — у Львові, а інша, яка жила в Розтоках, тепер поїхала в Італію...

ДОВІДКА «УМ»

Іван Миколайчук (15.06.1941 — 3.08.1988) поєднував у собі багато талантів. Він був актором, сценаристом, режисером, композитором. Творча натура Миколайчука проявилася ще в дитинстві, коли він виступав у аматорському театральному гуртку в селі. У 1957–му закінчив музичне училище в Чернівцях, у 1959–му — театр–студію при Чернівецькому театрі ім. Ольги Кобилянської, де кілька років працював на сцені й зустрів свою майбутню дружину Марію. У 1961–65 роках навчався на першому наборі кінематографічного факультету Київського інституту ім. Карпенка–Карого. Керівник курсу — режисер Віктор Івченко відразу виділив талановитого учня, рекомендувавши його на ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964) та Івана — у «Тінях забутих предків» (1965). Симбіоз у роботі над останнім фільмом кількох талантів — Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Георгій Якутович — створив явище, яке згодом назвуть українське поетичне кіно. Загалом він зіграв у 37 фільмах, написав сценарії до восьми й зняв дві картини. Міг би зробити більше, але часто йому не давали працювати. Тиск системи й хвороби призвели до ранньої смерті Івана Миколайчука, у 47 років.

За його життя його фільми здобули багато відзнак, особисті нагороди: за «Вавилон ХХ» — гран–прі «Молодості» та приз за найкращу режисуру на фестивалі в Душанбе. Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав посмертно — у 1988 році.