Героєві України, відомому композиторові, а віднедавна — ще й художньому керівнику Національної опери України Мирославу Скорику близька приповідка «не словом, а ділом». Вiн не любить розповідати про «планiв громаддя» на своїй новiй посадi. Наразі оперує тактичними ходами: наприклад, розмірковує про присутність вітчизняних авторів у репертуарі Національної опери, які, за словами композитора, отримують схвальні оцінки в цілому світі.
«Міністерство культури обіцяло гранти на створення нових опер і балетів»
— Пане Мирославе, якою ви бачите свою місію на посадi художнього керівника Національної опери? Твори яких сучасних українських композиторів ми зможемо почути незабаром?
— Бачите, я ще сам добре не знаю, як це буде розвиватися — призначення було для мене дещо несподіваним. Але, безумовно, я б хотів, аби в репертуарі було більше як класичних українських авторів, так і сучасних. Мушу сказати, що це нелегко — в оперному театрі мають лунати відомі опери, водночас треба вибудовувати репертуар таким чином, щоб він приваблював слухача. Я спробую вплинути на репертуарну політику і, можливо, на рівень театру, хоча, маю сказати, рівень Київської опери — високий, тому тут можна хіба що піднімати планку. Проте проблеми, як і в кожному театрі, є, і їх треба вирішувати.
— А чи могли б ви все–таки окреслити вужче коло авторів, назвавши бодай кілька імен?
— Наприклад, мені приємно, що планується виконання творів Євгена Станковича, який готує нову оперу. Це композитор, який себе проявив і ще проявить у нових цікавих барвах. Варто також пам’ятати, що постановка опери нині вимагає великих коштів. Щоправда, коли керівництво Міністерства культури запропонувало мені цю посаду, то обіцяло певні гранти на створення нових опер і балетів. Сподіваюся, що так і буде.
— У рамках фестивалю «Музичні прем’єри сезону» відбулася світова прем’єра вашого Концерту для скрипки з оркестром №8 у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії та польської солістки Катерини Фейєр. Чим особливий для вас цей твір і чому ви обрали саме цю солістку?
— Катерина — з Польщі, хоча свого часу навчалася в Києві, а зараз переймає досвід у Фінляндії у відомої української скрипальки Ольги Пархоменко. Власне, це була ініціатива Катерини, вона запропонувала мені таку роботу: до 200–річчя Фридерика Шопена зробити щось у формі скрипкового концерту з перспективою можливого виконання в Польщі. Мене привабив цей задум. Я дуже люблю творчість Шопена. На перший погляд, вона ніби й відома, але насправді її глибина ще не вивчена і не проінтерпретована належно. Цей концерт має назву «Алюзія до Шопена»: деякі його теми я хотів перевтілити в сучасну манеру звучання і показати своє бачення музики композитора. Не мені судити, як це вийшло, але я тішуся з того, що публіка сприйняла концерт тепло, і сподіваюся, його почують і в інших країнах.
«Академiчнiй музицi бракує менеджерiв i фiнансiв»
— Пане Мирославе, в одному з інтерв’ю ви зауважили, що раніше Прокоф’єва, Шостаковича, Стравiнського знав увесь світ. Чи український світ тепер достатньо знає бодай своїх композиторів чи маємо щось на зразок «музичного ґетто», де музиканти слухають музикантів?
— Україна має чимало цікавих академічних композиторів, котрі пишуть оригінальну, вишукану музику, яка користується успіхом у публіки, і на фестивалях не бракує зацікавленої аудиторії. Інша річ, що сучасним академічним музикантам в Україні важко вийти на ширшу арену, оскільки це вимагає наявнiсть менеджерів i фінансів.
До концертних програм інших країн увійти нелегко, бо там передовсім зацікавлені своїми композиторами, і це природно. Крім того, в деяких країнах гастролери зобов’язані виконувати музику мiсцевих композиторів. В Україні така умова теж діє — формально, але з огляду на те, що в нас бізнес задає камертон, то оркестри і музикознавці, які гастролюють за кордоном на запрошення, повинні прислухатися до побажань тамтешніх менеджерів. Тому зазвичай дуже важко «пробити» якусь українську музику в симфонічні чи камерні концерти. Але коли це вдається — наша музика отримує дуже позитивні оцінки.
