У стані тимчасової смерті

...Приятелька гірко плаче, а я чи не вперше за час нашої багаторічної дружби не можу знайти слів, щоб заспокоїти. Три роки тому її 30–річний зять Олег поїхав до Іспанії на заробітки, залишивши в Тернополі кохану дружину і донечку. Тут вони були дуже щасливі, поки під час кризи молодий чоловік не втратив бізнес, а молоду жінку не скоротили з банківської установи. В ситуації, яка склалася, можливість попрацювати на іспанських будовах видалася тоді справжньою удачею, і про матеріальні проблеми сім’я скоро справді забула. Та ось днями стало відомо, що в Олега за кордоном є інша жінка, яка народила йому дитину... «Я не знаю, як дочка переживе це! Не знаю, що буде далі! Боюся, що вони розлучаться!» — говорить крізь сльози моя приятелька, я ж спроможна лише знайти у відповідь якісь банальні фрази. Адже напередодні мала розмову з фахівцями щодо проблеми, яка загрожує сьогодні не просто багатьом українським сім’ям, а й в цілому моральним та родинним устоям нації. І було в їхніх словах дуже мало втішного.

Статистика загальна і «локальна»

За даними прес–служби Мін’юсту, торік у більшості регіонів України на кожних два шлюби в середньому припадало одне розлучення. Дещо кращу ситуацію зафіксовано у Києві та на Буковині — одне розлучення на кожні 2,7 одруження, в Одеській області — на 2,5. При цьому невтішними є цифри статистики й у західних областях України, які в недалекому минулому традиційно відзначалися міцністю родин. Так, у Рівненській, Волинській та Львівській областях по розлученню припало на кожні 3,5 шлюбу, а в Тернопільській та Івано–Франківській — на кожні три. І це тодi, як саме у західних регіонах нашої країни найбільший відсоток заробітчан, а отже, й чи не найбільше сімей, які перебувають у небезпечному стані «тимчасової смерті», від якого до розлучення часто — лише один крок. Невідомо, хто саме і коли придумав таке жорстке визначення щодо ситуації із заробітчанськими сім’ями, однак тепер воно досить часто фігурує у місцевих газетах, зi шпальт яких не сходять матеріали про родинні трагедії, пов’язані з тривалою відсутністю чоловіка чи дружини. В одному з них натрапила якось на факт, що, за статистикою, начебто розпадається майже половина заробітчанських сімей. Але думаю, що статистика ця суттєво занижена (так само, як і офіційна кількість українців, які є зараз на закордонних заробітках). Наразі взагалі навряд чи можна вирахувати точну цифру розлучень, спричинених саме заробітчанством. Бо якби й спромігся хтось опитати всіх цих колишніх чоловіків та дружин, то дуже сумнівно, що на запитання щодо причин розлучення почув би саме слово «заробітки». Найвірогідніше прозвучала б одна з двох відповідей: «Зрада» або «Ми стали чужими людьми». Тобто люди називали б уже наслідки...

Але перейду від загальної заробітчанської статистики до «локальної». Приятелька, з сімейної драми якої я розпочала цю статтю, проживає в пересічній тернопільській дев’ятиповерхівці. Так ось лише в одному її 32–квартирному під’їзді 10 квартир можна вважати «заробітчанськими», і в половині з них упродовж кількох останніх років уже розігралися сімейні драми.

