Юлія Манагарова: Що країна для нас робить, аби ми за неї лягали кістьми?!

Здавалося, будь–який молодий проект із часом стає стійкішим, загартованішим, стабільнішим. Проте ці епітети не стосуються українського гандболу, який із роками лише занепадає та зморщується, що відповідним чином позначається і на результатах національної збірної. Слідом за київським «Спартаком» та запорізьким «Мотором» незабаром, схоже, позбудеться статусу флагмана вітчизняного гандболу криворізька «Спарта». Першою ознакою занепаду клубу стала втрата ключового гравця, слідом за нею команду залишив і головний тренер. Попереду — літній розпродаж, який повинен допомогти клубу якось упоратися з фінансовими проблемами.

Юлія Манагарова — саме та величина, на якій трималася «Спарта». Кореспондент«УМ» розшукав молоду зірку й розпитав про причини переїзду до Румунії, проблеми українського ручного м’яча, останні невдачі збірної та нове життя за кордоном. А почали розмову з останнього провалу збірної у «плей–оф» чемпіонату світу проти ісландок.

«Український гандбол у законсервованому стані»

— Юліє, розкажіть, як так сталося, що українська збірна примудрилася програти нижчій за рейтингом команді Ісландії з різницею в 19 м’ячів?

— Із такою підготовкою, яку мала наша команда, важко було розраховувати на позитивний результат. Одного турніру в Хебі, навіть переможного, замало для підготовки до поєдинків рівня чемпіонату світу. А два спаринги, проведені напередодні «плей–оф» із резервним складом білоруської збірної, у якого ми вигравали по 19 м’ячів, — не той рівень, який потрібен для участі у світовій першості. Замало цього і для стикових матчів.

— Невже Ісландія така непрохідна команда?

— Головна наша проблема в матчі з ісландками — брак командної гри. Кілька ключових гравців пізно приїхали до табору збірної, тож ми не встигли напрацювати ігрові зв’язки.

— На що сподіваєтеся в матчі–відповіді, який пройде в неділю в Ужгороді?

— Після такої поразки важко на щось розраховувати.

— Як вважаєте, чому українська збірна, маючи потужну школу, щороку здає позиції?

— Наш гандбол перебуває в законсервованому стані. У ньому не відбувається жодних змін, немає будь–яких новацій, які проявляються в сучасному гандболі. Ми рухаємося вперед на старому багажі знань. Точніше, тупцюємо на місці.

«У збірній я граю за себе і для себе»

— Останнім часом гравців чоловічої та жіночої гандбольних збірних, які одягають синьо–жовту футболку, звинувачують у нестачі патріотизму. Одні наші співвітчизники взагалі відмовляються представляти Україну на гандбольному майданчику, інші — змінюють громадянство. Яке ваше ставлення до збірної?

— Перш за все, у збірній я граю за себе і для себе. Збірна — це можливість виступити в цікавих турнірах, набратися досвіду, зрештою, помандрувати. А якщо в клубу немає можливості грати в єврокубках, то національна команда — це єдиний шанс засвітитися на міжнародній арені.

— А як же боротьба за честь країни?

— Що вона для нас робить, аби ми за неї лягали кістьми!?

— За таких обставин вас можуть звинуватити в недобросовісному виконанні своїх професійних обов’язків.

— Щодо мене, то мені не важливо, з яким тренером чи в яких обставинах грати, — я чесно виконую свою улюблену роботу, яка давно у мене в крові.

— Кілька місяців тому, перед поїздкою на турнір до Хеба, порушувалося питання про відставку наставника збірної Леоніда Євтушенка. Він казав, що саме завдяки підтримці колективу залишився біля керма національної команди. Навіть влаштовував якесь голосування...

— Так, була така історія. Леонід Макарович запропонував провести на папірцях анонімне голосування. Але ми відмовилися й поїхали з ним грати турнір до Чехії.

— Здобута перемога на тому турнірі, певно, збільшила кредит довіри федерації до Леоніда Євтушенка. У дівчат була домовленість допомогти тренеру зберегти місце роботи?

— Не було в нас такої домовленості. Кожен насамперед грав за себе.

«Роздавати автографи мені не подобається»

— Юліє, вже півроку ви граєте в Румунії. Сумуєте за батьківщиною?

— Так, ностальгія не минає. Шкода, що довелося поїхати за кордон, бо хочеться грати у своїй країні, зі своїми дівчатами, з якими простіше знаходити спільну мову. Добре, що в «Олтхімі» грає Настя Підпалова, яка допомогла мені з адаптацією на новому місці.

— У одному з інтерв’ю ви сказали, що нудьгували в українській першості. Чому?

— Рівень вітчизняного чемпіонату дуже низький. Тут нема за що боротися, нема чого доводити. Окрім того, все запущено, всім наплювати на гандбол. Тож в Україні в мене просто пропав інтерес до гри.

— Після переїзду до Румунії мотивація з’явилася?

— В «Олтхімі» велика конкуренція, тож, щоб грати в «основі», потрібно боротися, доводити тренеру свою профпридатність. Є над чим працювати й куди рости.

