«Майбутнє мистецтво відбувається тут і зараз»

Минулого тижня сталася без­прецедентна подія — Національний художній музей України (НХМУ), інституція консервативна за визначенням, оголосив про закупку творів актуального мистецтва. Фінансовим спонсором у придбанні надзвичайно модного і тому недешевого арт–товару виступив OTP банк (угоду укладено на п’ять років), і перші три роботи уже закуплені в музейну колекцію — полотно Олександра Ройтбурда «Без назви», серія фотографій «Сплячі принци України» Іллі Чічкана і робота Андрія Сагайдаковського «Миють підлогу» («УМ» писала про це в номері за 20 травня). Навіщо класичний музей займається сучасним мистецтвом, ми запитали у завідувачки відділу мистецтва ХХ — початку ХХІ століть НХМУ Оксани Баршинової.

— Пані Оксано, закупка творів актуального мистецтва не означає, що НХМУ не буде закуповувати класичні роботи художників–сучасників?

— Є певні пріоритети. У нашій експозиції початок ХХ століття представлений авангардом і бойчукістами, хоча в той період працювала велика кількість якісних і цікавих художників. Але в мистецтві є свій передній край. Ми живемо в епоху постмодернізму, тож маємо, в першу чергу, показати хедлайнерів цього процесу, але в нашій експозиції хедлайнерів якраз немає. Тому в спільному проекті з OTP банком орієнтуємося на них. Як сказав директор нашого музею Анатолій Іванович Мельник, потрібно шукати інших спонсорів, щоб ліквідувати інші прогалини.

— Кого вам як фахівцю цього періоду бракує в колекції музею, які знакові твори хотіли б закупити?

— Абсолютно неправильно, що у нас немає творів Арсена Савадова, практично всі роботи того періоду пішли за кордон. Очевидно, назавжди втрачені для нас етапні твори Гнилицького, Голосія, інших художників.

— Яка ринкова вартість творів такого рівня?

— Я не дуже стежу за ринком, але знаю, що Ройтбурд, наприклад, продавався за 96 тисяч фунтів стерлінгів. Ціни на такі картини зростають, і це справедливо. Невипадково все відбувається одночасно — і ринкове визнання, і музеєфікація, і арт–критики й дослідники пишуть про цей період. Увага всіх прикута до сучасних художників, вони стали, що називається, модними, а з іншого боку, є конкуренція за них, і музей не завжди встигає. Наприклад, Павло Керестей з «Української нової хвилі», роботи якого нам дуже цікаві, досить активно працював в кінці 1980–х — на початку 90–х, зараз живе в Лондоні, працює в основному як медіа–митець. Його твори того часу увійшли до історії українського мистецтва, але, на жаль, не до нашої колекції. Останнім часом дві його роботи з’являлися на українському арт–ринку, але вони пішли до приватних збірок.

— Я була на виступі кураторки з Лувру, і була здивована насамперед тим, що перша виставка сучасного мистецтва в Луврі була зовсім недавно — в 2000–х роках, по–друге, сильним спротивом співробітників музею актуальному мистецтву. А як у вас у музеї?

— Звісно, що непросто. Треба мати наполегливість, дійсно любити це мистецтво і тоді, можливо, й інші співробітники музею зрозуміють, що воно не є якимось поверховим і нецікавим. У нас інша музейна ситуація, ніж у Парижі. Якщо працівники Лувру, можливо, цілком справедливо виступали проти актуального мистецтва у своїх стінах, бо у Парижі є центр Помпіду, музей Д’Орсе і музеєфікацію найсучасніших творів можуть здійснювати інші інституції, то ми виконуємо роль не тільки класичного музею, а ще й перебираємо на себе роль музею сучасного мистецтва, якого в Києві немає (я маю на увазі громадського або державного). Є приватний ПінчукАртЦентр, але це не музей у повному сенсі цього слова і це не музей сучасного мистецтва, він у чомусь, можливо, заміщає Центр Сороса 90–х. Так само ми не можемо говорити про Арсенал як про музей. Частково нам його роль зрозуміла — це мегавиставки з представництвом мистецтва різних часів і напрямів, у тому числі й актуального, а з іншого боку, ми не знаємо їхньої концепції музеєфікації. У Музеї сучасного мистецтва на Глибочицькій представлене мистецтво, починаючи з другої половини ХХ століття, але не актуальне.

До речі, в Москві, незважаючи на велику кількість відповідних інституцій (Державний центр сучасного мистецтва, Музей сучасного мистецтва), у Третьяковці є відділ новітніх течій. У них є музейний прагматизм, який мусимо переймати і ми. Річ у тім, що майбутнє мистецтво, те, що через багато–багато років буде сприйматися як класичне, відбувається тут і зараз. І чим раніше ми його вхопимо, візьмемо до себе в колекцію, тим краще буде і для історії мистецтва, і для музею. Наприклад, Федір Ернст, видатний мистецтвознавець, співробітник нашого музею, формував колекцію, зокрема й авангарду, і брав роботи своїх сучасників — Розанової і Родченка, які на той час були експериментальними. Зараз це класика, яка коштує шалених грошей. З одного боку, це ризик для музею, а з другого — може убезпечити музей від тих колосальних витрат, які доведеться зробити, щоб купити знані роботи.

— Мені здається, що ви теж ризикуєте, бо роботи купують під вашу фахову відповідальність. Можна було зібрати незалежних експертів (там, правда, є небезпека клановості, лобіювання своїх). Але ви своїми силами відбираєте твори для музею.

— Певною мірою я справді несу всю повноту відповідальності, але в нашому музеї уже сформувалося покоління співробітників, яке цікавиться актуальним мистецтвом, розуміється на ньому, тож рішення про закупівлю нових творів приймали колегіально, разом iз ними. У 2004 році Дюрич і Подольчак проводили аукціон «Час мецената», саме тоді й було визначено коло майстрів, і багато робіт до колекції нашого музею надійшли внаслідок саме цього аукціону. Тобто ці імена вже настільки перевірені часом, що суперечки можна вести тільки навколо певних творів.