Михайло Лундін. Барабанщик співав замість Кузі.
Тепер розумієш: таке до снаги лише «Братам Гадюкіним». Минулої п’ятниці знаменитий гурт зібрав на одній сцені майже всіх передовиків української рок–музики (втім не тільки року, й не лише українського). Музиканти мали за честь наслідувати «Гадів», тому охоче відгукнулися на заклик організаторів: для багатьох виконавців «Гадюкіни» були кумирами, а на когось іще й здійснили визначальний творчий вплив... Годі уявити інший гурт, який міг би зібрати таку тусовку, крім «БГ».
Фоззі з гурту ТНМК назвав той вечір так — «Головний Концерт», написавши обидва слова з великої літери. І справді: за останні роки важко згадати будь–який інший музичний сейшн, який проходив би так яскраво та емоційно. Звісно, якщо не брати до уваги виступу тих–таки «Гадюкіних» у 2006 році. То було перше їхнє шоу після десятирічної мовчанки. Тоді ще жив Кузя — незабутній фронтмен групи Сергій Кузьмінський, який два роки тому помер від раку. Саме на його честь проводився п’ятничний концерт під гаслом «Я вернувся домів».
Емоції на концерті ринули і з залу, й зі сцени. «Я маю велике щастя бути вокалістом «Братів Гадюкіних» на ці три хвилини», — поділився перед виступом Андрій Хливнюк із «Бумбокса». А фронтмен ТНМК Фагот зізнався, що, йдучи на сцену, ледь не розплакався від розчулення: «Я пам’ятаю «Хлопців з Бандерштату», тоді я ще був зовсім маленьким. І зараз почуваюся абсолютно щасливою людиною». А для Святослава Вакарчука «Гадюкіни» стали ще й наставниками: музикант розповів, що в юному віці слухав лише The Beatles, поки його друг, Володя з сьомого поверху, не приніс касету «БГ». «Через кілька днів увесь мій клас вивчив напам’ять всі пісні. Хто його знає, якщо б я не почув цю касету, чи повірив би, що рок можна співати українською», — зізнався фронтмен «Океану Ельзи».
На концерті пам’яті Сергія Кузьмінського кожен із музикантів виконував по одній пісні із репертуару «Гадюкіних» — і це, мабуть, було найбільшим недоліком вечора, бо хотілося слухати ще і ще... Чи не найкращий переспів підготував гурт із–за кордону: «Ляпіс Трубєцкой» додав «Наркоманам на городі» важкого саунду, змусивши стрибати весь зал. Гості з Білорусі вимовляли деякі слова на свій манір, зате тексту не забули, тоді як вокалісти «Мертвого півня» (львів’яни грали «Дупу джалізовую») та «Братів Карамазових» («Сорок пачок «Верховини») забували слова й підглядали у записки... Важчою за «Ляпіса» була лише «Димна суміш»: молода команда видала «117–ту статтю» у стилі психодел–року, що було принаймні оригінально.
Дуже вдалою вийшла кавер–версія від «Океану Ельзи» — «Приїдь до мене у Мостиська». Гуртам ТНМК і «ВВ» дісталися найбільш хітові пісні — «Файне місто Тернопіль» і «Всьо чотко»: дві команди витримали високу марку композицій (і потім повторили їх на біс). «Кому вниз» виконали «Хлопців із Бандерштату», додавши пісні маршового ритму. Як зауважила потім співачка Анжеліка Рудницька у розмові з «УМ», якби Андрій Середа ще двічі повторив композицію — зал би вишикувався у колони й був би готовий марширувати куди завгодно.
«Піккардійська терція» переклала музичні інструменти на голосові партії й суперово заспівала «Жовті стрічки». Тарас Чубай, який прибув на концерт на милицях, потішив публіку «Дівчиною з Коломиї». «Перкалаба» грала «Було не любити» (вокаліст гурту Федот вийшов на сцену у такому ж помаранчевому реглані й окулярах, що й Кузя в 2006 році).
Осиротілі «Брати Гадюкіни» теж виконували власні пісні: у групі всі учасники мають непогані голоси, й свого часу кожен iз них мав свою «фірмову» композицію — назабутню «Роксоляну» наспівував Ігор Мельничук (бас–гітара), а «Клофелін» — Павло Крохмальов (клавішні). В інших піснях Кузьмінського заміняв переважно барабанщик Михайло Лундін.
Окреме слово — про публіку. Народу набилося у Палац спорту по самі вінця: мало кому з виконавців, навіть із–за кордону, вдається зібрати стільки публіки, а от «Гадюкіни» можуть! І в 2006–му, і в 2011–му. Про значення музики «Братів Гадюкіних» можна судити із колективного портрета публіки, що зібралася на концерт: серед відвідувачів були і старші люди, і підлітки, які тієї «пєрєстройки» (невичерпної скрині для «гадівських» сюжетів) не бачили. У холі можна було зустріти письменника Сергія Жадана, історика Володимира В’ятровича, народних депутатів Андрія Парубія та Олеся Донія і навіть одного з чільних представників греко–католицької церкви, ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка. Пізніше виявилося, що на концерт завітала ще й Юлія Тимошенко. «Аудиторія чудова! Це все для публіки. Якби не вона — нічого б цього не було. Ніколи», — зізнався «УМ» один із «Гадюкіних», Михайло Лундін, після концерту.
Кузя там теж був. Незримо. Виконавці постійно зверталися до головного з «Гадюкіних», час від часу позирали кудись на стелю. І був Кузін голос. На початку концерту організатори пустили запис, як Кузьмінський вітається з публікою. Із його голосом минув і фінал: «Брати» грали уживу, а голос Кузі лунав у записі. В той час на сцену вийшли всі музиканти. То були «Ми ходили–дили» та «Я вернувся домів» — звісно ж, пісні з символічним підтекстом.
І тоді до веселого концерту додалася нотка смутку — туга за Кузею, цією неоднозначною й у чомусь трагічною постаттю, яка так добре відчувала ТУ епоху й закарбувала її на музичних скрижалях. Зал у ту мить засвітився вогнями сотень запальничок, а з очей не одного меломана потекли сльози...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
