Амос Гітай.
Цей режисер, постійний учасник престижних кінофорумів планети, відомий в Україні здебільшого синефілам. Але, можливо, не за горами той час, коли про нього дізнається більшість українців: батько Амоса Гітая народився в Галичині, виріс тут, і тепер син намагається відобразити його життєву історію в кіно. Для цього Амос збирався приїхати в Україну наприкінці квітня, коли його фільми показували в кінематографічній програмі фестивалю «Французька весна». Проте в останній день з’ясувалося, що Амос Гітай не приїде. Стало шкода, що не вдасться поспілкуватися з режисером, який уміє знімати оригінальне, ніби магічне кіно: його фільми камерні (навіть коли в кадрі з’являються групи людей на додачу до головних героїв) і довгі, що, здається, робить їх малопридатними до перегляду. Проте Амос Гітай так уміє вибудувати драматургію, що кожного моменту очікуєш на розв’язку, й це тримає увагу до самого кінця картини. А ще він глибого занурюється в характер персонажів, формуючи його з дрібниць у побуті. Проте завдяки Французькому інституту в Україні та інтернет–програмі Skype вдалося зв’язати Київ та Хайфу і поспілкуватися з Амосом Гітаєм онлайн.
— Розкажіть, будь ласка, історію свого батька.
— Він народився у селі Шумляни (в Тернопільській обл. — Авт.), гадаю, що це за дві години їзди від Львова. Воно таке мале, що в інтернеті важко знайти про нього інформацію. Хлопцем вiн перетнув німецько–польський кордон, відвідував мистецьку школу «Баухаус» i спілкувався з Василем Кандинським та іншими великими вчителями, а потім через війну змушений був переїхати в Базель, далі — в Ізраїль. Тобто люди перетинають багато кордонів, і ми маємо відобразити це в кіно.
— Чи були ви в Україні до цього?
— Так, я бував у Києві двічі. Також приїжджав в Одесу, коли шукав майданчик для зйомок свого фільму.
— Тобто ви знімали кіно в Україні?
— Ні. Тоді я шукав різні можливості для виробництва і збирався розпочинати проект за участі актрис, з якими я часто працюю, — це могла бути Жульєтт Бінош чи Наталі Портман.
— Над чим ви працюєте зараз?
— Зараз я знімаю про подорож свого батька. Це дуже особиста й інтимна річ — фільм називається «Колискова для батька». Я прослідковую його шлях із малого села в Україні й до знаменитої арт–школи в Німеччині. Чому це сталося із хлопцем iз простого села, чому він зацікавився мистецтвом? Можливо, так на нього вплинула природа тієї місцевості. Мені дійсно треба побачити те село.
— Ваші фільми, що мені довелося бачити, зачіпають одні й ті самі теми: це Ізраїль та криза національної ідентичності. Чому ці питання становлять для вас найбільший інтерес?
— Я вважаю, що ми живемо у світі, який інколи стає закритим. Але ось зараз ми з вами можемо спілкуватися вільно завдяки інтернету. Є різні шляхи комунікації. На мою думку, треба заохочувати до спілкування людей, які проживають у різних місцевостях. Саме цей месидж я закладав у свої фільми.
— Я читала, що деякі ваші фільми були розкритиковані в Ізраїлі, навіть заборонені до показу. Чому?
— Теми, над якими я працюю, дуже «чутливі» — це війна, релігія, політика, тому нормально, що є люди, яким це подобається, і є такі, яким не подобається. Інколи останні хочуть заборонити мої роботи. Але мене це не зупинить. Я виступаю за співіснування людей, думаю, що не варто зациклюватися на націоналістичному питанні, треба налагоджувати зв’язки. Як вам відомо, я не збирався бути режисером, я вчився на архітектора, тому знімаю те, про що думаю. Люди мають поважати один одного — це стосується будь–кого, ізраїльтянина чи француза.
Кіно пусте, якщо воно лише суто комерційне. Я вважаю, що фільми, які змушують думати, певною мірою сприяють розвитку демократії. Наприклад, ситуація в Україні непроста, і якби ваші режисери говорили про те, як люди живуть зараз, про жінок чи меншини, це був би їхній внесок в українську демокартію. І те, що французький уряд вирішив включити п’ять моїх фільмів, представляючи французьку культру, добре не лише для мене. Це показує, що Франція підтримує режисерів iз різних країн.
— У «Вільній зоні» головну роль зіграла Наталі Портман. Що спонукало вас запросити її до співпраці?
— Вона надсилала мені електронні листи протягом півроку, висловлюючи бажання попрацювати. Потім ми зустрілися і за добрим обідом мали добру розмову, у результаті якої з’явився цей фільм. Як на мене, вона зіграла просто чудово.
— Що спонукало вас до виробництва фільмів у Франції? І який досвід ви почерпнули під час співпраці з Жанною Моро? Чи вона вплинула певним чином на вашу режисерську роботу?
— Франція — рідкісна країна, тому що вона відкрита. Взагалі, рідко трапляється, що певна держава підтримує своїх кінематографістів — зрештою, ви маєте подібну ситуацію в Україні: у вас є талановиті режисери, але держава не завжди їм допомагає. А Франція ще й підтримує кіновиробництво інших народів — ізраїльтян, єгиптян, палестинців, іранців, тайванців, китайців, японців, росіян тощо. Французи мають продовжувати цi роботи, адже це альтернатива комерційному кіно з Голлівуду: понад 90 відсотків картин, які показують у світі, вироблені в США.
Саме тому я почав працювати у Франції. І коли я туди приїхав, то пам’ятав настанову матері — працювати з кращими. А Жанна Моро — одна з кращих. Я запропонував їй співрацю, і це був чудовий досвід. Зовсім недавно вона зробила мені неймовірний подарунок на мій день народження — прочитала зі сцени паризького театру листи моєї матері.
— Ви дуже продуктивний: знімаєте кілька фільмів щороку. Як ви знаходите фінансування?
— Кіно — це мистецтво співпраці. На відміну від живопису, коли художник лишається з полотном сам на сам, чи літератури, коли письменник пише наодинці. Фільми потребують команди: акторів, операторів, сценаристів, технічних працівників.
— Свого часу ви також працювали із Валерією Бруні–Тадескі. Чи зустрічалися з її сестрою — Карлою Бруні — та президентом Франції? І чи не було думки запросити до роботи Карлу, як це зробив Вуді Аллен у фільмі «Північ у Парижі»?
— Я бачився з ними обома. Але це не було пов’язано з кіно — це була формальна зустріч. Щодо роботи з нею — не знаю. Треба глянути, як це зробив Вуді Аллен. А про Валерію хочу сказати, що вона чудова актриса — дуже прискіплива.
Ізраїльський кінорежисер
Народився 11 жовтня 1950 р. в Хайфі (Ізраїль). Брав участь у війні Ізраїлю з Сирією та Єгиптом 1973 р.
Із 1974 р. знімав короткометражні ігрові та документальні фільми, у 1986 р. дебютував у повнометражному ігровому кіно. Співпрацює переважно з французькими кінофірмами. Три стрічки Гітая («Кадош», «Киппур» і «Кедема») в різні роки були представлені в конкурсній програмі Каннського кінофестивалю, фільм «Рай» — на фестивалі у Венеції. Гітай — лауреат МКФ у Стамбулі (1990) і Сінгапурі (2000).
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
