«Квітка надії», ледь не згублена батьками

«Квітка надії», ледь не згублена батьками

Тетянка повернулася зі Львова додому знаменитістю: ще не «зіркою», але вже «зірочкою». Додому — це в розташоване у передмісті Івано–Франківська Містечко милосердя святого Миколая, де, позбувшись власного даху над головою, знайшли прихисток люди різного віку — від старого до малого. Власне, Містечко — орієнтир на перспективу, бо нині воно складається з одного–єдиного котеджу, викупленого 6 років тому на дачному масиві з ініціативи черниць монастиря Воплоченого Слова.

У Тетянки є рідніший дім кілометрів за десять звідси, та дорога туди заказана. «Хата в нас дуже стара, глиняна, може й від вітру розвалитися, — на очі дівчини набігає смуток. — Страшно і тяжко там жилося, інколи навіть хліба не було. Тому ми всі вчотирьох, братик і три сестри, переселилися в Містечко. Я і Настя тут уже три з половиною роки, а Мар’яна з Андрійком — трохи менше, бо їм дуже не хотілося виїжджати з нашого села».

Тим часом їхні тато й мама, позбавлені торік батьківських прав, ніяк не виборсаються з хмільної трясовини. Що їм до того, що 15–річна донька, наймолодша учасниця Першого міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик, який відбувся у львівській філармонії у квітні, привезла на Прикарпаття спеціальну премію «Квітка надії».

Всі статті рубрики