Оперна діва без гриму

Визнаю, що провести інтерв’ю з відомою оперною співачкою, заслуженою артисткою України видавалося досить складно — адже я не музичний критик, а меломан–аматор. Уява малювала образ недосяжної діви, життя якої повністю присвячене стражданням Чіо–Чіо–сан і Віолетти. Проте до кав’ярні на Подолі ввійшла елегантно вдягнена, напрочуд гарна жінка, котра підкорила нас своєю усмішкою і щирістю. Чашечка кави, затишний присмак київського вечора... і розмова потекла так, начебто ми щотижня зустрічаємось у різних столичних кафе і ділимося своїми враженнями про все, що нас оточує. Навіть про те, що омріяне чи здійснене...

«Мама виховувала мене суворо, аби дитина не вхопила «зірковості»

Ірина народилася у Києві, в історичній місцевості, де, за легендою, у стародавні часи стояли війська хана Батия, — на Батиєвій горі. Згодом її родина переїхала ближче до центру, і батьки віддали донечку до музичної школи, бо вже у дитячому садку її називали найкращою співачкою.

— Перша платівка, яку почула у дитинстві, — розповідає пані Ірина, — це опера «Борис Годунов» у виконанні відомого Максима Михайлова. Тоді у багатьох родинах звучали найвідоміші світові шедеври — класичну музику на платівках привозили, як трофеї з війни. Мої тато і мама, хоча й були простими робітниками, зналися на ній, мали неабиякий талант, який щедро розквітав у хоровому співі: татко співав у хорових колективах Академії наук під керівництвом Валерія Мальцева, Київського театру опери і балету, мама — у хорі при трикотажній фабриці імені Рози Люксембург. А вечорами, зустрівшись iз друзями, слухали перші магнітофонні записи Володимира Висоцького. Ось такі різноманітні грані музики відкривалися мені у дитячі роки.

— А коли вперше зрозуміли, що хочете стати співачкою?

— Про це я знала вже в молодших класах. Однокласники ще й досі згадують, як написала в одному з перших творів про свою мрію.

— Батьки підтримали ваш вибір?

— Вони завжди пишалися мною: тато — відверто, мамо — потаємно, бо виховувала мене суворо, аби дитина не вхопила «зірковості». Це зараз ми згадуємо і сміємося, як вона телефонувала потайки від мене всім родичам: сьогодні Ірина співає головну партію, підіть, подивіться. А тоді, коли я тільки–но проходила етапи становлення як співачка, всю престижність образу солістки Національної опери мала залишати за порогом квартири. У домі панував культ родини, де кожен мав свої обов’язки і права, але це був єдиний організм. Тому, мабуть, мені так до вподоби працювати над спектаклем однією командою.

— Ваш шлях до сцени був досить тернистим...

— Так, причому з самого початку. І підручником «Школа гри на фортепіано» у музичній школі били, і лінійкою по руках. Можна було зненавидіти вчительку і назавжди кинути музику, але заради мрії ладна була подолати будь–які перепони.

«Якби повторити концерт із «Грін–Греєм»!»

Уже в юнацькі роки на її творчому шляху зустрілися люди, що допомогли справдитися всім надіям. Це і Людмила Третяк, керівник вокального ансамблю Жовтневого палацу культури, яка підготувала Іру до вступу в Київське музичне училище. І суворий педагог iз вокалу Ніна Акопова, котра ввела її у світ класичної музики, не даючи відпочивати навіть на канікулах, бо Семененко мала обов’язково потрапити до консерваторії. І професор Наталія Захарченко, яка вже на першому курсі довірила студентці одну з головних партій в опері Кирила Молчанова «А зорі тут тихі».

— На вашу думку, що у творчій долі пріоритетніше — праця над собою чи фортуна?

— Гадаю, аби усвідомити це до кінця, треба дійти по життєвому шляху до останку. Звичайно, елемент щасливої випадковості присутній. Так, ще будучи стажеркою Національної опери, я вже співала й маленькі, й провідні партії. Дуже хотілося заспівати Джільду в «Ріголетто», навіть сама вивчила клавір. І доля таки посміхнулась мені.

Але ж загальновідомо: вода під лежачий камінь не потече. Я працюю настільки, наскільки дозволяють мої фізичні можливості, і навіть уві сні складаються мізансцени, звучать вивчені партії.

— Як серйозна оперна співачка ставиться до ниніш­ньої популяризації класичних творів серед молоді?

— Коли це зроблено на високому професійному рівні — як Лучано Паваротті зі Стінгом або Фредді Меркюрі з Монсерратт Кабальє — це не просто викликає повагу, а спонукає й тебе підніматися по творчих сходах. Я, наприклад, залюбки слухаю естрадні пісні у виконанні Мусліма Магомаєва. З неперевершеним Маріо Ланца ми, мабуть, через Всесвіт були і залишаємося спорідненими душами. А Марія Каллас! Ця жінка не просто геніальна співачка, а справжня натхненність. Коли ж людина позиціонує себе як соліст Большого театру, а зі сцени співає низькопробний шансон — я проти популяризації світових шедеврів таким виконавцем.

— Чи мріяли про дует з кимось із зірок?

— З Барбарою Стрейзанд! Вона — жінка–спектакль, жінка–свято, мелодійність творів якої просто вражає, так само як і її талант драматичної і комедійної актриси. І, звичайно, харизматичний Френк Сінатра.

— Напевно, поява у вашій творчій біографії групи «Грін–Грей» не випадкова?

