Микола Павлов: Те, про що каже Саленко, і близько бути не могло

Миколу Павлова, без перебільшень, слід називати тренером–довгожителем українського футболу. Уже 20 років — тобто відколи ще вітчизняний «спорт номер один» відправився в самостійне плавання — Микола Петрович на помітних, провідних ролях у тренерському цеху. Почавши плідну роботу біля керма визнаних грандів — «Дніпра» та «Динамо», цей фахівець згодом перейшов на роботу з командами, які не входили до вітчизняної еліти. Але ось цього сезону колоритний спец знову вивів у єврокубки полтавську «Ворсклу», з якою працює з 2007 року.

Про зміну орієнтирів, роботу в різних клубах та ще багато цікавого Микола Павлов розповів «УМ».

«У Лізі Європи здолаємо пару раундів»

— Миколо Петровичу, останнім часом ви часто повторювали: «Спробувавши одного разу єврокубки, хочеться знову й знову». У наступному сезоні «Ворскла» під вашим керівництвом вдруге зіграє в Лізі Європи. Як далеко плануєте дійти цього разу?

— Якщо пощастить із жеребом і не доведеться грати одразу з «Байєром», як «Таврії» минулого року, або з «Бенфікою», як нам у попередньому розіграші, то сподіваємося здолати пару раундів. Турнір ми починаємо з другого етапу, тож, думаю, суперники будуть легшими.

— Напевно, одного досвіду гри з «Бенфікою» замало, аби на рівних грати з міцними середняками провідних європейських чемпіонатів. На вашу думку, що потрібно «Ворсклі» для більш успішного виступу «на Європі»?

— Для цього необхідно мати таку ж інфраструктуру, бюджет, футболістів, що мають у своєму розпорядженні європейські клуби–середняки.

— Чи далека «Ворскла» від цих стандартів?

— Що стосується футболістів, то, як правило, хороших виконавців ми втрачаємо, а не купуємо. І це наш великий мінус. Щодо інфраструктури, то ми лише починаємо щось будувати. Адже до приходу у «Ворсклу» Костянтина Жеваго й Олега Бабаєва (почесний президент і президент ФК. — Авт.) нічого не будувалося, а лише ламалося. Тож для переходу на вищий рівень потрібний час. При цьому, вважаю, кадровий потенціал українського тренерського корпусу ні в чому не поступається нашим європейським опонентам.

— Досвід показує, що нашим середнякам успішно змагатися на два фронти дуже важко. У наступному сезоні на чому зробить акцент «Ворскла» — на єврокубках чи чемпіонаті України?

— Коли ми впритул наблизимося до цих подій, тоді й розставимо акценти. У кожному матчі намагатимемося показати результат. Ми ж не можемо сказати, що одна гра — важлива, а інша — ні. Щоб виступати успішно на всіх фронтах, треба мати потужну лаву запасних.

— Якби у вас була можливість запросити у Полтаву трьох висококласних футболістів, кого б ви вибрали?

— Ну, що про це говорити! (сміється). Хто більше за інших коштує, того й слід називати.

— А кілька прізвищ могли б озвучити?

— Рінат Леонідович [Ахметов] колись казав: «Ми можемо запросити футболіста, який коштує 50 млн. доларів, але чи погодиться він грати в «Шахтарі» — питання». То що вже казати про «Ворсклу»? Можна назвати будь–кого з найдорожчих футболістів, але хіба він погодиться перейти до нас?

— А якщо пройтися по позиціях, яку ланку хотіли б підсилити?

— Завжди цінуються ті гравці, котрі віддають пас, забивають, але не ті, що відбиваються. Звісно, пріоритет віддається гравцям групи атаки.

— Плануєте робити серйозні придбання «під Європу»?

— Якщо я знайду гравця, який нам підійде, то обов’язково його придбаємо.

«Прогрес національної першості — очевидний»

— Миколо Петровичу, на ваш погляд, чи прогресує зараз національна першість? Адже зараз ми ніби повернулися «до витоків», коли був єдиний лідер: тоді — «Динамо», сьогодні — «Шахтар».

