Переповнений зал столичного кінотеатру «Кінопалац», щільний ряд телекамер перед першим рядом, все знайомі обличчя журналістів та кінознавців (серед них — Володимир Войтенко, Лариса Брюховецька, Андрій Халпахчі, Ірина Гордійчук), лист–вітання від міністра культури Франції Фредеріка Міттерана, який зачитала радник із питань культури та співробітництва посольства Франції Анн Дюрюфле, — так у середу ввечері в Києві зустрічали лауреатку 64–го Каннського кінофестивалю Марину Вроду. Впоравшись із бюрократичними питаннями (у Франції режисерка загубила паспорт), Марина після повернення в Україну відразу дала прес–конференцію — як люфт у її власному кросі по міжнародних кінофестивалях, оскільки вже 4–го червня вона має бути в Сочі, де представляє свою короткометражку у конкурсній програмі «Кінотавра».

Визнаю, що провести інтерв’ю з відомою оперною співачкою, заслуженою артисткою України видавалося досить складно — адже я не музичний критик, а меломан–аматор. Уява малювала образ недосяжної діви, життя якої повністю присвячене стражданням Чіо–Чіо–сан і Віолетти. Проте до кав’ярні на Подолі ввійшла елегантно вдягнена, напрочуд гарна жінка, котра підкорила нас своєю усмішкою і щирістю. Чашечка кави, затишний присмак київського вечора... і розмова потекла так, начебто ми щотижня зустрічаємось у різних столичних кафе і ділимося своїми враженнями про все, що нас оточує. Навіть про те, що омріяне чи здійснене...