Миколайчук «на лижах»

На ювілей до Івана Миколайчука приїхало багато його друзів, колег та шанувальників: шевченківські лауреати — Сергій Якутович, Аркадій Мікульський, Михайло Ткачук, дружина покійного Леоніда Осики — Світлана Князєва у вишитій сорочці, подарованій Іваном, Іван Драч, Федір Стригун, Михайло Голубович, Юрій Гармаш, Роман Балаян, з якими він знімав та знімався, Львівський театр імені Марії Заньковецької — з веселою барвистою виставою «Небилиці про Івана»...

На гостини до Івана!

Автобус iз цими гостями долає дорогу вiд Чернiвцiв до Чорториї: всього 25 кiлометрiв i сiм населених пунктiв. Проте святковий поїзд їде повiльно — бiгборди «На гостини до Івана!» попереджають, що тут у кожному селi накрито столи — так, як про це мрiяв Іван — майстри виставили свiй крам, спiває й танцює люд у барвистих багатих буковинських вишиванках. Перша зупинка: село Мамаївцi, тут Марiчку Миколайчук зустрiчають хлiбом–сiллю. У Шипинцях просять трiо «Золотi ключi» заспiвати. Минаємо Глиницю зi знаменитими глинницькими музиками, яких Миколайчук запрошував грати у фiльмах «Вавилон XX» i «Бiлий птах з чорною ознакою». До слова, «Бiлого птаха...» знiмали у селi Ростоки на Чернiвеччинi: знiмальна група тодi зупинялася в хатi батькiв Марiї Матiос.

У самiй Чорториї Іван Миколайчук знiмав картину «Така пiзня, така тепла осiнь». Тепер тут розташовано музей Івана Миколайчука. Рiдне Іванове село зустрiчає нас бiля церкви, вiтаючи пiснею «Зеленеє жито, зелене». 15 червня — середа, буднiй день, а здається, що сьогоднi велике релiгiйне свято: кiлька тисяч людей наповнюють Чорторию. День народження Івана тут справжнє нацiональне свято. Люди, незалежно, чи дощ, як п’ять рокiв тому, чи спека, як цього року, завжди готовi його святкувати. Іван не просто прославив своє село i свiй край, вiн дав людям вiру, що всього можна добути самому — був би тiльки талант i вiра в себе.
«Святкування вiдбуваються щороку, але такого, як сьогоднi, я не пам’ятаю, — сказала Марiя Гнатюк, яка ходила з Іваном до однiєї школи. — Я була старша за нього на два роки, потiм ми разом парубкували, разом виступали в одному ансамблi вiд клубу. Що й казати, дiвчата любили його, вiн мав тут дiвчину — Марусю Купченко, але її сiм’ю вивезли, вони потiм дружили дуже, коли вона повернулася». На подвiр’ї хати Миколайчукiв — вгорi вулицi, що тепер носить iм’я Івана, — люду не прото­впитися. Значно вiльнiше на сусiдському дворi, де мешкає сiм’я Гарас. Кожен у селi радий дiлитися спогадами про знаменитого земляка. Свою iсторiю 35–рiчний Костянтин Гарас розповiдає вже звично й спокійно. «Юрко, менший Іванiв брат, багато чого мене навчив, бо я рiс без батька, i Івана я також добре пам’ятаю — менi було 10 рокiв, як вiн помер. Іванова слава дуже допомогла нашому селу: тут проклали асфальт, провели свiтло. Було просте село, а тепер пiднялося. Ви не думайте, людей на подвiр’ї Миколайчукiв завжди багато, особливо дiтей. Його сестра Фрозина казала, що гостей було з 20 країн свiту».

Трохи смутку у святі

Персоною №1 на цих святкуваннях є Марічка Миколайчук. «Раніше 15 червня ми могли збиратися на цвинтарі — на могилі Івана. Але Буковина наполягала на тому, щоб відзначати його день народження там, де він народився. Тепер ми кожного року відзначаємо й кожного року по–різному, але я не хочу, щоб це було для галочки. Він страшенно любив Буковину і міг би творити в ім’я Буковини та України...» — на очі красивої 70–річної дружини Івана Миколайчука навертаються сльози, коли справа доходить до обговорення проблем, що виникли у зв’язку зі святкуванням ювілею.

Учора ввечері у Чернівцях мали відкрити пам’ятний знак — «Крила Івана» роботи Івана Дзиндри, Юрія Олійника та Сергія Кляпатури, проте... не знайшли для скульптури постійного місця. «Виявилося, там не можна ставити, там не можна ставити. Тому буде дерев’яний постамент, а на ньому пам’ятний знак. Це скульптори називають «на лижах», тому що це тимчасове явище», — повідомив попередньо Василь Ілащук, член ініціативного комітету зі святкування 70–річчя Івана Миколайчука.

