І туалет на батьківщині героя

Музейники і бібліотекарі — найпрекрасніші люди на землі, принаймні на українській землі. Ретельні, ініціативні, інтелігентні, — це на їхні плечі в недорогих кофтинках (бо зарплатня ж мізерна) велика заклопотана Батьківщина переклала відповідальність за відзначення 120–річчя Михайла Булгакова на достойному культового письменника — «державному» — рівні. Зрештою, ці люди просто «начитані», а для країни, Президент якої Ахматову називає Ахметовою, це важливо.

18 березня Верховна Рада розіграла яскравий диспут–атракцію, чи українофоб Булгаков і чи треба з огляду на це його ювілей вшановувати на державному рівні. Врешті, начебто булгаковофіли перемогли начебто українофілів — і з’явилася постанова про ювілейні урочистості і похідні від них фінансові зобов’язання. Дорогою до ювілейного дня 15 травня деякі пункти цього офіційного документа загубилися, деякі зіщулилися до мінімального розміру бюрократичної «галочки», а окремі і взагалі виявилися містифікацією. Версій такої ганебної картини дві: перша — на Печерських пагорбах побешкетував мсьє Воланд; друга — у нас такий «державний» рівень, тобто непристойно низький.

А грошей не буде

За два тижні до голосування згаданої вище постанови голова профільного Комітету ВР з питань культури та духовності Володимир Яворівський у доповідній записці зауважив, що про випуск ювілейної монети навряд чи варто оголошувати, адже «Національний банк суто технічно не зможе випустити ювілейну монету до 120–річчя Михайла Булгакова, оскільки пропозиція про випуск такої монети мусить подаватися до НБУ як мінімум за шість місяців до ювілею». Проте цю пораду в остаточному варіанті постанови було проігноровано, тож, нумізмати, не радійте дочасно — «булгаковського» «шеляга» ви не побачите. Як не скоро побачить світ і рекомендоване Радою повне зібрання творів Булгакова. На це, як довідалася «УМ», немає коштів.

Забракло грошей і на виготовлення, принаймні вчасне, меморіальної дошки для будинку на бульварі Шевченка, 14 ( «жовтого» корпусу Київського університету). Це колишня гімназія, де вчився Михайло Булгаков і куди на виручку полковнику Най–Турсу поспішав Олексій Турбін. Там досі стоять на службі спудеїв старезні довгі парти з відкидними столешницями, тож історію початку ХХ ст. можна навіть помацати. У «директорії» Інституту філології, який нині розташовано в цій будівлі, «УМ» здивовано відповіли, що про меморіальну дошку Булгакову їм нічого не відомо. Атож. Як з’ясувалося невдовзі, за планом столичної міськдержадміністрації, улюбленого всіма письменника «меморіалізують» тут у червні.

Невже це так складно — виготовити ту бронзову панель вчасно, а не через місяць після святкувань? Хтось із чиновників забув, не встиг розпорядитися, проплатити? Це запитання неможливо вкласти в офіційний запит до міністерств та КМДА, яких розпорядженням Президента України (ще від 14 лютого) призначено відповідальними за «підготовку та проведення заходів на вшанування...». Дивує, ба навіть шокує потреба писати запит для того, щоб видушити з Міністерства культури список заходів до 120–річчя Булгакова, що відзначається на ДЕРЖАВНОМУ рівні! Чом би не «повісити» цю інформацію на сайті, як це роблять — ви здивуєтеся — районні бібліотеки. З інтернету можна довідатися, коли булгаковські читання проводить, до прикладу, Нетішинська бібліотека, але не можна знайти повної офіційної інформації про заходи на державному рівні.

Відповідь сумна: не тому, що лінь напала на когось із дрібних чиновників, а тому що розповісти, за великим рахунком, нічого. І театральні постановки, і музейні презентації, й бібліотечні читання — все це робиться ентузіастами, шанувальниками «Майстра і Маргарити» та «Білої гвардії», держава поки що, тобто за два дні до помпезного ювілею, не виділила жодної гривні.

Єдине, на що спромоглася влада, — це зупинити загарбання під приватні котеджі парку в Бучі, де колись розташовувалася дача матері Михайла Опанасовича. «Разом з іншими захисниками спадщини видатного письменника я надіслала звернення до Президента України, Прем’єр–міністра та Голови Верховної Ради України. Звернення мало ефект, і розпаювання ділянки парку припинилося. Зараз ми очікуємо відповідь від органів виконавчої влади», — такий коментар Інни Богословської отримала «УМ». Саме ця депутат від Партії регіонів зініціювала «булгаковську» постанову парламенту. Відтак дзвінок «згори», буквально з самого «державного рівня», зупинив нищення парку в Бучі.

Сантехнік прийде восени

Думаю: можливо, хоч у музеї–садибі на Андріївському узвозі, там, де б’ється серце булгаковського Києва, відчули прилив свіжої донорської «крові» держави? Може, держава розщедрилася і купила раритет для поповнення експозиції в якогось приватного колекціонера чи відремонтувала «будинок Турбіних» (про що йшлося в тій же парламентській постанові)? Що вона, держава сиріч, зробила до «круглої дати», питаю в директора музею Людмили Губіанурі. «Та ні, — скромно каже Людмила Вікторівна. — Нас патронує Київська міська держадміністрація, і нам пообіцяли допомогти в такій делікатній справі — зробити гардероб і туалет для відвідувачів, адже досі його не було. Обіцяли цієї осені». Якість і поспішність державної підтримки гідні пера сатирика. Багатий столичний град Київ, який так щемливо і трепетно уславив Михайло Булгаков, не спромігся вчасно зробити... туалет для відвідувачів його музею!

