Каннське стовпотворіння

Дві туристки з якоїсь російськомовної країни вирішили сфоторграфуватись на тлі червоної доріжки. Щоправда, менш досвідчена вирішила, що знамениті Каннські сходи — це вхід у менший зал Дебюссі. Друга, досвідченіша або просто спострежливіша, повідомила: «За рогом я бачила таку саму штуку, але більшу».

Каннські старенькі, які вигулюють своїх песиків просто у центрі міста, невдоволені: транспорт перевантажений, на дорогах затори, в улюблених кнайпах — не продихнути. Перед Ппалацом фестивалів вишиковується поліція, пищать рамки металошукачів, утомлені дівчата перевіряють вміст кожної торбинки. Щоб пройти по набережній Круазетт, часом доводить проштовхуватися ліктями, а ще краще обирати для проходу бічні вулички. Перед входом до залу Люм’єр день і ніч чергують люди із парасольками та драбинками — мисливці на зірок та їхні автографи. Усе це означає, що у Каннах працює кінофестиваль.

Нью–йоркський невротик без першої леді Франції

Минув майже тиждень відтоді, як його розпочала стрічка Вуді Аллена «Опівночі у Парижі» (Midnight in Paris). На Круазетт її привезли Рейчел Макадамс, Оуен Уїлсон, Едріен Броуді та сам нью–йоркський невротик, який цього разу вирішив скерувати свою іронію на різноманітні стереотипи. Набрав він їх цілу жменю: американський письменник приїздить із нареченою у місто закоханих і мріє про Париж 20–х років, коли там творили Хемінгуей, Фітцджеральд, Пікассо. І одного разу по нього приїздить старе авто, що, фиркаючи та затинаючись, відвозить мрійника у бажані 20–ті. Там він дає почитати свій роман Гертруді Штайн, радиться зі старим (тоді, правда, ще молодим) Хемом про стосунки з дівчиною, відбиває подружку у Пікассо, підказує Бунюелю сюжет фільму... Словом, розважається, як може. Проте ця золота доба є такою лише для головного героя: його кумири мріють про час, коли творили імпресіоністи, а імпресіоністи, у свою чергу, не проти пожити в добу Ренесансу.

Але все відбувається так, як має бути: тому ми бачимо Париж, що ніби зійшов із рекламних роликів туристичних компаній, спостерігаємо, як ікони світової культури штабелями валяться із п’єдесталів, а перша леді Франції Карла Бруні–Саркозі — у якості додаткової приманки — з’являється на екрані у декількох епізодах (до слова, перша леді Франції на прем’єру стрічки не прибула, як пліткують світові ЗМІ, через вагітність).

Аллен, що невтомно штампує як мінімум по одному фільму за рік, не втрачає ані вправності, ані почуття гумору, ані вміння працювати з акторами як ніхто. Вислів, що у Вуді Аллена заграє навіть табуретка, пасує і до «Півночі у Парижі». Зокрема, Едріен Броуді творить блискучу карикатуру на Далі, а виконавець головної ролі Оуен Уїлсон, хоча й має абсолютно іншу зовнішність, неймовірно нагадує самого Аллена з його знаменитого «Манхеттена». Залишається тільки пошкодувати, що цей режисер ніколи не бере участі у конкурсі. Саме тому, а не з жодних інших причин, він не має каннських нагород (окрім почесної «Золотої пальмової гілки»). «Слава французам!» — кричав його герой у «Голлівудському фіналі». Проте складається враження, що якщо не всі французи, то вже Каннський фестиваль точно готовий кричати «Слава Аллену!» стільки, скільки Аллен зніматиме кіно.

Ще раз про Папу

Проте і сам цьогорічний конкурс рясніє знаменитими іменами. Одних лише володарів «Золотої пальмової гілки» тут назбирається декілька. Наприклад, італієць Нані Моретті привіз стрічку «Маємо Папу» (Habemus Papam) із Мішелем Пікколі та Єжи Штуром у головних ролях.

Його картину найлегше було б назвати антиклерикальною, проте майстер тонких людських історій Моретті не надто полюбляє оперувати важкими та пафосними поняттями. Його Папа просто втікає з Ватикану відразу після обрання, щоб пожити нарешті тим життям, про яке мріє. Сцена обрання Папи зроблена блискуче, а вся тканина ролі, яку буквальне не грає, а тче Пікколі (він зізнався, що зйомки були такими складними, що ця роль могла б стати останньою в його кар’єрі), перетворює загалом і скандальну, і провокативну, і гротескну історію на людську драму. Що, при цьому, не позбавляє картину ані фантастичності, ані антиклерикальності, на якій, утім, сам Моретті й наполягає, оголосивши журналістам: «Мені шкода, але в Бога я не вірю. Проте моя позиція не скерована проти віруючих людей. Мені просто хотілося показати те, як я особисто уявляю Ватикан. До речі, Ватикан не підтримав картину, але й протесту не виказав. Більше того, ми відтворили інтер’єри Ватикану, щоб створити більш похмуру атмосферу».

