Професор Андрій Мелешевич. (Фото з сайту Києво–Могилянської академії.)
Нещодавно «УМ» повідомляла про вихід у світ українського перекладу книжки–бестселера «Геноциди Сталіна» відомого американського історика, професора Стенфордського університету Нормана Наймарка (переклад з англійської Василя Старка, видавничий дім «Києво–Могилянська академія»), яка вже викликала живу реакцію української наукової спільноти та громадськості. Ініціатором виходу українського перекладу книжки виступив професор, декан Факультету правничих наук НаУКМА Андрій Мелешевич. Із паном професором ми говорили про реакцію на книжку в США, про те, чому ця книжка є важливою для України сьогодні та чи можливо розглядати проблему геноцидів, абстрагуючись від політики.
— Пане Андрію, що вас спонукало запропонувати пану Наймарку зробити переклад його книжки українською?
— Під час тримісячного перебування в Стенфордському університеті я потрапив на презентацію книжки «Геноциди Сталіна», яку тоді щойно видав Прінстонський університет. Праця Наймарка сподобалась мені свіжістю погляду на проблему, адже автор дивиться на злочини, які відбувалися у 1930–х роках, у сукупності. Наймарк не бере окремо взяті явища, а розглядає їх у цілому як геноцидальну політику, яку проводив Сталін. Звичайно, особливо цікаво читати частину, яка стосується України. І не тільки щодо геноциду 1932—1933 років, а й щодо розкуркулення, депортації кримських татар, Великого терору, який стосувався і України також. Тож ця корисна праця дає можливість українцям якісніше розширити свої знання про історичну долю свого народу в буремному ХХ столітті. Між іншим, на книжку позитивно відреагували у США. Цікавий момент: коли я почав думати над ідеєю українського перекладу книжки, то заходив на відомий iнтернет–магазин Amazon.com, і в рейтингу книжок за кількістю проданих примірників праця Наймарка певний час випереджала книжки про Гаррі Поттера! Звісно, це було в час виходу книжки, тож інтерес до неї був великий, але і зараз ця книжка цікава людям.
— Ярослав Грицак у своїй рецензії до американського видання писав, що одним із плюсів праці Наймарка є його теза, що міжнародне правове визначення «геноцид» не може бути абсолютним мірилом, за яким визначають геноцидальний характер тих чи інших масових репресій. Ви як правник не знаходите тут суперечності?
— Зрозуміло, що праця написана істориком, а не правником. І правник, можливо, ніколи б такої книжки і не написав би, бо він бере дефініцію «геноцид» і дивиться, що підходить, а що не підходить під неї. Якщо взяти визначення Конвенції ООН 1948 року, яке виключає політичні і соціальні групи, то тоді те, що відбувалось у СРСР, нібито не можна назвати геноцидами. Наприклад, окремо взятий Великий терор 1935—1938 років не був спрямований на конкретну релігійну чи етнічну групу. Утім величезний плюс цієї книжки в тому, що автор не має нічого спільного з Україною. До цього Норман Наймарк був у Києві тридцять років тому і, як він мені казав, більше дивився тоді на «girls and booze» (дівчат та випивку). Тож ця книжка писалася не для України і не для українців. Книжка писалася про Сталіна, особа якого для Наймарка складає науковий інтерес. Нам, українцям, у яких рідні могли загинути в часи Голодомору, під час дискусій на цю тему іноді не вистачає об’єктивності, у нас вже є готова відповідь: це точно геноцид. Наймарк спочатку не мав чіткої відповіді, він зробив дослідження і вже після того, як ознайомився з масою архівних даних, дійшов свого висновку: діяння Сталіна і сталінського режиму є геноцидальними за своєю суттю.
— Який момент книжки професора Наймарка став переломним, коли ви зрозуміли, що ця праця вас переконує?
— Найпереконливіший момент, коли Наймарк проводить паралелі між Голодомором в Україні і тим, що відбувалось на Поволжі і в Білорусі. В 1932 році, як відомо, голод був не тільки в Україні, а й в інших регіонах Радянського Союзу. Наймарк пише, що спочатку умислу чинити геноцид над українцями, можливо, не було. Коли почала надходити інформація про голод iз Поволжя та Білорусії, там уряд ситуацію дуже швидко виправив: туди пішла допомога, людям було дозволено виїжджати зі своїх територій. Згідно з Наймарком, в Україні ситуація склалась зовсім інакше. Селяни не могли виїжджати з сільської місцевості. Також автор пише, що деякі території були оточені військовими, і людей, які хотіли втекти, змушували повертатись. Жодної допомоги держава не надавала, тоді як в інші регіони СРСР допомога надходила. Саме в цьому суттєва різниця між Україною з одного боку і Білорусією та Поволжям — з іншого. Тож Наймарк доходить висновку, що саме в Україні був геноцид, на відміну від тих трагедій, які в цей час відбувались на інших територіях.
— Норман Наймарк свідомо робить Сталіна головним винуватцем геноцидів у СРСР. Чи сприятиме таке виокремлення ролі Сталіна конструктивній дискусії?
— Я дозволю собі з шановним професором не погодитись. Мені здається, занадто багато уваги приділено особистості вождя. На лекції в Києво–Могилянській академії Наймарк сказав, що у геноцидах винен особисто Сталін, був би хтось інший на чолі СРСР, такого б не було. Так само, на його думку, в Голокості винен особисто Гітлер. Мені його аргументація не видається переконливою. Безумовно, роль особистості в історії дуже важлива, але все ж таки і нацистська система, і система, яка існувала в Радянському Союзі, були побудованi на ненависті. Не було б Сталіна чи Гітлера, були б інші люди, які б чинили масові злочини. Існували системи, які цим злочинам сприяли. Книжка «Геноциди Сталіна» написана як аргументація — це не істина, вирізана в камені. Він ставить запитання, навколо яких потрібно вести дискусію.
— Зазвичай дискусії навколо геноцидів дуже заполітизовані. Яскравим є приклад Вірменії, яка вже багато років чекає від США визнання геноциду свого народу. Хто ж має визначати — історики, правознавці чи політики — був той чи інший випадок геноцидом чи ні?
— Норман Наймарк наголошує на необхідності деполітизації цього питання. Він сам намагається підходити до проблеми незаангажовано. В ідеалі, щоб дати об’єктивну оцінку, треба абстрагуватись від політичних моментів. Проте наскільки це реально? Вірменія, яку ви згадали, справді дуже чекає від Америки визнання геноциду, який, за вірменською версією, чинила Туреччина в 1915 році. Але сьогодні Туреччина — член НАТО, Туреччина контролює повітряний простір, яким американські літаки з військових баз у Європі летять в Афганістан. Ця ситуація є прикладом того, як політичні моменти впливають на визначення геноциду.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
