«За поразку у фіналі пропонували $25 тисяч»

31 березня, коли Василь Федоришин святкував 30–річчя, Національний олімпійський комітет України назвав його найкращим спортсменом 2010 року. Торік борець вільного стилю з Івано–Франківщини у ваговій категорії до 60 кг здобув «срібло» чемпіонату світу й «бронзу» європейської першості, переміг у фіналі «Золотого гран–прі», в особистому заліку Кубка світу і на престижному турнірі пам’яті Івана Яригіна у Красноярську.

Цьогоріч Василь зосередився на чемпіонатах Європи та світу. Власне, Євро–2011 в Дортмунді стало для Федоришина першим офіційним змаганням року. Із Німеччини він привіз бронзову медаль. Для хлопця це вже десята (!) нагорода чемпіонатів Європи, із яких він ніколи не повертався з порожніми руками. Такою стабільністю в сучасній боротьбі не може похвалитися ніхто. Спеціально для «УМ» Федоришин згадав колізії навколо всіх своїх європейських подіумів.

2011 (Дортмунд, Німеччина) — «бронза»

— Від цієї, третьої поспіль, «бронзи» я не в захваті. Може, дається взнаки те, що я змінив пріоритети й почав більш ґрунтовно готуватися до чемпіонатів світу. Адже раніше, доки в Європі був непереможний, на світових форумах залишався без медалей. Тепер з останніх ЧС повертався із «бронзою» й «сріблом». Така тенденція мене влаштовує більше. Складно двічі на рік увійти в пік форми.

Хоч і засмутився через поразку у півфіналі, але не сильно. До чемпіонату в Дортмунді я був не готовий фізично — враховуючи мій стан, не міг витримати настільки швидкоплинного змагального графіку. Сутичка із бронзовим призером чемпіонату світу–2007 албанцем Шахітом Прижрені у півфіналі була для мене четвертою на турнірі, і я банально не відновився. Мої чвертьфінальну і півфінальну сутички розділяли якихось десять хвилин. Я був відверто виснажений, руки майже не працювали.

Але радий, що вдалося перемогти в Дортмунді азербай­джанця Тугрула Аскарова. Він дуже схожий на мого давнього суперника, свого земляка Гусейнова статурою і стилем боротьби.

2010 (Баку, Азербайджан) — «бронза»

— Їхав до Баку по «золото», а взяв лише «бронзу». Трохи не те. Напевно, позначилася велика змагальна завантаженість у перші три місяці року. У січні я переміг у Красноярську, у лютому провів чотири непрості сутички на Кубку світу в Москві. Накопичилася втома. Врахуйте також, що 18 березня у мене народився синочок, тож уся увага була прикута до нього. Мабуть, трохи недоспав із незвички.

Програв у чвертьфіналі. Поразка дуже прикра, адже раніше я вже перемагав грузина Малхаза Заркуа, знав, на що він здатний. Я сам винен. У стартовій сутичці я переміг свого основного суперника — болгарина Анатолія Гуйдю і, мабуть, розслабився. Пропустив кілька контратак…

2009 (Вільнюс, Литва) — «бронза»

— Цей чемпіонат я «відборовся» фактично на одній нозі, бо за п’ять днів до вильоту травмувався. Може, взагалі не виступив би в Литві, але вже мав шенгенську візу, і ніхто інший замість мене поїхати не міг. Тож виступав в інтересах команди.

Боротися було важко, діяв обережно, намагався приховати травмовану ногу від захватів. Зрештою, навіть за таких умов цілком міг бути у фіналі. Але в півфінальній сутичці поступився Адамові Батирову. Та й як поступився? Обидва періоди росіянин виграв після обов’язкових клінчів, після того, як основні дві хвилини завершувалися внічию. Обидва рази згідно із жеребом захоплення за ногу брав Батиров. І в обох випадках він починав дію до свистка судді. Арбітри помічати порушення відмовлялися. Вимушений був змиритися з участю в «бронзовому» поєдинку, в якому переміг турка Ерсіна Четіна.

2008 (Тампере, Фінляндія) — «золото»

— Мав дуже непросту турнірну сітку. Спершу дуже важко далася перемога над чемпіоном Європи–2005 серед юніорів Малхазом Курдіані із Грузії. Потім зустрічався з росіянином Адамом Батировим, молодшим братом Мавлета Батирова, свого майбутнього суперника в олімпійському фіналі (на Олімпіаді в Пекіні Федоришин здобув «срібло». — Ред.). Брати дуже схожі за манерою боротьби, тому ця перемога далася надто важко. У півфіналі здолав Анатолія Гуйдю. А фінал проти француза Дідьє Паї був найпростішим поміж інших сутичок — 4:0, 6:0.

2007 (Софія, Болгарія) — «золото»

— У 2006–му не виступав на «Європі» через травму. У Софії ж переміг переконливо. Перших двох суперників здолав достроково, потім була складна півфінальна сутичка з угорцем Дьордем Веллером.

