Голова журi Роберт де Нiро (у центрi) з виконавцями найкращих, за каннськими мiрками, ролей: Кiрстен Данст та Жаном Дюжарденом. (Фото Рейтер.)
«Золоту пальмову гілку» цьогоріч заплямував скандал. Нагадаємо, що фаворитом у Каннах назвали фільм Ларса фон Трієра «Меланхолія». Проте не фаворитом, а кінематографічним самогубством назвав французький режисер Клод Лелюш заяву данця про те, що він, Трієр, почасти симпатизує Гітлеру. Сказав це режисер–провокатор під час прес–коференції, присвяченої фільму «Меланхолія». Актриса Кірстен Данст штурхала його під бік, досвідчений модератор намагався врятувати ситуацію і перейти до наступного запитання, проте Трієра вже «понесло». Потім славетний данський режисер привселюдно вибачився, проте це не порятувало його від обструкції — фон Трієра ігнорували і журналісти, і зірки під час вечірньої прем’єри його стрічки. А наступного дня рада директорів фестивалю у спеціальному комюніке оголосила цього режисера персоною нон ґрата.
Утім як не старався фон Трієр зіпсувати долю власній картині, виконавиця головної ролі Кірстен Данст отримала «Золоту пальмову гілку» за найкращу жіночу роль. Рішення це викликало у залі справжнє захоплення. Так само, як і перемога у категорії «Найкраща чоловіча роль» француза Жана Дюжардена у фільмі «Артист».
А фільмом–переможцем натомість «Меланхолії» став «Дерево життя» Теренса Маліка із Шоном Пенном та Бредом Піттом у головних ролях (останній виступив також і як продюсер картини). Треба сказати, ця стрічка розділила каннську публіку мало не на два ворогуючі табори. Противники звинувачували картину в надмірній претензійності та навіть у кітчі. До історії родини, що живе в американській глибинці у 50–х роках (Бред Пітт дуже переконливо грає люблячого батька), Малік додав буквально все, що міг: історію створення світу в дусі каналу «Дискавері», динозаврів, які ніби примандрували з «Парку Юрського періоду» тощо. У всій цій мішурі сама історія, в цілому зроблена непогано, просто розчиняється, а глибокодумне обличчя Шона Пенна (котрий, як не дивно це звучить, зіграв сина Бреда Пітта) змушує засумніватися у тому, що Пенн — актор непересічний. Добре, що в програмі був ще один фільм за його участю — «Тут має бути місце» Паоло Соррентіно, де Пенн із намальованими губами та нігтями грає колишню рок–зірку в депресії. Він і його партнерка Френсіс МакДорманд колоритні, яскраві та переконливі.
Шкода, що і сам фільм, якому деякі видання пророкували «золото», і Шон Пенн зокрема залишилися поза увагою. Як, зрештою, й іронічний трилер Педро Альмадовара «Шкіра, в якій я живу», що знаменувався поверненням до вчителя блудного Бандераса. Ця картина не стала найсильнішою у фільмографії видатного іспанця, проте, як відомо, знімати погано Альмадовар просто не вміє.
Загалом розподіл каннських нагород так не розчаровував уже давно. Може, причиною цього стало те, що журі було «акторським», може, вплинули інші причини, проте зал обурено гудів і захопленно свистів водночас, хоча, на відміну від заяви Ларса фон Трієра, церемонія нагород скандальною не стала.
Загалом цьогорічний фестиваль, попри насиченість програми гучними іменами, не приніс великих кінематографічних потрясінь. Видатні режисери, на жаль, зняли цього року не найкращі свої фільми. Тож не дивно, що велике зацікавлення викликало старе кіно. Не в останню чергу — завдяки вшануванню Жана–Поля Бельмондо.
Актор попросив організаторів запросити тих, з ким він вчився, з ким працював, тож на сцені зібралася мало не вся еліта французького кіно. Сам Бельмондо, попри невтішні прогнози, самостійно вийшов на сцену і навіть виголосив промову. Актор, який недавно переніс інсульт, не зміг прийняти із рук президента Каннського фестивалю Жіля Жакоба почесну «Золоту пальмову гілку», проте його посмішка анітрохи не змінилась. «Жан–Поль!» — скандував зал, підтримуючи свого улюбленця, який не приїздив у Канни 37 років, після фіаско «Ставіскі» (цю стрічку Алена Рене показали у програмі «Каннська класика», виправляючи таким чином давню несправедливість).
Ще одним, втiм очікуванним, скандалом стала позаконкурсна картина Ксавьє Дюррінгера «Завоювання». Фільм про те, як президент Ніколя Саркозі прийшов до влади, як розлучався з дружиною, мав вибухнути, наче бомба. Проте на тлі скандалу реального, коли сексуальні походеньки Домініка Стросс–Кана витіснили фестиваль із перших шпальт усіх французьких газет (вперше за довгі роки), фільм «Завоювання» пройшов дуже спокійно і якось навiть непомітно.
А Гран–прі журі поділили дві направду добрі стрічки — «Одного разу в Анатолії» турка Нурі Більге Джейлана та «Хлопчик на велосипеді» братів Дарденів із Бельгії. Картини не вражають чимось новим, їх видатні творці знімали сильніші стрічки, проте обидві достойні та сягають каннського рівня, про який так багато і, загалом, справедливо тут говорять.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
