Олександра Олегiвна зберегла в робочому кабiнетi все так, як було за життя академiка.
24 травня виповнюється 130 років iз дня народження академіка Олександра Богомольця — лікаря, науковця, засновника багатьох медичних інститутів, лауреата Сталінської премії, людини, яка в 1930—40–ві роки, будучи 16 років президентом Академії наук України, зробила Київ найпрестижнішим науковим центром СРСР.
Напередодні круглої дати я побувала в «будинку Богомольця»: в квартирі, де мешкав академік із родиною сина, а тепер — його онука Олександра Олегівна Богомолець (ті самі ініціали!). Вона здмухує пил із радянського антикваріату в меморіальному кабінеті діда — там усе залишилося так, як було за його життя, тільки мундштук та дідова срібна ложка заховані в ящику дубового робочого стола — у Олександра Олександровича була відкрита форма туберкульозу, і Олександра Олегівна як лікар дотримується усіх гігієнічних приписів. «А як же вся сім’я жила разом — це ж було небезпечно?» — запитую я. «Олександра Олександровича підліковували і відкрита форма переходила в закриту, потім каверна відривалася, знову була відкрита форма, і так далі, але дідусь дотримувався санітарно–гігієнічних правил, і ніхто з родини не захворів». Отже, й кварцева лампа біля вікна виправдовує свою присутність серед цих невипадкових речей.
Сіра чотириповерхова «сталінка» на два під’їзди потопає в зелені й звуках природи. У 1930 році авторитетний учений, академік Богомолець приїздить із Москви в Київ — створювати фундаментальну науку в УРСР. Тут його обрали дійсним членом Академії наук, потім президентом Академії. У Києві науковому світилу надали 2,661 га землі для будівництва комплексу Інституту клінічної фізіології. Спочатку він розпорядився звести житловий будинок, потім заклав інститут — його добудували у 1932–му, парк, майстерні і конюшні. Богомолець вважав, що для нормального розвитку науки неприпустимо ходити і шукати потрібні прилади, тож робили їх самостійно — в майстернях інституту. А конюшні? Винахід академіка Богомольця — антиретикулярну цитоксичну сироватку (АЦС), яку широко застосовували в роки Другої світової війни для прискорення зростання переломів і загоєння ран, виготовляли з крові коней, оскільки у коней легше відділяються фракції крові, активніше виділяються антитіла і на них менше реагує людський організм. Знаєте що прикро? АЦС, або сироватку Богомольця, яка використовується як імунний стимулятор, дає позитивні результати в лікуванні пухлин. Вона може бути виготовлена індивідуально і впливати саме на хворий орган, її застосовують у багатьох країнах світу, у нас — ні. Немає грошей на виготовлення.
Красивим «чорнильним» почерком Олександр Олександрович Богомолець записав у своєму блокноті: «Моя квартира была во втором этаже четырехэтажного дома, одновременно с большим зданием института, выстроенного для сотрудников. Для строительства нам предоставили пустырь около 2 гектар по Виноградной улице в Липках, в одном из красивейших мест Киева, в десяти минутах ходьбы от центра. Всю свободную площадь я превратил в парк, вернее в ботанический сад, так как в нем была тисяча разных пород растений. Обсаженная липами асфальтовая дорожка вела от жилого дома к институту. Летом путь сотрудников к институту был усыпан цветами — майоры,чернобрывци, пивныки, ирисы (...) Этот сказочный хуторянский бордюр дополнялся великолепными клумбами раскрывшихся кан, сотнями кустов разнообразных роз, жасмина, жимолости, а рядом с нею необыкновеных цветущих японських кустарников. Особенно разнообразной и замечательной была сирень. У нас, сотрудников института, было в моде дарить сирень в торжественные дни. Выполнившие свое предназначение растения сохранялись и в подходящее время высаживались в парк. Там они пышно расцветали — живая память о семейных праздниках, защищенных диссертациях, победоносных конференциях».
Квартира — історична в усіх сенсах. Тут бували Хрущов і Ватутін, професори й академіки з усього Радянського Союзу, учні Богомольця, які потім очолювали провідні наукові установи країни. В роки війни в цій квартирі був штаб «чи то СД, чи СС, словом, якоїсь погані, — каже Олександра Олегівна,— і коли дід із сім’єю повернувся з евакуації з Уфи, у вітальні лежала гора битих дзеркал, кабінет був залитий чорнилом. До речі, Олександра Олександровича настільки поважали, що коли радянські війська вже входили в Київ, військові доповіли про це першому Хрущову, а той подзвонив не Сталіну, а діду. Мовляв, усе добре, ми вже на вашій дачі і чекаємо на вас. Дача була в академічному поселенні в Старосіллі, зараз воно на дні Київського моря».