Ця стрічка у перші дні захопила лідерство у конкурсі, поки не втрутився, хоч як це не дивно при такій представницькій програмі, дебютант. Відомий лише як директор кастингу в усе ж таки володаря «Золотої пальмової гілки» Міхаеля Ханеке Маркус Шляйнцер презентував свій перший повнометражний фільм «Міхаель» (Michael).

Історія стосунків педофіла та його жертви знята не просто лаконічно, а навіть скупо. Міхаель (Міхаель Фуіт) із неймовірною переконливістю грає 35–річного чоловіка, що тримає в підвалі маленького хлопчика і будує з ним стосунки ніби якоїсь викривленої, збоченої родини (цей сюжет нагадує трагедію Наташі Кампуш, яка вісім років просиділа у підвалі). Моторошна історія виглядає ще страшнішою завдяки стриманій, ніби відстороненій, манері зйомок, що водночас надає їй якийсь відтінок буденності.

Наразі це одна із найсильніших конкурсних стрічок, що може позмагатися із картиною Моретті. Проте неоднозначна реакція залу не дасть «Міхаелю» високо піднятися у рейтингах: після перегляду зал свистів, висловлюючи обурення, хоча в цій какофонії можна було почути й вигуки «Браво!». Пригадується, що схожа реакція, навіть бурхливіша, була й під час перегляду «Антихриста» Ларса фон Трієра, фільму, що у 2009–му отримав у Канні відзнаку за кращу жіночу роль.

До речі, його нова стрічка «Меланхолія» (Melancholia) знову в каннському конкурсі, як і нові картини Альмадовара, Каурісмякі та інших каннських завсідників.

Картина ще одного каннського лауреата, Гаса ван Сента, відкривала другу за значенням програму Канн — «Особливий погляд». У фільмі «Без відпочинку» (Restless) він вивів на екран (а водночас і на червону килимову доріжку) сина актора Денніса Хоппера — Генрі. Юнак працює в кадрі так, що переконуєшся: справа зовсім не у знаменитому імені. Зрештою, його партнерка Міа Васіковська («Аліса у Країні чудес») веде свою партію з не меншою віртуозністю. Молоді люди зіграли непросту історію: дівчина — смертельно хвора, а хлопця зі смертю пов’язує загибель його батьків. Тому «тітка з косою» стає ніби головним героєм стрічки.

Судить «Особливий погляд» ще один лауреат, до того ж дворазовий, Емір Кустуріца, який просто під час фестивалю із рук міністра культури Франції отримав Орден почесного легіону.

Данина масам

Проте всі лауреати «Золотої пальмової гілки» разом узяті на певний час відійшли на другий план, пропустивши перед ясні очі публіки улюбленця Джонні Деппа. Криками «Ми кохаємо тебе!», оваціями, гучною музикою та бравурними маршами у Канні вітали «Піратів Карибського моря — 4» (в український прокат фільм вийде 19 травня). Компанію Деппу складала його напарниця по фільму — красуня Пенелопа Крус (до слова, до Франції вона приїхала зі своїм чоловіком Хав’єром Бардемом, який минулого року тут же зривав овації за роботу у фільмі «Б’ютифул»). Як завжди, надаючи перевагу авторському кіно, Канн усе ж таки віддає данину і комерційному, збираючи маси народу на Круазетт та її околицях.

Щодо народу, то цього року, подейкують, у містечко приїхало 200 тисяч осіб — від цього складається враження, що Канн тріщить по швах. Але навіть при такому вавилонському скупченні будь–який натовп легко організовується, а черги до кінозалів розсмоктуються ніби самі по собі. Тому що на першому місці все одно залишається кіно. Його не можуть затьмарити ані вечірні сукні зірок, ані всіма обожнюваний Джонні Депп.

Попереду — ще більше: продовження конкурсу, декілька цікавих позаконкурсних стрічок, безліч зірок та учать України (Марина Врода з фільмом «Крос») у змаганнях на короткий метр (до речі, його судить Мішель Гондрі). Так що місто, яке вже тиждень не спить, не спатиме і цього тижня. Аж до того часу, коли 22 травня Роберт Де Ніро оголосить чергового лауреата «Золотої пальмової гілки».

Катерина СЛІПЧЕНКО