Наприкінці весни та влітку, коли ранок благословляється на світ, Мирослава зазвичай встає о п’ятій годині. І відразу — до своїх улюблених солом’яних образів або модерно тканих гобеленів. Треба ж встигнути за дві найдорогоцінніші в добі години зробити щось для душі. Потім автобус повезе до Коломиї. Там — офіційна робота в музеї. Від рідної Ковалівки, заснованої, за переказами, ковалем, який колись давно втік від пана аж з–під Умані в передгір’я Карпат, — півтора десятка кілометрів.

Увечері, коли повертається з міста додому, дається взнаки тягар пережитих за день клопотів і «підсідає» гострота зору, без якої не варто й братися за цю делікатну справу. «Найкраще працюється саме вдосвіта, — стверджує молода майстриня. — Тоді народжується новий день, а з ним — якесь непоясниме піднесення. Крім того, робота з соломою потребує природного освітлення. Часто зроблене «під лампочку» доводиться переробляти вранці. І дивитися на образи з соломи краще теж у світлій залі. Там вони виблискують, як золото, хоча лаком та іншими ефектними хімічними сумішами їх не покриваю, аби стебла не втрачали тепла землі».