Через вітальню з обіднім столом, старою люстрою, фортепіано і численними картинами на стінах по 200–літньому персидському килиму і рипучому паркету «ялинкою» проходимо в кабінет академіка. Книжкові шафи під стелю з потемнілими від часу корінцями книг, ліжко, накрите гуцульським ліжником, патефон, який однаково любили слухати і Олександр Олександрович, і його син, теж медик, Олег Олександрович. Обидва мали абсолютний слух, правда, син не любив співати, зате міг насвистіти будь–який фрагмент класичного твору, партію будь–якого інструмента. Обидва знали німецьку, французьку, грецьку і латину. Батько міг латиною читати лекції, а син — напам’ять Публія Овідія Назона. Велика старомодна «бандура», як називали цей апарат у сім’ї, — власноруч зібрана Олегом Олександровичем Богомольцем перша стереосистема, яка включала в себе радіо, програвач і магнітофон.
«Батько був людиною, обдарованою багатьма талантами — був хорошим інженером, радіотехніком, дуже добре розбирався в математиці, міг пошити чоботи і скласти піч», — видно, що Олександра Олегівна страшенно любить батька. Дідуся і бабусю вона не застала — пізня дитина у своїх батьків: різниця зі старшою сестрою Катериною (мамою відомої лікарки і співачки Ольги Богомолець) — 19 років, коли вона народилася, мамі було 46, а батькові 48 років.
Екскурсія меморіальним кабінетом триває. Біля столу висить портрет чорнявої дівчинки з двома кісками — це портрет Катерини Богомолець пензля Шовкуненка, вишита сорочка Олександра Олександровича, його масивний, добротний письмовий стіл із дуба з зеленим сукном і урочисте дерев’яне крісло з високою спинкою. На столі — письмовий набір із оніксу і кришталевими чорнильницями, олівці і ручки академіка, фотографії під товстим оргсклом. Під столом — мікроскоп, у металевому стаканчику з китайськими драконами — ножиці і пінцети.
«Зараз я покажу вам те, що ніколи не показувала, ви це називаєте ексклюзивом, — каже Олександра Олегівна і простягає полотняне портмоне на кнопках зi зворушливою вишитою квіткою бузкового кольору. — Цей подарунок призначався для батька Олександра Олександровича, а 9–річному сину мати вишила в такому ж стилі чохол для «Кобзаря». І отримали вони ці безцінні речі, коли приїхали до Софії Олександрівни Богомолець на заслання в Сибір (мати майбутнього академіка була революціонеркою, і через обставини народила свого єдиного сина в Лук’янівській в’язниці Києва). У портмоне вона поклала ось ці гроші — п’ять паперових марок по 10 копійок, які прирівнювалися до срібних рублів. Де вона їх взяла — невідомо, і Олександр Олександрович так їх ніколи і не потратив, беріг як пам’ять».
«Це кабінет–музей, він офіційно оформлений, але, слава Богу, не прохідний двір. Кому цікаво, може прийти і подивитися, попередньо домовившись, але треба розуміти, що це житлове приміщення, в якому мешкає сім’я. В Інституті також є меморіальний кабінет академіка». Поки ми говоримо в кабінеті, у своїй кімнаті у свій власний день народження вправляється на скрипці Саша, син Олександри Олегівни, правнук академіка Богомольця. Він не збирається продовжувати лікарську династію і планує вступати наступного року до консерваторії.
«По медичній лінії» пішли обидві онуки академіка — і Катерина, і Олександра, і правнучка Ольга. «У нашій сім’ї не прийнято було просити за своїх. Мій батько дізнався, на який факультет я вступаю, за годину до подачі документів — у мене не вистачало однієї довідки і я попросила в нього машину. Я працювала ще до того, як була зарахована — і на «швидкій», і операційною санітаркою в Жовтневій лікарні, мила і відкривала хірургічний корпус в Охматдиті — там і працювала деякий час, потім були 3 роки клінічної ординатури і 17 років у дитячій реанімації в інституті Амосова. Минулого року змушена була піти на пенсію, тому що в мене на руках помирала мама, і в сина були проблеми зі здоров’ям».
Тепер Олександра Олегівна відстоює парк Богомольця, де, до речі, і похований академік Богомолець, від забудови. Скільки комісій приходило сюди, які тільки аргументи не приводили «капіталістам», і акції протесту збирали. Але остаточна загроза забудови ділянки між парком і Олександрівською лікарнею не зникла. «Коли давали землю для інституту, дід отримав під нагляд ділянку між парком і лікарнею, тому що там поховані померлі від особливо небезпечних інфекцій — тифу, холери, легеневої чуми. Разом із парком поступово засаджували і ту ділянку — щоб вона була легенями лікарні, нібито продовженням парку, та все одно вона була закрита для людей. Мені батько залишив кілька завдань, які я маю зробити, залишив під нагляд цей парк: я знаю, які де поховання, замінування — тут не можна будувати. Ця ділянка має бути знову зеленою зоною — щоб дерева давали життя, а поховані мали спокій. Тому я кажу: не чіпайте це місце».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