— Тут сумніву немає — прогрес очевидний. Ну хіба раніше можна було уявити ситуацію, коли київське «Динамо» основним складом програє в останньому турі «Іллічівцю», виграючи 2:0?!

— Але ж навколо цього матчу точиться багато неприємних розмов. Його результат допоміг Маріуполю залишитися у прем’єр–лізі. Колишній динамівець Олег Саленко в ефірі одного з телеканалів звинуватив киян у нехтуванні правил чесної гри. Саленко сказав: «Я сам здавав ігри, тому можу сказати, що «Динамо», у такому стані як зараз, ніколи не програє «Іллічівцю», виграючи 2:0».

— Особисто я не чув цих слів Саленка. Бо телепрограми після 21.30 не дивлюся, оскільки прокидаюся о п’ятій годині ранку, а лягаю спати в 21.15. Однак, думаю, що Олег цей матч не бачив, а висновки зробив, просто орієнтуючись на рахунок. Або дивився гру в якомусь іншому стані.

На відміну від інших, я знаю як готувалися до гри обидві команди, як вони налаштовувалися безпосередньо на двобій. Тож можу сказати, що не йшлося навіть про недооцінку суперника, що вже казати про продаж матчу. У «Динамо» я працював два роки і добре знаю Ігоря Михайловича і Григорія Михайловича [Суркісів]. Того, про що каже Саленко, і близько бути не могло. Думаю, він просто відстав від футбольного життя.

— Якщо рівень ЧУ зріс, то чого ви очікуєте від виступів збірної на Євро–2012?

— Збірну, київське «Динамо» та «Шахтар» ніколи і ніде не обговорюю. Раніше обговорював, а зараз — ні.

— Зізнайтеся, ви як колишній наставник «Іллічівця» переживали за цю команду, коли вирішувалося питання збереження її прописки в еліті?

— Володимир Семенович Бойко (почесний президент «Іллічівця». — Авт.) може підтвердити, що після кожного успішного матчу маріупольців я завжди йому телефоную й вітаю з перемогами.

— За 20 років ви попрацювали в різних командах. Про який клуб можете сказати, що це ваш рідний дім?

— Важко сказати. Сім із половиною років я провів у Маріуполі — він був для мене як рідний дім. За «Динамо» я все життя вболівав, мріяв опинитися там. Радий, що в Києві мені вдалося попрацювати з легендарними футболістами, познайомитися з такою глибою, як Лобановський. А тепер і Полтава для мене — не порожній звук. Із «Ворсклою» я здобув Кубок країни. До речі, 31 травня, виповнилося два роки з того пам’ятного моменту.

«Я ж не навмисно вискакую на поле. Такий уже в мене характер!»

— В одному з інтерв’ю ви казали, що працювати в «Динамо» чи «Шахтарі» вам не надто цікаво, бо ці команди з будь–яким тренером не опустяться нижче другого місця. Але ж погодьтеся: слабші команди часто програють, а це серйозний удар по нервовій системі...

— Якщо бути точним, то і Григорію Михайловичу, й Ігорю Михайловичу, й Рінату Леонідовичу я казав: «У тих клубах, де працюєте ви, будь–який тренер прем’єр–ліги нижче другого місця вашу команду не опустить. Водночас тренерам, які приїдуть із Києва чи Донецька в «Іллічівець» або «Ворсклу», буде дуже складно повторити успіхи своїх попередників».

Безперечно, працюючи в Маріуполі, де команда програла багато матчів, я перебував у неймовірному стресі. Хоча й кажуть, що поразки краще навчають, ніж перемоги, проте, на мою думку, краще б було навпаки: перемог — побільше, а знань — поменше. Тоді і здоров’я було б міцніше.

— Тоді скажіть, що найкраще допомагає знімати стрес?

— У мене дуже хороша сім’я. Хоча я й рідко буваю вдома, в Києві, та коли приїжджаю до рідної оселі, завжди знаходжу час порадіти за онуків, дітей та дружину. До того ж у моєму господарстві є голуби, кролики, рибка, сад, город. Саме тут я й відпочиваю.

— Цікаво, що ви як тренер команд–середняків вважаєте успіхом?

