Це наша пустеля

Одне з топ–10 природних чудес України — Олешківські піски, що в Херсонській області, — є предметом довгої дискусії туристів, вчених і краєзнавців. Одні безапеляційно називають ці поклади відкритого піску в 161,2 тисячі гектарів, що півмісяцем пролягли вздовж Дніпра, найбільшою в Європі пустелею, а інші ставлять під сумнів і слово «найбільша», і слово «пустеля». Учені запевняють, що за кліматичним режимом цей піщаний масив, що витягнувся приблизно на 150 кілометрів із півночі на південь і на 30 — із заходу на схід, слід віднести до напівпустель. Утім місцевим мешканцям, які називають Олешківські піски просто «кучугурами», постійно потерпають від спеки та ще донедавна — від піщаних буревіїв, аж ніяк не легше від того, як саме вчені називають їхню малу «суху» батьківщину.

А ще Олешківська пустеля цілком може претендувати на статус найменш відомої пам’ятки природи в країні.

Як Гончар у «Тронці» «засекретив» військовий полігон

Згадок про неї не знайдеш ні в шкільних підручниках, ні в популярних путівниках. Це легко пояснюється: величезний безлюдний масив пісків використовували для своїх потреб військові, що зробили тут авіаційний полігон. Бомбили піски літаки не тільки радянські, а й із усіх країн Варшавського договору. Полігон тут діяв із 1950–х років і аж до 1994 року, коли почалися роботи по розмінуванню пісків і поверненню їх до мирного життя. На полігоні було збудовано навіть макет ворожого аеродрому, знаходилась списана бронетехніка, по якій відпрацьовувались бомбардування.

Хто пам’ятає роман «Тронка» Олеся Гончара, певно згадає, що саме над цим полігоном літав герой роману Горпищенко–молодший. Ніде, щоправда, в романі назва Олешківських пісків не згадувалася — все ж таки секретний об’єкт. Проте Олесь Терентійович примудрився ні разу не згадати назву–покруч самого місцевого районного центру — нинішнього Цюрупинська, принципово називаючи його старою, дорадянською назвою — Олешки. Нагадаємо, що містечко було перейменовано на честь Олександра Цюрупи, наркома продовольства, який саме тут народився. Товариш Цюрупа організовував в Україні та на Кубані загони продрозверстки і, як вважають сучасні дослідники, був причетний до стратегії винищення українського селянства у 1930–ті роки, інакше кажучи — до Голодомору.

Цюрупинськ посеред Олешок

Олешківська Січ, що виникла як виклик колонізаторській політиці Петра І, перебувала саме в межах районного центру, — розповідає директор місцевого краєзнавчого музею Ірина Кудревська, — Тут кошовий отаман Кость Гордієнко й син гетьмана Пилипа Орлика Григорій, якого батько надсилав до запорожців із таємною місією, обговорювали плани звільнення України від гноблення російського царату. Незважаючи на те, що Олешківська Січ припинила своє існування в 1728 році, козацьке життя в краї не згасало, у період російсько–турецької війни запорізька команда полковника Опанаса Ковпака побудувала тут кілька земляних укріплень, реконструйо­ваних згодом Кутузовим. А в 1790 — 1793 р. слобода Олешки, села Раденськ, Підстепне, Козачі Табори, Костогризове входили до складу Кінбурнської паланки Чорноморського козачого війська. Що стосується нинішніх пісків, то вони з’явилися трохи більше ста років тому, коли через активний випас худоби було порушено трав’яний покрив. Піски почали розширюватися, захоплюючи нові території. Над селами поставали справжні пилові бурі, бархани засипали шляхи. Допоки в п’ятдесятих піски по периметру не обсадили штучними лісами. До речі, найбільшими штучними лісами на континенті.

У 2005 році в контексті політики боротьби з тоталітарною топонімікою навіть було зініційовано референдум про повернення містові історичної назви. Втім голоси громади розділилися, а місцева влада аргументувала, що перейменування потягне значні суми з бюджету. Отож Цюрупинськ і досі такий. Тобто Цюрупинськ, а не козацькі Олешки. Працівники музею припускають, що для багатьох назва Цюрупинськ була нерозривно пов’язана з його міським статусом, а Олешки сприймалися, як назва швидше містечка. Хоча, без сумніву, для туризму назва міста явно невдала — не повірить пересічний турист у те, що в місті Цюрупинськ можуть бути якісь історичні пам’ятники.

До речі, обласна та районна влади ще три роки тому планували розвивати і в пустелі туристичний бізнес. Особливі ставки робили на перегони на квадроциклах. Але практика показала, що охочих до такого виду екстремальних розваг у пустелі значно менше, ніж очікувалося.