Фінал проти болгарина Гуйді був із таких, де для перемоги треба бути сильнішим на голову. На той момент у господарів не було жодного «золота». Зрозуміло, вони намагалися здобути його всіма правдами і неправдами. Напередодні фіналу за мною бігали кілька годин і пропонували програти за винагороду. Але здавати сутички — не в моїх правилах. Вийшов і переміг Гуйдю так, що в суддів не було найменших шансів на щось вплинути.

То була моя третя перемога на болгарських килимах. Не заперечуватиму — вони для мене щасливі. Мабуть, дається взнаки й те, що в Болгарії з Україною нема різниці в часі.

2005 (Варна, Болгарія) — «золото»

— Це було довгоочікуване перше «золото» ЧЄ. А то журналісти й навіть тренери почали називати мене «вічно другим». Хоча я сам розумів, що, з одного боку, на п’єдестал не пускали судді, а з іншого — в мене було мало досвіду.

У Варні мав складних суперників. Виділю росіянина Алана Дудаєва, котрий через кілька місяців став чемпіоном світу. Сутичка вийшла дуже напруженою. Я переміг із мінімальним рахунком — 2:1 чи 3:2. У фіналі переміг француза Паї — я переважав його за рівнем майстерності, але дуже хвилювався...

2004 (Анкара, Туреччина) — «бронза»

— Чемпіонат Європи 2003 року я пропустив через травму коліна. Довго відновлювався, пережив невеликий стрес, але через рік був готовий до першої в житті дорослої перемоги. Утім програв у півфіналі старому знайомому — Тевфіку Одабаші. Поступився через власний прорахунок, адже знав, що турки полюбляють мастити себе олією. Це заборонено правилами, але дуже важко довести.

Зараз згадую атмосферу в Анкарі, адже у вересні цього року нас чекає чемпіонат світу в Стамбулі, де будуть розігрувати олімпійські ліцензії. На боротьбі там багато вболівальників, турки дуже люблять своїх борців. Атмосфера психологічно тисне на суперників. Особливо якщо зважити, що турецька збірна міцна. Так, в останні роки в них спад, але вдома турки всілякими способами намагатимуться здобути якомога більше нагород. Не буду приховувати — в інших європейських країнах виступати комфортніше.

2002 (Баку, Азербайджан) — «срібло»

— То був дуже нервовий чемпіонат. Тоді в боротьбі якраз почали практикувати серйозні махінації. Суперники мене побоювалися, тож спочатку пропонували за 15 тисяч доларів поступитися у півфіналі майбутньому чемпіонові світу азербайджанцю Аріфу Абдуллаєву. При цьому попередили, що якщо не погоджуся, то «простимулюють» суддів, і я програю в будь–якому випадку. Я не погодився й виграв. Просто коли людина лежить на спині, бали вкрасти неможливо.

Перед фіналом турки мені пропонували вже 25 тисяч доларів — за поразку від Аріфа Ками з тим же ультиматумом. Оскільки фінальна сутичка була рівною, у суддів з’явилася нагода вплинути на результат (2:1).

2001 (Будапешт, Угорщина) — «срібло»

— На першому для себе дорослому чемпіонаті я мав перемагати. Але мені не дали. Узагалі, на чемпіонатах Європи я якщо й програвав, то в більшості випадків не без «допомоги» суддів. Угорці хотіли здобути на домашньому Євро бодай одне «золото», тому, побачивши у фіналі сильного українця, вдалися до нечесних прийомів. Нахабно засудили мене в сутичці з місцевим борцем Жолтом Банкуті, котрий ні до, ні після того ніде себе не проявляв.

2000 (Софія, Болгарія) — юніорське «золото»

— Тут я переміг у фіналі Цермана Мерзаєва з Росії.

Згадав би сутичку з турком Тевфіком Одабаші — у 2004–му він стане чемпіоном Європи. В Софії я його переміг, а через два місяці, на юніорському чемпіонаті світу, несправедливо програв, бо Міжнародна асоціація боротьби (ФІЛА) пробувала нові правила. До трьох звичних кіл усередині килима намалювали ще одне, зелене, радіусом два метри. І якщо всередині тієї зони зробиш якийсь прийом, оцінку подвоювали. Таке нововведення спрямовувалось на те, щоб зробити боротьбу більш видовищною, стимулювати борців до проведення кидків. Так ось, у Сіднеї я провів прийом на три бали, але їх чомусь не помножили на два.

Узагалі ж молодіжні чемпіонати відрізняються від дорослих тим, що там більше хвилювань, мандражу. Хоча рівень призерів молодіжних чемпіонатів не надто відрізняється від дорослих. Приміром, я в ті часи, коли їздив на першості серед юніорів, уже не поступався дорослим хлопцям, і на одному з турнірів в Італії встиг перемогти п’ятиразового чемпіона Європи Олександра Захарука, котрий, аби не зганяти ваги, боровся в категорії до 58 кг.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