Історії одного під’їзду

...І в Марини, і в Остапа (ці та наступні імена зі зрозумілих причин змінено) це був другий шлюб. У першому обом не пощастило, в обох не було дітей. А тут і донечку Бог послав, і самі через три роки після одруження сяяли від щастя, розповідаючи всім, що нарешті знайшли свою половинку і про кращу сім’ю навіть мріяти годі. Бракувало лише грошей на окрему від батьків квартиру та машину, тому на одній із сімейних нарад і прийняли рішення про поїздку на заробітки в далеку Америку. Але їхати відразу обом та ще й з маленькою дитиною було неможливо, тож першим подався за океан Остап. Із своїми золотими руками — був висококваліфікованим столяром і з дерева міг виготовити будь–що — без хорошої роботи за кордоном залишитися не боявся. А вже коли облаштується, добре зароблятиме і винайме нормальне житло, до нього мала приїхати й Марина, залишивши тимчасово донечку на бабусю й дідуся. Що ж, років через два так і сталося. От тільки вже під час зустрічі в аеропорту жінка побачила в очах чоловіка щось таке, від чого її серце відразу впало, хоч упродовж останнього часу воно й так відчувало щось недобре. Виявилось, що добре оплачувану роботу та ще й разом iз можливістю там же проживати Остап знайшов через кілька місяців після приїзду в будинку у молодої багатої вдови. Кажуть, іноземки на наших заробітчан не дуже «западають», та американка, мабуть, таки оцінила не тільки професійні, а й особисті якості українця, тож поступово стосунки «господиня—наймит» переросли у зовсім інші. Як потім зізнавався Остап рідним, навіть після цього він уперто відганяв саму думку про те, що роман iз Сюзен може зруйнувати його сім’ю. Однак час і відстань робили свою справу — все більше віддаляли ту жінку, яка була далеко, і робили все ближчою ту, яка щодня була поряд. Тож уже в день Марининого приїзду, ховаючи очі і нервово «ламаючи» собі пальці, Остап вимушений був сказати ще дружині: «Якщо можеш — прости! Не знаю, як так вийшло, але ми більше не можемо бути разом. Я завжди буду допомагати тобі й Оленці, знайшов уже тобі тут і роботу, і житло, але нам треба розлучитися»...

«Не знаю, як вона так може: навіть до мене лише раз на два місяці дзвонить, хоч гроші висилає регулярно. Але ж скільки казала їй, що тут уже не тільки чоловік, а й син дорослий спиватися почав, благала повернутися, та в неї все якісь причини», — це вже скаржиться старенька жінка на свою 45–річну дочку, яка вже п’ять років як навіть у гості не приїжджає з Італії. А ось уривок iз пліткування двох сусідок про колишню третю, яка вже років надцять приїжджає до своєї колишньої сім’ї з Іспанії лише на Різдво та Великдень:

— Ну і дурень цей Микола! Інший би Наталку за того її іспанця давно прибив чи під три чорти послав, а він ще й до батьків своїх на свята возить і тут по місту мало не попідручку прогулюється.

— Чого ж дурень? Це ж за Наталчині іспанські гроші і будинок він збудував, і машину купив, і сина в медичному вчить. А сам би він що тут заробив, якщо після тієї аварії взагалі на інвалідності? Та й він тут всі роки не сам сумує, а все то з однією молодичкою, то з iншою.

— Ну вона знає, за що грішми великими відкуповується. Адже тоді залишила на Миколу дитину ще зовсім малесеньку, а сама повіялась за кордон ніби трошки попрацювати, та там і залишилась.

— Ну тепер хлопець уже вищий за Миколу, але, кажуть, непутящий — то гроші на автоматах програвав, то мало наркоманом не став, а ще дівчат як шкарпетки міняє. Наталку ж уже давно не сприймає як маму, а тільки як торбу з грішми...

«Чоловік і дружина повинні бути разом»

Про те, що відбувається із заробітчанськими сім’ями, говоримо з відомим тернопільським психологом і психіатром, директором психосоматичного центру Андрієм Коваленком.

— Андрію Борисовичу, нещодавно почула у тролейбусi: «Як почалися заробітки, то сім’ї вже не буде». Невже все справді так категорично?

— Думаю, що це не перебільшення. Зараз узагалі існує тенденція до послаблення сімейних зв’язкiв. Руйнується сама система сімейних цінностей, що в нашій країні підсилюється ще й економічними та соціальними проблемами. У тих, хто залишається тут, замість вдячності часто наростає відчуження. У тих, хто там, — чуже середовище і складна психологічна ситуація породжують загальну недовіру до світу, тож загострюються і підозри на тему «Я тут пашу, як віл, а він (вона) там живе, як хоче». Серйозним фактором є і те, що здебільшого на заробітки виїжджають із тих сімей, де вже існує якийсь конфлікт між чоловіком і дружиною, навіть якщо він ще прихований, а не очевидний.