— На жаль, це сталося раз. Як на мене, то замало, оскільки було дуже цікаво. У хлопців є композиція «Сонце», де фоном співається вокаліз для сопрано. Чому режисер концерту зупинив свій вибір на мені, чесно кажучи, не знаю, але я із задоволенням погодилася — адже саме музика є тією унікальною можливістю глибоко відчути емоції, які ми іноді пригнічуємо у власному житті. Концерт вийшов досить креативним. От якби ще повторити таке!

«Концерт Гріга спонукав мене відчути себе впевненою і гарною»

Ірина Семененко намагається передати своїм учням усі почуття, які допомагають набути професійних навичок і вмінь, коли мрієш побачити в своїх послідовниках те, що не зміг або не встиг зробити сам. А ще — навчити своїх дівчат створенню гармонійного простору і правильному честолюбству (не плутати з марнославством!), яке, крім таланту, є запорукою успіху в акторській кар’єрі.

— Що таке гармонія у вашому розумінні, пані Ірино?

— Для мене гармонія — це коли душа перебуває у злагоді із совістю. Коли твій внутрішній стан і зовнішнє середовище не суперечать, а доповнюють одне одного, збагачують і роблять щасливими і тебе, і твоїх близьких. І, звичайно, дуже важливо, коли гармонія дозволяє досягати тих висот, про які ти мрієш, знаходити взаєморозуміння з тими, хто поруч.

Коли я починала викладати у Київській консерваторії, дуже переживала. Це страшна відповідальність — допомогти людині стати професіоналом, дати їй путівку в життя. Тому готувалася до кожної зустрічі з дівчатами, перечитувала вночі масу літератури, аби донести до них ті зернятка, які потім складають розмаїте мозаїчне полотно нашої професії. Згадувала своїх учителів, які передусім ставили голос не фізіологічно, а працювали з душею, аби вона співала так, як востаннє. Тоді й мороз пробиратиме по шкірі.

— А чи всі люди здатні полюбити музику?

— Музика — як релігія: один раз стається диво, і все всередині тебе змінюється. Колись, ще у школі, мене дуже образили. Я зачинилась у кімнаті й гучно ввімкнула радіо. І раптом усе навкруги заполонили чудові звуки прекрасної музики. Це був концерт Гріга для фортепіано з оркестром. Я відчула себе впевненою і гарною, і, що дивно, — досі вмію відроджувати в собі те відчуття.

Так само відбувається й з іншими людьми, навіть далекими від музики. Почувши певну музичну композицію, людина вважає, що знайшла свою мелодію, свого композитора. А знаєте, чому так відбувається? Бо музика, яка сподобалася і підходить нам саме у даний момент, — це найкоротший шлях до нашої індивідуальності. Згадайте Ніцше: «Без музики життя було би помилкою».

Ірина завжди хотіла жити на Подолі, біля Дніпра, аби відчувати дух стародавніх музик, які викладали у Києво–Могилянській академії, чути перегуки старовинних дзвонів Фролівського монастиря, ходити тінистими вуличками стародавнього передмістя улюбленого Києва. А ще — облаштовувати свій побут так, начебто ти — ще те босоноге дівча, котре разом із бабусею на Сквирщині вдихало аромат різнотрав’я і скошеного сіна. Тож сусіди Ірини не дивуються, коли бачать відому співачку біля квітників їхнього котеджу по Почайнинській.

— Пані Ірино, а у вас удома багато квітів?

— Є навіть дерево (сміється). Це моя донечка Ліля — людина творча і дуже креативна — привезла з дачі старе дерево та оповила його плющем, що став, наче давня виноградна лоза.

— Донька про оперу не мріяла?

— Її більше приваблює мистецтво природи. Проте дуже любить рукоділля: шити, плести, вишивати. Вона взагалі досить м’яка людина. І хоча закінчила музичну школу, співала у різних аматорських ансамблях, проте, мабуть, не вистачає їй тих творчих амбіцій, коли, як–то кажуть, сміливість міста бере.

— Ви можете назвати себе щасливою людиною?

— Це філософське запитання. На мою думку, потрібно цінувати ті миттєвості життя, заради яких живемо на цьо­му світі — сміх твоєї дитини, її перший крок і перше слово, кохання, захоплені очі слухачів, справедливі слова твоїх колег.

— А у що ви вірите?

— У життя. У любов і стосунки двох людей. Вірю в те, що вони можуть побудувати щось прекрасне, народити надзвичайне маля. Вірю в те, що обов’язково зустрінуся зі своїми близькими, яких уже немає поруч із нами, і ми знову продовжимо творити. А ще — у свої мрії, які завжди збуваються.

Тетяна ЗАРЕМБО

ДОВІДКА «УМ»

Основні партії, виконані Іриною Семененко:

• Тетяна — Петро Чайковський, «Євгеній Онєгін»

• Наталка — Микола Лисенко, «Наталка–Полтавка»

• Парася — Модест Мусоргський, «Сорочинський ярмарок»

• Ксенія — Модест Мусоргський, «Борис Годунов»

• Маргарита — Шарль Гуно, «Фауст»

• Мімі — Джакомо Пуччіні, «Богема»

• Чіо–Чіо–сан — Джакомо Пуччіні, «Мадам Баттерфляй»

• Джільда — Джузеппе Верді, «Ріголетто»

• Жриця — Джузеппе Верді, «Аїда»

• Віолетта — Джузеппе Верді, «Травіата»

• Анна — Антін Рудницький, «Анна Ярославна»