Фестиваль у риму і по-білому

13 травня. 18.50. На сходах Будинку вчителя сміються, обнімаються, юрмляться поети. Павло Вольвач, який цього року номінувався на Шевченківську премію, сходу знайомить мене з молодим закарпатським поетом Андрієм Любкою і львів’янкою Маріанною Кіяновською. «За моєю спиною — Всєволод Ємєлін, дуже модний у Москві поет», — вводить у курс справи Вольвач. Безтурботно і без напрягу щось легке награють музиканти. Біля дверей ковзає зацікавленим поглядом по незнайомих обличчях Лесь Подерв’янський. На реєстрації мені не знаходять бейджика «Преса», натомість видають бейджик «Куратор». Називається, відчуй себе куратором без геморою. В буфеті за столиком iз виглядом, не притаманним організаторам подібних масштабних акцій — не напруженим, засідає Олександр Кабанов — організатор і засновник «Київських лавр» та журналу культурного опору «ШО». В іншому кінці залу демонструє володіння сучасними технологіями літературний критик і літературний журналіст Ірина Славінська, вона з камерою записує свій відео­блог. Інтерв’юйованого поета не впізнаю. Нічого дивного, «має місце» випадання з літературного контексту, а на київський фестиваль поезії, який цього травня відбувся вшосте, я взагалі вибралася вперше.

У залі, на кріслах із новою оббивкою пляшкового кольору (кольору поезії, так би мовити) сидять з п’ятнадцятеро найдисциплінованіших. Три чверті з них читають книжки, решта — нотують. Логотип журналу «ШО» на банері «Київських лавр» під слоганом «Всі зірки сучасної поезії» виглядає, як мінімум, постмодерно, а попростому — комічно. А «шо»?

19.15. Люди додалися, в їх числі — соратниці Віктора Ющенка Ірина Ваннікова і Валентина Руденко. Якщо на фестиваль запрошено 100 поетів, а в залі десь так і є — 100 чоловік, то всі, крім мене, (про Ваннікову і Руденко не впевнена) поети? Вони фотографують один одного — на сцені, в залі, зі старими друзями. Не пафосний, але безумовно авторитетний серед поетичного цеху Кабанов камерно, подомашньому відкрив фестиваль, додавши: «Я, як людина, котра завжди зрізає гострі кути, і літня, все, що хотів, написав у програмці».

З протокольних пунктів було хіба вручення «Молодіжної премії фестивалю»: першими «молодими авторами, не старшими 35 років, які пишуть талановиті вірші будьякою мовою», стали хлопець із пломеніючим рум’янцем Андрій Любка («Він так схожий на Роберта Паттінсона», — сказала мені подруга, жертва саги «Сутінки») і довговолосий брюнет Олег Коцарєв. Оберігаючи найвразливіші органи поетів — печінки — від випробування грошовим еквівалентом, Кабанов розсудив, що ноутбуки в цій ситуації більш помічні, а в котискарбнички від художника Івана Семесюка можна пхати рими та ідеї.

Четверо російських поетів з пропискою у НьюЙорку прилетіли у Київ презентувати журнал «Интерпоэзия»(виходить з 2004 року): Андрій Грицман (редактор), Бахит Кенжеєв, Олексій Цвєтков і Олександр Стесін представили не паперову версію журналу і не електронну, а голосову. Дотепні й культурні вірші.

У проекті Андрія Любки «Чотири сторони світу» Дмитро Кремінь із Миколаєва оголив Південь — не приїхав, а Павло Вольвач, який у поезії тількино обжив Київ, віддувався за Схід, зате Захід ні з чим не переплутаєш, як і вірші Петра Мідянки. Тарас Федюк читав вірші з нової поетичної книжки «Хуга», «яка вже друкується», в ній було й сумне:

солоний горішок на

у січні печаль одна:

холодні твої руки

і Україні хана.

І було іронічне:

люстролЮстерко скажи

до якої точно дати

буде цей федюк мордатий

вранці в тебе зазирати?

Опісля відкриття в Будинку вчителя, поети потяглися у фестиваль­ресторацію «Диван» на «отжиг до упора» і програму «Взаємні переклади» Сергія Жадана і Олени Фанайлової. Бо, забула сказати, головною темою фестивалю були переклади. А ми пішли в інше місце, обговорюючи способи запам’ятовування віршів.

14—15 травня. Обіцяли грузинських поетів у російських перекладах Олексія Цвєткова, Бахита Кенжеєва, Бориса Херсонського і польських — у перекладах українською Андрія Бондаря і Маріанни Кіяновської, Оксану Забужко в «Дивані», обговорення великого українського роману, проект «Сімейна справа», в якому сімейні пари Борис і Людмила Херсонські та Аркадій Штипель і Марія Галіна демонстрували уживання в одному домі двох поетів.

16 травня. 20.00. Ресторан «Диван». Вхід для любителів поезії — 40 гривень, для людей із бейджиками — вільний. Втім для любителів місць немає, все зарезервовано для професіоналів. За великим рахунком, глядачі — формальність, аргумент для спонсорів і преси. Поетам чудово й без них на цьо­му корпоративному святі поезії, таємній сходці людей, для яких поезія — це пароль і явка з повинною, пред’ява й алібі. На кожному другому столику в поетів стоять по 23 ноутбуки, на кожному першому — пиво і коктейлі. Вклинитися чужому в ці щільні гурти старих друзів, заради яких і летіли бозна з яких земель, не можна і не варто, а напиватися до стану братання — ніби не вихід.