— Найперше, це збереження команди в прем’єр–лізі. А «влучні постріли», як то було з «Іллічівцем», — четверте місце в чемпіонаті, півфінал Кубка, а також із «Ворсклою» — перемога в Кубку, потрапляння до Ліги Європи — теж дорого коштують.

— Миколо Петровичу, вас знають як тренера, що відзначається експресивною поведінкою біля лінії поля. Це спосіб виплеснути емоції чи щось інше?

— Якщо відверто, то мені після тих епізодів стає соромно. Хоча я рідко переглядаю повтори тих моментів. Але мені про них постійно нагадують. Щоправда, з позитивним відтінком (посміхається).

Водночас на кожному дисциплінарному комітеті мене хочуть покарати за те, що я вискочив на поле. А арбітра — за те, що він не вилучив Павлова за порушення правил. Ось це мене дивує. Я ж не навмисно це роблю. Це ж видно! Зрештою, я ж не з’являюся на полі після взяття наших воріт, щоб вилаяти футболістів. Навпаки, мені хочеться за них порадіти.

— Тобто контролювати ці емоції ви не можете?

— Звісно, ні. Такий уже в мене характер, куди від нього подінешся.

«Якщо не думають про команду, нехай подумають про сім’ю»

— Поруч із Віталієм Кварцяним вас також називають «майстром розмовного жанру» на післяматчевих прес–конференціях. Скажіть, а у спілкуванні з футболістами вживаєте міцні слівця?

— Якщо не зраджує пам’ять, то на жодній прес–конференції я не принизив своїх гравців. Навпаки, я їх захищаю. А от Віталік (Кварцяний. — Авт.), на відміну від мене, говорить усе, що думає про своїх підопічних. Саме це й дозволяє йому потрапляти в хіт–паради тренерських висловлювань. Я привселюдно лаяти футболістів ніколи не буду, однак у приватній розмові, тет–а–тет або в межах команди, їм добряче дістається.

— Метод лінгвістичного «батога та пряника» — ваш головний спосіб впливу на підопічних?

— У нас є система штрафів, яку ми підписали з футболістами. Саме це — головна збірка правил. Ми караємо футболістів за те, що вони не дотримуються попередніх домовленостей: отримують жовті картки, сперечаються із суддями. Для цього є ми — тренери, щоб полаятися, посперечатися з арбітрами, а вони — гравці — повинні виконувати свою роботу.

— Тож, на вашу думку, найдієвіше покарання — матеріальне?

— Якщо їх не карати грошима, то що ще можна придумати? Якщо хлопці не думають про команду, нехай подумають про свої сім’ї — це ж у них відбирають гроші.

— Не кожен може доступною мовою пояснити масам суть проблеми. У вас, здається, це виходить добре. Чи не планували стати політиком? До речі, он Кварцяний — уже депутат Луцької міськради.

— У мене багато друзів–політиків, і мені цього достатньо. Багато з них вимушені виїхати за кордон. А жити на чужині — важко.

ДОСЬЄ «УМ»

Павлов Микола Петрович

Головний тренер ФК «Ворскла» (Полтава); у минулому — футболіст.

Народився 20 червня 1954 р. у Києві.

Грав на позиціях захисника й півзахисника в командах «Динамо» (Брест), «Крилья совєтов» (Куйбишев), «Динамо» (Мінськ), «Чорноморець» (Одеса), «Дніпро» (Дніпропетровськ); провів одну гру за збірну СРСР. Із дніпропетровцями — чемпіон СРСР 1983 р., срібний призер 1984 р..

Починаючи з 1988 р., тренував «Колос» (Нікополь), «Кристал» (Херсон), збірну України, «Динамо», «Дніпро», «Таврію», «Сталь», «Іллічівець». Із 2007 р. — на чолі «Ворскли».

На посту очільника «Динамо» в 1995 р. став чемпіоном України, із «Дніпром» у 1992 та 1993 рр. здобув бронзові та срібні нагороди, із «Ворсклою» 2009 р. виборов Кубок України.

Закінчив Дніпропетровський інститут фізкультури та Вищу школу тренерів.

Заслужений тренер України.