— Тобто можна сказати, що за законами психології все відбувається логічно?

— Звичайно. По–перше, подружжя, тривалий час живучи окремо, елементарно відвикає одне від одного, відтак потім часто виявляється уже неможливим налагодити все, «як було», а по–новому теж не виходить. По–друге, тривалі розлуки не можуть не сприяти виникненню зв’язків на стороні, які поступово руйнують шлюб. Є й інші причини, часом навіть парадоксальні. Візьмемо, наприклад, чоловіків, які з тих чи інших причин не здатні забезпечити сім’ю самі, тому їхні дружини змушені їхати на заробітки. Здавалося б, вони мають бути глибоко вдячні своїм благовірним за матеріальний порятунок родини і відповідно ставитись до них після повернення, однак насправді виходить по–іншому. Споконвіку годувальниками в українських сім’ях були чоловіки, тому якщо в сучасних умовах це не так, то у представників сильної статі відбувається надзвичайно болісна «ломка» основних психологічних стереотипів. «Годувальником можу бути тільки я!» — це у чоловіків як цвях у мозку, тож вони вже на рівні підсвідомості починають ставитись до дружин вороже, звинувачуючи їх в усіх смертних гріхах. П’янки–гулянки за гроші, які висилає дружина — це теж своєрідний прояв набутого комплексу неповноцінності.

— Чи має значення для міцності шлюбу те, хто виїжджає на заробітки — він чи вона? І хто більше страждає?

— Думаю, що однаково. Але сімейні проблеми з’явилися абсолютно в усіх заробітчан, які до мене зверталися. А страждають більше, як не дивно, чоловіки, причому ті, хто поїхав. Доходить аж до психозів і депресій. У жінок усе проявляється більш завуальовано. Ще переживання однозначно сильніші у тих, хто довше прожив у шлюбі...

Категоричний у своїх висновках і відомий тернопільський сексопатолог Ростислав Лубкович:

— Чоловік і дружина повинні бути разом. Два–три роки розриву — і залишаються лише формальні зв’язки. Звичайно, винятки є, але їх небагато. До мене зверталися не раз — як правило, вже після року розлуки. Більшість заводить собі коханок–коханців, а от у кого мораль, характер чи обставини не дозволяють це зробити, починаються неврози й болячки на тлі утримання. А взагалі щодо заробітчанських проблем, то треба розглядати не кожну конкретну пару, а соціальні корені масової втечі. Бо справа навіть не в тому, чому їдуть, а чому не хочуть вертатися. І не в тому, скільки вже виїхало, а скільки ще хоче, але не має можливості. Це — трагедія нації.

«Подружжя має бути разом! Інакше — серйозні і часто невирішені проблеми і для сім’ї, і для дітей, і для суспільства!» — в один голос б’ють на сполох тернопільські медики, педагоги, працівники соціальних служб та священики. Тим часом сотні людей у містах і селах регіону щодня приймають рішення на користь заробітчанства. Для того щоб хоч трохи пом’якшити гостроту проблеми, у Західній Україні останнім часом почала все більших зусиль докладати церква. Так при Українській греко–католицькій церкві створено навіть спеціальну комісію у справах мігрантів, яка в рамках душпастирської та соціальної опіки мігрантів і членів їхнiх родин відкрила навчальний центр «Одна родина». В низці обласних та районних центрів уже діють його порадні, де можна отримати консультації психолога, юриста, медика, священнослужителя. А наприкінці минулого року в Українському католицькому університеті відбувся семінар на тему «Трудова міграція та сімейні кризи». Все це звичайно дуже потрібні справи. Та всім зрозуміло, що вирвати корінь проблеми — зупинити і повернути заробітчанську хвилю — можна тільки кардинальними змінами у державній політиці.