На сцену виходить москвич Дмитро Воденніков, король поетів (за версією фестивалю «Територія2007»), автор збірників з ефектними назвами — «Как надо жить — чтоб быть любимым», «Мужчины тоже могут имитировать оргазм», «Вкусный обед для равнодушных кошек», «Здравствуйте, я пришел с вами попрощаться», поет, що часто практикує декламування під музику. Воденніков — молодий, вродливий і трохи чайльдгарольдівський, він пише про смерть і любов, і збоку спостерігає за цим процесом: щоб образ ліричного героя все­таки залишався симпатичним у форматі поетичної краси. «Землею пахла, воздухом пылила», «И чтобы жизнь твоя всю жизнь стоймя стояла», «Баранов, Долин, я, Шабагутдинов» та інші вірші, короткі й довші, під акомпанемент клавішних (Олег Васєнін) лилися артистично й вагомо, нагадуючи якісь літературні кабаре раніших часів, коли ми ще об’єктивно не могли ходити на фестивалі. До речі, після закінчення його сольного вечора стало зрозуміло, що на Воденнікова прийшла половина «Дивана» — розтанули резерви на столах і оголився партер під сценою.

21.30. Київський поет Олег Коцарєв, що значиться куратором українського проекту «Пригодницька поезія», збирає по залу учасників. Читають Сергій Прилуцький «Пістончик» (білоруський поет днями отримав українське громадянство), Дмитро Лазуткін, Олександр Моцар, Олег Коцарєв. Ці вірші нагадують мені актуальне мистецтво — так само візуально і соціально, про наше життя, про будні, і так само рідко щось із цього захочеш узяти у свій інтер’єр, або в нашому випадку — в пам’ять. Після куплета з римою «озарєнієох…ніє» іду додому. Не подумайте, що через ханжество. І дорогою думаю, що краще для поезії — репресії чи абсолютна свобода, і чи залежить неохайність вірша від бардаку в думках?

17 травня. 18.30. Останній день фестивалю. У Молодіжному залі Будинку вчителя журналіст «ШО» Юрій Володарський модерує вечір кураторів фестивалю: читають українці Олег Коцарєв, Дмитро Лазуткін, Василь Лозинський (Андрія Любку не дочекалися), з росіян — Юрій Цвєтков. Оскільки подібні статті треба розбавляти поетичними рядками, зацитую Юрія Цвєткова:

Ночное молчанье земли.

Как странно, что я остаюсь.

Качается лодка вдали,

И страшно, что я не боюсь.

Потухшее солнце, храни

Тепло нашей жизни.

У залі — найбільше людей з того, що я бачила за три дні, різночинство спин і профілів на хвилину нагадує інтелігентське минуле іншої країни, найбільш читаючої.

19.30. У Великому залі Наталя Бельченко намагається запустити «Київ—Москва—НьюЙорк—Казань—Кострома транзит». Але то запізнюється Іван Волков, то немає Бураго і Стесіна, то збивається порядок читки. Зрештою і сама Наталя, і Олександр Чернов, і Андрій Грицман із Всеволодом Ємеліним, і Іван Волков із Дмитром Воденніковим читають вірші, але людей у залі вже так критично мало, що і поетам, і ведучій ніяково.

18 травня. 9.39. «Київські лаври», які називають «найбільшим літературним заходом на пострадянському просторі», Київ не помітив. Так багато культурної конкуренції? Так мало потреби поезії? Страшно визнати, що відображення життя в поезії таке потворне, бо занадто документальне?

Українські поети формально поставилися до цього заходу. У кращому випадку відгукнулися на запрошення виступити. «Я був на фестивалі тільки раз — коли виступав у перший день, мені вистачило. Потім — робота, ввечері — далеко пхатися на Троєщину, чисто побутові проблеми», — каже Павло Вольвач. «Орієнтуючись у кухні фестивалю, я чітко знаю, що немає установки на  російськомовних поетів. Просто Кабанов пише російською, багато їздить на літературні фестивалі, знайомиться з російськомовними поетами з Грузії, Естонії, з росіянами і запрошує цікавих поетів і друзів. З другого боку, він каже: хлопці, робіть кураторські проекти. Просто українським кураторам треба більше працювати», — коментує Андрій Любка. Старші поети взагалі скептично ставляться до цієї затії. Невже краще, коли нічого немає, зате є підстави стогнати про загибель культури?

Українські і російські поети не змішалися між собою в професійному братстві, текли, як вода і олія в одній посудині, паралельно. Можливо, Олександра Кабанова як об’єднуючої фігури і модератора було мало, а поети — не та субстанція, що самоорганізується. Андрій Люб­ка каже, що цього року ні з ким не познайомився, а Петро Мідянка розповідав йому, що й за часів Союзу  російські письменники завжди трималися окремою герметичною групою. Можливо, різниця в мові наклалася на різницю у віці, бо російську поезію представляли переважно старші поети, українську — здебільшого 20—30річні.

P.S. «Спасибо Киеву. Это было здорово», написав у своєму ЖЖ Дмитро Воденніков. Спасибі Кабанову, заради якого 100 поетів із кількох країн прилетіли у Київ читати вірші.