«Такого надмiру низькопробної попси давно вже не чув»
— Засилля примітивного попсового «шумовиння» буквально витісняє сучасну академічну музику на марґінес. Що треба для того, аби як не змінити, то принаймні врівноважити цей дисбаланс?
— Мистецтво завжди поділялося на масове й елітарне. Останнє було «для обраних», а їх не може бути більшість. Для зміни ситуації є багато шляхів, їх треба шукати і, можливо, одразу йти кількома — паралельними. Дійсно, такого надміру низькопробної попси я вже давно не спостерігав. Пригадую, колись були перегини в інший бік: за радянських часів забороняли джаз, фокстрот, твіст і «циганщину». Тепер нас «годують» найпримітивнішими мелодіями, які написали непрофесіонали. Вважайте, це ми говоримо про націю, яка дала світові багатьох чудових естрадних композиторів: Івасюка, Поклада, Шамо. Зараз авторської пісні немає, я навіть не згадаю прізвища, яке б достойно репрезентувало нас у популярній музиці. У нас мало пісень, які були б на слуху і відповідали канонам високого мистецтва. Натомість є мелодійки–одноденки — це паліатив, а не творчість.
— Можливо, саме тому академічним композиторам доводиться писати і «за того хлопця», котрий недопрацьовує в царині популярної музики. Мабуть, у всіх на слуху ваша з Миколою Петренком пісня «Намалюй мені ніч» та інші?
— Річ у тім, що це ще мої юнацькі твори, я вже давно не пишу (або пишу дуже мало) естрадної музики... Це була інша епоха, але бачите, ці пісні час від часу й досi звучать по радіо... А пробитися зараз сучасному композиторові у світ так званого «шоу–бізнесу» — це взагалі щось iз області фантастики, оскільки талант і якість музики там не є визначальними, там горує комерційна доцільність, бізнес, який нав’язує ті чи інші імена.
«Десяток моїх творiв є на YouTube»
— Мирославе Михайловичу, академічний музикант–творець може прожити з власної творчості чи для того, аби себе забезпечити, мусить працювати на трьох роботах? Наскільки, скажімо, різниться прибутковість українського композитора від його польських колег?
— Доля академічних композиторів подібна в цілому світі: якщо вони пишуть лише академічну музику, вони не можуть iз того прожити. Звісно, є окремі випадки успішності, але це винятки: наприклад, коли композитор співпрацює з кіноіндустрією (якої в нас немає) чи пише мюзикли, що крокують по всьому світу (яскравий приклад — Ендрю Ллойд Веббер), або коли автор пише естрадну музику. Але я не думаю, що серйозні композитори прагнуть надгонорарів, бо академічна музика все ж таки є елітарною і авторові хотілось би, щоб її знали. Але на це часом iдуть століття.
— Перекидаючи місток до вашої творчості, де найбільше поза Україною вас виконують і де найкраще розуміють вашу музику?
— Я не можу нарікати, що мене мало виконують за кордоном, хоча, безперечно, хотілося, аби цього було більше. Маю інформацію, що як мінімум у 50 країнах світу звучить моя музика, але загальний баланс мого прибутку при цьому — мінімальний: приблизно тисяча доларів на рік. Якось навіть прийшов лист iз Тайваню, що мені нарахували аж один цент гонорару (сміється. — Авт.). А от скандинавські країни найщедрішi у цьому плані і платять пристойніші грошові винагороди.
Також близько десяти моїх творів є на сайті YouTube — це певне неформальне визнання, з якого я нічого не отримую, але воно пропагує мою творчість.
— Пане Мирославе, який ваш твір ви могли б назвати найулюбленішим: перший, останній чи ще не написаний?
— Твори — як діти — всі улюблені, а от доля в кожного — різна. Після народження вони йдуть у світ, живуть незалежним життям і часом бувають несподіванки: наприклад, я ніколи не думав, що моя «Мелодія» отримає світовий розголос, але так сталося, тому композитор не застрахований від сюрпризів. Подібна ситуація була в Арама Хачатуряна, який написав «Танець із шаблями»: він вважав цей твір прохідним, але «Танець» став фактично його візиткою.