15 травня на Узвозі ювілей майстра відзначать скромно — презентацією книги Анатолія Кончаковського (це перший керівник музею, який заснував його 1989 року на базі власної колекції. — Авт.) та Світлани Ноженко «Спогади про Булгакова. Київський період» і традиційним читанням уривків з романів Булгакова різними мовами. « У нашій колекції є переклади 33–ма мовами. Найцікавіші уривки зачитають друзі музею, представники амбасад. Таку акцію ми проводимо вже четвертий рік», — уточнює Людмила Губіанурі.

«Використали» Булгакова, не читавши?

Михайла Булгакова використали, як звикле використовують у нас людей під збірною назвою «електорат». Використали талановитого письменника у дивній і в даному разі нікому з політиків не потрібній грі. Цікаво, як це відбувається? Заходить, наприклад, толковий радник до Віктора Януковича і зі словами «я к вам, проФФесор, і вот по какому дєлу» рекомендує в президентське розпорядження вписати рядок про відзначення булгаковського ювілею на державному рівні спільно з Росією? І що, московські колекціонери подарують київському Музею Булгакова неопубліковані листи Михайла Опанасовича, чи на Андріївський узвіз прилетить шанобливий Путін, декламуючи уривки з «Фатальних яєць» мовою оригіналу? У чому оте «спільне відзначення» проявляється? Це тільки новітня політична манера — ліпити бренд Росії до всіх наших подій. Не здивуємося, якщо і 20–річчя незалежності Україна вирішить відзначати спільно з Росією, а по Майдану промарширують солдати якогось Єлабузького краснознаменного ордена Леніна полку. Ну запрошує ж Франція до параду 14 липня колишніх своїх сателітів, і пливуть Єлисейськими Полями марокканські воїни на вбраних в екзотичну збрую бойових верблюдах, вражаючи милих парижанок!

Політики з правлячої партії пасталакають про вшанування письменника, котрий, м’яко кажучи, без симпатії дивився на українство, начебто винятково для того, аби збурити хвилю перепалок на тему «чи був Булгаков українофобом». Це додає ще одну тріщину до ментального розколу країни на «ми» і «вони», а тим часом залишає талант Булгакова не пошанованим. Саме про таку «руїну в головах» писав Михайло Булгаков у «смутні часи».

КОМЕНТАРІ

Чи був Булгаков українофобом?

Максим Стріха, вчений–фізик, письменник, перекладач:

— Герої «Білої гвардії» врешті–решт боролися не в російській, а в українській армії проти іншої української армії. Вони воювали на боці гетьмана проти Директорії. Павло Скоропадський, попри його більшу поміркованість у національному питанні, як показала подальша історія, виявився куди більш ефективним у розбудові українських освітніх, наукових і культурних інституцій (заснована ним Національна академія існує ще й досі). А те, що для булгаковських офіцерів українська мова була чимось чужим і штучним, — теж нічого дивного. Внаслідок інтенсивної політики «обрусіння краю» після польського повстання 1863 року «малоросійське наріччя» в «матері міст руських» справді витіснили на околиці, зробили мовою двірників і покоївок. Відомо, що в Києві на початок ХХ століття лише вісім впливових родин інтелігенції (Старицькі, Лисенки, Косачі тощо) принципово говорили скрізь українською. Але пам’ятаймо і про те, що ця «російськість» «булгаковського Києва» була свіжою і наносною: ще за якихось 60—70 років перед тим у Києві українська мова цілком домінувала, нею послуговувалися навіть лаврські монахи — і це правдиво відтворив у своїх «Печерських антиках» «найросійськіший з російських письменників» Микола Лєсков. На жаль, саме про це воліють «забути» деякі сьогоднішні «фанати» письменника, які шукають у його текстах підтвердження недобросовісних і справді антиукраїнських політичних концепцій. Але відмовлятися через них від великого київського письменника Булгакова (чиї найвідоміші романи органічно звучать сьогодні в добрих українських перекладах) — принаймні абсурдно.

Андрій Курков, письменник:

— Українофобом Булгаков зовсім не був. У «Білій гвардії» є реакція на гайдамаків, петлюрівців, махновців. До чого тут українство? Це ж не єдиний символ України. Якщо я буду говорити про Україну, маючи на думці тільки партію «Свобода», — я теж буду вважатися українофобом. Якщо ви прочитаєте про той самий час, наприклад, у Костянтина Паустовського, то вловите зовсім іншу інтонацію, зовсім іншу любов до Києва і України, але якщо в Паустовського є відгук на подібні моменти, то він теж негативний. Усе, що приносить нестабільність у стабільну ситуацію, дратує. Тим більше що громадянська війна (про яку йдеться в Булгакова), часи перед нею і після — не найщасливіші для України.