Юрій Іллєнко називав її найрозсудливішою сестрою з великої родини Миколайчуків (десятеро дітей) і головою сімейної найнещаднішої Іванової художньої ради. Важко, чесно кажучи, повірити у цей опис «залізної леді», коли зустрічаєшся із Фрозиною Василівною: незважаючи на вік й важке сільське життя, вона відкрита, може посміятися із себе, легка й неймовірно активна. Ось уже десять років — від святкування 60–ліття й до святкування 70–ліття Івана — Фрозина є душею й символом Музею–садиби Івана Миколайчука у його рідному селі Чортория. «Іван усе приносив валізи фотографій і віддавав мені, казав — у музей. Я навіть не думала, що таке може бути. А коли у 1991 році сказали про відкриття музею, я відразу кинулася до його речей», — пригадує вона початок своєї роботи на цьому посту.
Невеличку дерев’яну хату на широкому обійсті від інших подібних хат у селі відрізняє кількість відвідувачів та речей усередині (про особливу ауру — говорити зайве). Усі стіни завішані фотографіями й портретами — Івана, сім’ї, друзів, а також іконами, хрестами, предметами домашнього вжитку. Кожна річ тут автентична, особливо зворушує стара дерев’яна колиска, в якій один малий Миколайчук заміняв іншого.
Розповідаючи про якийсь момент із життя легендарного брата, Фрозина Василівна швиденько віднаходить відповідну наочність: наприклад, коли йдеться про його навчання, то показує альбом, зроблений вчителькою Івана із села Вашківці: «Вона принесла його на 60–ліття. Сказала, що це Іванів слід на землі. За той час, коли Іван знімався, вона все слідкувала за ним — де писали в газетах чи журналах — і підшивала у цей альбом». Іванова сестра пильнує, щоб усі предмети повернулися на свої місця. У ній дивовижним чином поєдналися такі різні епохи, що помінялися на цій землі: вона їх увібрала, і, якщо копнути глибше, видасть якийсь артефакт — про румунів, що карали за українську мову, про те, що Іван перевернувся б у труні, якби знав, що у селі діє церква Московського патріархату, про те, що вдячна радянській владі, яка навчила читати й писати по–українськи.