— Раніше ви заявляли, що ваша трансферна ціна дуже висока. Як представникам «Олтхіму» вдалося вмовити «Спарту» вас відпустити?

— Точну свою трансферну ціну я не знаю, але румуни мені казали, що «Спарта» просить великі гроші. А як клуби домовилися, я не в курсі. Можливо, певну роль у цій справі зіграли фінансові проблеми мого попереднього клубу.

— Які ваші перші успіхи на новому робочому місці?

— Я стала чемпіонкою Румунії, зіграла кілька матчів у Лізі чемпіонів, щоправда, результат там команда показала не дуже хороший.

— Ви вперше брали участь у поєдинках групового етапу Ліги чемпіонів, адже «Спарта» ніяк не могла здолати кваліфікаційний бар’єр. Розкажіть про емоції від гандбольної Суперліги.

— Головне, що мене найбільше вразило в тих матчах, — це неймовірна підтримка глядачів. Тож наразі — лише позитивні емоції.

— А які ваші враження від Румунії?

— Місто Римніку–Вилча, де грає «Олтхім», — маленьке, всі один одного знають. Тут фанати впізнають гравців на вулиці, просять автографи, футболки, фотографії. Румунські вболівальники дуже відрізняються від наших — вони просто «хворіють» гандболом.

— А вас не напружує така увага громадськості?

— Роздавати автографи мені, звісно, не важко, але, якщо чесно, мені така форма спілкування не подобається.

— У складі свого попереднього клубу ви були найрезультативнішим гравцем. Які ваші бомбардирські показники в «Олтхімі»?

— В Україні я брала на себе гру, бо знала, що, окрім мене, це ніхто не зможе зробити. Натомість в «Олтхімі» рівень гравців значно вищий. Тут один кращий за іншого. Тож не потрібно постійно «напружуватися» — в новому клубі є кому взяти на себе відповідальність. До того ж я не надто багато часу проводжу на майданчику. Словом, є над чим працювати.

— Частенько доводилося чути від українських спортсменів, які грали за кордоном, таку фразу: «коли команда виграє — хвалять усіх, коли програє — винні легіонери». Ви відчули на собі це «правило»?

— У мене, дякувати Богу, таких епізодів не було. До мене в команді ставляться нормально.

«На першому місці — заробіток, а вже потім — задоволення»

— Раніше ви казали, що вам найбільше хочеться пограти у Скандинавії. А чи були запрошення поїхати на північ Європи?

— Так. Була пропозиція з Данії.

— А чому ж тоді поїхали до Румунії?

— «Олтхім» запропонував кращі матеріальні умови.

— Часто спортсмени заявляють, що заради спортивної мрії готові йти на жертви. А ви, здається, пішли іншим шляхом?

— Спочатку хочеться «склеїти» невеличкий капітал. Навіщо спортсменові гробити життя, здоров’я заради простого ігрового задоволення? Звичайно, у всіх на першому місці заробіток.

— Чи суттєво відрізняються прибутки, які ви отримували в румунському та українському клубах?

— В «Олтхімі» я отримую вдвічі більше. А взагалі в Кривому Розі останні місяці ми грали без зарплати.

— Через фінансові проблеми «Спарту» залишив і тренер Валерій Войналович. Чи кликав він вас за собою до київського «Спартака»?

— Так. І взагалі він не хотів відпускати мене за кордон. Але ситуація з українським гандболом, в тому числі й фінансова, спонукала мене до переїзду в закордонний клуб.

— Як гадаєте, чи чемпіон країни трьох останніх сезонів — «Спарта» — повторить долю «Мотора», який, втративши потужного спонсора, практично припинив існування?

— Не хотілося б, але все до того йде. Думаю, що чемпіонська хода криворізького клубу в цьому році закінчиться. Певно, тепер там будуть грати зовсім юні дівчатка, а лідери — залишать клуб. Я не розумію, для чого їм сидіти в команді, котра відмовилася від участі в єврокубках.

— Який настрій у нинішніх лідерів «Спарти», що залишилися в Кривому Розі?

— Власне, вони вже підшукують собі нові клуби.

— На вашу думку, чого, окрім грошей, не вистачає українському гандболу?

— Бракує нормального, серйозного ставлення. Складається враження, що ми нікому не потрібні, усім наплювати на нас. А от у Румунії, навпаки, до дівчат ставляться дбайливо, підхід до роботи серйозний.

ДОСЬЄ «УМ»

Манагарова Юлія Анатоліївна

Майстер спорту з гандболу

Народилася 27 вересня 1988 р. в Кривому Розі.

Виступала за криворізьку «Спарту», з 2011 р. — гравець румунського «Олтхіму». Член національної збірної України. Амплуа — права крайня.

Триразова чемпіонка України, чемпіонка та володар Кубка Румунії.

Перший тренер — Олександр Осипов.

Навчається в Запорізькому національному університеті на факультеті менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

Зріст — 166 см, вага — 55 кг.

Хобі — автомобілі, подорожі.

Незаміжня.