Також у Чернівцях переймаються долею кінотеатру ім. Івана Миколайчука, на місці якого мали створити кіноцентр. Громада називає цю ситуацію «знищенням», а містом ходять чутки про створення на базі екс–кінозалу розважального центру. Григорій Волинець, начальник управління культури міськради, намагається пояснити ситуацію: «Заплановано 4 млн. грн. на реконструкцію. Але трапилася непередбачувана річ: міський бюджет не зміг виділити одноразово 4 млн. й виділив по 2 млн.: цього року й на наступний. Але казначейство може пропустити або все, або нічого». Тому, за словами чиновника, кіноцентр iз любительською кіностудією та потужностями для показу кіно буде створений — наступного року, й запевняє, що ніякої дискотеки там не буде. У проекті також досі залишаються туристичний маршрут «Стежками Івана Миколайчука» та створення у музеї в Чорториї мистецької частини та кінозалу, як про те мріє сестра Івана — Фрозина Грицюк.

Мало не припізнилася на гостини до Івана й сама держава Україна, проте в останній момент встигла вкинути свою лепту. Півтора року тому, за словами режисера Олега Фіалко, Кабмін відмовився організовувати святкування ювілею Миколайчука, мотивуючи це тим, що такі урочистості треба планувати за два роки наперед. Наприкінці минулого року до заходів, спланованих ініціативним комітетом, усе ж долучилися Мінкульт та Держагентство з питань кіно — вирішили профінансувати кілька заходів. Відповідаючи на «провокативне запитання» «УМ», скільки й на що було виділено державних грошей, голова Держагентства Катерина Копилова повідомила, що «на реставрацію восьми фільмів Миколайчука пішла велика сума, по 100 тис. грн. — на альбом («Іван Миколайчук. Магія любові». — Ред.) та урочисті заходи, зі спецрахунку виділені гроші на відзначення в Києві». Точного звіту як і відповіді на запитання, чому держава вкотре фактично проігнорувала відзначення важливої події для української культури, чиновниця не змогла дати.

Хоча гості, розуміючи всю нетривкість моменту — усім їм, близьким до Миколайчука, сьогодні також у середньому по 70, i хто знає, скільки доля кому відміряла, — намагалися веселитися й жартувати, переповідаючи майже легендарні історії з кінематографічного життя. Дивлячись на цих молодих старих, я намагалася уявити серед них Івана Миколайчука, який помер у 46. «Яким би він був сьогодні?», — запитала у Федора Стригуна. «Він був би такий! — Категорично відповів кремезний чоловік з молочними вусами й смішинками в очах. — Іван би не змінився. Тільки боюся, що такого, як зараз відбувається, він би не витримав. Іван був чоловік прямий. На останньому сценарії він мені сказав: «От сценарій «Білого птаха». На полях написано: опоетизація негативного персонажа. І я вже знаю, що мені робити! А зараз дають сценарій, а на полі ніхто нічого не пише й ніяких зауважень немає. Просто не знаю, що робити!

P.S. Святкувати 70–рiччя Івана Миколайчука почали ще з 14 червня — у Чернiвцях вiдкрили виставку картин у галереї, по райцентрах областi друзi та колеги Миколайчука презентували його фiльми, молодь органiзувала аматорський кiнофестиваль короткого метра «Кiноетнiка». Останнiй акорд свята вiдбудеться у Києвi — 17 червня в Театрi Франка виставою «Небилицi про Івана».

КОМЕНТАР

Аркадiй Мiкульський, кiнорежисер,
лауреат Нацiональної премiї iменi Тараса Шевченка:

— Пам’ятаю, на курсi акторської майстерностi, в першому семестрi, ми робили етюди. Викладав у нас заслужений артист Стародуб. І коли Іван показав свiй етюд, то хтось iз групи зробив йому зауваження: «Ваня, ну что ти нам здєсь Шекспiра iграєш. Пєрєстань!» На що Стародуб вiдреагував: «Я счiтаю, что послє етого етюда надо говорiть Іван Васiльєвiч».

У нас був знаменитий курс: Брондуков, Недашкiвська, Бесараб. Іван також був знаменитiсть, але пiсля того, як вiн студентом зiграв у фiльмах «Сон» i «Тiнi забутих предкiв», вiн не змiнився. У мене навiть є анкета з його вiдповiдями — до i пiсля слави: вiн усi вiдповiдi пiдтвердив, додавши лише, що не любить блюзнiрство i холуйство.

Федiр Стригун, художній керівник,
режисер–постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької:

— Коли їдеш до Івана — я вже тут четвертий чи п’ятий раз, — то отримуєш очищення. Найцiкавiше, що при життi ми всi дуже добре знали його, з його iсторiями та небилицями. І хто знає, як би сьогоднi вiн поставився до того, що вiдбувається з українським кiнематографом — може, облаяв би це кiно, а може, пiдняв би його.

Марiчка Миколайчук,
спiвачка, дружина Івана Миколайчука:

— Ця хата i цей двiр особливо менi дорогi. Весiлля як такого у нас з Іваном не було, то скiльки потiм ми сюди приїжджали удвох, нас завжди одягали в буковинськi строї, приходили друзi й кожного разу влаштовували нам весiлля. Не пам’ятаю, скiльки вже весiль ми вiдгуляли на цьому свiтi, але стiльки весiль нiхто не мав, як ми з Іваном.