Для тих, хто в пісках

Прогулянку пустелею краще починати зранку, поки сонце ще не припікає настільки, як воно вміє пекти серед пісків, нагріваючи їх іноді до 75 градусів. Тим більше що до відкритих пісків від селища Козачі Лагері (20 хвилин їзди від Цюрупинська) треба пробиратися через численні лісосмуги, які стримують їх розширення. Але справа варта того — перед нами відкриваються безмежні дюни і повністю позбавлений прикмет цивілізації простір від обрію і до обрію. Автентична українська пустеля — це мрія і еколога, і мізантропа. Одному сподобається, що є місце, де можна йти цілими днями і не побачити жодної людини. Другому — те, що посеред пісків практично не видно ніяких слідів людської життєдіяльності — ні пластикових пляшок, ні звалищ побутових відходів. Якщо не рахувати, звичайно, іржавого металу від скинутих сюди бомб, який перемішався з пісками. Бархани, «кучугури» по–тутешньому, пересуваються за допомогою вітру, то ховаючи нерозірвані бомби, то, навпаки, розкриваючи їх. Ближче до центру полігону ми бачимо і кілька великих, явно штучного походження ям — це сліди від роботи саперів, які ось уже півтора десятиріччя знешкоджують усяку вибухівку серед пісків.

Пустеля дійсно неоднорідна. Ділянки пейзажів, схожих на краєвиди Сахари, часто перемежовуються з невеличкими оазами, зарослими травою і чомусь березами. Це теж така українська пустельна специфіка: хоч зверху тут і пісок, але ґрунтові води дуже близько до поверхні. Вода, яка заливає підвали і льохи місцевим мешканцям, є для них такою ж бідою, як і піски.

Цікаво, чи досліджував хтось серйозно життя пустелі? Ми постійно бачимо сліди якихось тварин — маленьких і великих, кілька разів зустрічаємо зайців. Той же Олесь Гончар у «Тронці» описує спроби заселити пустелю муфлонами. Про таку спробу ми чули і від місцевих старожилів, які підтвердили тільки одне: як завезли муфлонів у піски — так більше їх ніхто і не бачив.

До речі, це тільки по мапі тут тридцять кілометрів шляху. Але спробуйте пройти його, постійно піднімаючись та спускаючись із кучугур! Сили тануть досить швидко, бажання фотографувати все підряд зникає вже за кілька годин, ще через кілька годин починає втрачатися орієнтування (якщо ви, звичайно, не взяли передбачливо з собою прилади GPS): пустеля абсолютно однакова — однакового розміру бархани простяглися на південь, північ, захід і схід. Компас вказує напрям теж на безкрайні кучугури. Цікаво, що мобільний зв’язок на рівній пустелі більш–менш функціонує, і дуже цікаво спостерігати, як чіткість сигналу зростає на вершині бархану і повільно зникає під час спуску до його підніжжя. А втім, якби ми і подзвонили на 101 з проханням забрати нас звідси, навряд чи нам вдалося б повідомити наші координати. «Десь посеред кучугур» — це погана прикмета для Олешківської пустелі. Наше ж орієнтування відбувалося таким чином: за сонцем визначали, де південь, обирали в тій стороні якийсь орієнтир на місцевості (домінуючий над іншими бархан) і йшли на нього навпростець.

З півдня дуже контрастно виглядає межа піску і лісу, кучугури буквально насуваються на перші ряди сосен. Отже, ми виходимо з пісків у ліс. Тут потрібно знайти одну з просік, що веде до села. По просіці іде дорога в селище Раденськ, звідки так само автобусом можна добратися до Цюрупинська чи Херсона. А можна й заночувати: на околиці села розміщений кемпінг для далекобійників під назвою «Золотий Фазан». Кемпінг цікавий системою охорони, — на ніч сторожа закриває всіх мешканців комплексу зовні і йде собі ночувати, залишаючи гостей напризволяще. І якщо вам раптом знадобиться вийти чи зайти до свого номера, єдиний вихід — це вікно. Вахтери при цьому не дуже дивуються тому, що зранку з номерів виходить більше (чи менше) гостей, ніж заходило. Утім «Золотий фазан» — це чи не єдина ознака туристичного бізнесу в усіх околицях. Навіть попри те, що свого часу Президентом Ющенком було підписано указ про створення на території пісків заказника, ніякої конкретної роботи в цьому напрямі не ведеться.

Микола ПОЛІЩУК

ВАРТО ЗНАТИ

Поради бувалого для тих, хто хоче пройти пісками:

Якщо хочете випробувати себе максимально, ідіть за маршрутом між північчю та півднем закинутого полігону.

Не беріть алкоголь у пустелю. НІЯКИЙ. Вам і без того буде добре. Візьміть воду, негазовану, багато.

Візьміть про всяк випадок щось калорійне поїсти, але не дуже важке і велике.

Візьміть детальну топографічну мапу, а ще краще — знімки з космосу (наприклад Google Earth), компас і заряджений мобільний телефон.

Не йдіть у пустелю самі.

Можливо, є сенс переночувати на середині маршруту. Тоді — намет і все для безпечної ночівлі в пустелі.

Подумайте чи десь почитайте, яке взуття взяти, щоб пісок не засипався і не натирав ноги.