Лаври, завіяні піском

Від колишніх книговидавничих досягнень у сучасному Стратині нічого, крім спогадів, не залишилося. Щоправда, в архівах наукових бібліотек Києва, Львова, Санкт–Петербурга та Будапешта зберігаються унікальні церковні книги, видані в цій опільській глибинці на початку ХVII століття Памво Бериндою — провідним тогочасним мовознавцем та лексикографом, майбутнім архідрукарем Києво–Печерської лаври. Навіть старожили тепер лише приблизно знають, де стояла будівля знаменитої стратинської друкарні (тут уперше в Східній Європі в тексти книг почали вмонтовувати сюжетні ілюстрації). Її місце зайняли обійстя, які віднедавна теж потрапили в зону запустіння — вже 130 хат у селі залишилися без господарів. За останнє півстоліття тутешнє населення скоротилася майже в чотири рази — до 514 осіб. Знаний населений пункт, що мав статус самоврядного міста, наділеного магдебурзьким правом ще в 1671 році, з острахом дивиться в майбутнє.

Татар боятися — книг не друкувати

Стратин ховається серед листяних та соснових лісів у північному закутку Прикарпаття, де сходяться межі Івано–Франківської, Львівської та Тернопільської областей. Від Рогатина, малої батьківщини султанші Роксолани–Хурем, до Стратина веде стара розбита асфальтівка, схожа на прифронтову дорогу, яку чотири рази на день — двічі до райцентру й назад — натужно долає допотопний ПАЗик. Тряскі враження немісцевим подорожнім згладжують чудові краєвиди, дуже подібні до передкарпатських ландшафтів.

Природні «редути» — пагорби та крутояри — колись добре захищали довколишню місцевість від частих татарських набігів, хоча сховатися від ординців вдавалося не завжди. За однією з гіпотез, назва села походить від масових страт, учинених тут кочівниками, а частина Стратина ще й тепер має назву «Ханова». Коли наприкінці ХVІ століття львівський православний єпископ Гедеон Балабан у своєму стратинському маєтку заснував греко–слов’янську школу та друкарню, кримські татари ще не раз спустошували територію Опілля. Тож працювати запрошеному сюди Памві Беринді доводилося в умовах неоголошеного воєнного стану. Проте визнаний майстер навіть за таких обставин невпинно вдосконалював видавничу справу. Визнання стратинській друкарні принесли «Харитонія то ест поповская наука» (1603), «Служебник» (1604) та «Молитвеник или Требник» (1606). Через десять років все тутешнє друкарське устаткування викупив і перевіз до Києва архімандрит Єлисей Плетенецький. Відтоді й почала зароджуватися слава Києво–Печерської друкарні, якою аж до смерті опікувався Памво Беринда.

Слідів його перебування у Стратині, як й інших історичних об’єктів, зокрема будівлі міської ратуші з готелем, на жаль, не залишилося. «Якби в нас хоч щось уціліло з тих часів, то мали б гарний привід для заохочення туристів. Та до ХХІ століття «дожили» лише залишки оборонних валів й усічена зверху будівля польського костелу, в якій за радянської влади містився колгоспний склад отрутохімікатів, — бідкається сільський голова Станіслав Дідух. — Про колишню велич ще нагадують назви сільських «мікрорайонів» — Замок, Замкова гора, Папірня. Хоча, пригадую, ще у вісімдесяті роки біля нашої центральної площі був будинок, в одній з кімнат якого зберігалися давні шрифти і якісь першодруки. Непоказну з вигляду хату невдовзі розібрали, а куди поділися ті експонати — чи викинули на смітник, чи хтось хитріший прихопив собі, — кого не запитував, ніхто не знає».

Скарб, що відкрився іудеям

Утрату матеріальних цінностей стратинці компенсують розповідями про казкові багатства, приховані в їхній землі. Як аргумент наводять приклад із розкопками, здійсненими ще радянськими археологами в місцевості, де раніше височів замок польського магната Граб’я. За переказами, що передаються від старшого покоління до молодшого, там уже під зруйнованими мурами нібито закопано сім фір (возів) золота. Поки що цей фантастичний скарб нікому в руки не дався, проте надії натрапити на нього не вмирають. Тим паче що з проголошенням незалежності України сюди, як охоче переповідають селяни, невідомо звідки навідалися нащадки Авраамові. Походивши якось увечері з пошуковою металевою рамкою по занедбаному єврейському цвинтарю, прибульці зникли так само несподівано, як і з’явилися.

Наступного дня вранці, коли господарі виганяли худобу на пашу, то побачили на тім місці свіжовириту яму глибиною близько метра і відбиток від глечика на її дні. Найздогадливіші відразу висунули версію про посудину з золотом, схованок якої приблизно був відомий незнайомцям із металошукачем. Так воно було чи трохи не так, але через місяць після цієї резонансної події у Стратин знову, але вже офіційно, приїхали люди з пейсами. Вони фінансували відбудову єврейської каплиці на місці зруйнованої і встановили чотири гроби з пам’ятними написами на івриті. Мабуть, на честь відомих іудеїв.

За дослідженням рогатинських краєзнавців, у ХІХ столітті єврейська громада була домінуючою серед міського населення Стратина. Тут зародилася впливова в тогочасній Галичині династія хасидів, найавторитетнішим вихідцем із якої став рабин Іуда Цві Брандвейн. Дотепер територія, де компактно осідали євреї, по–простонародному зветься «Жидівня».

Немає ради без піску

Після Першої світової війни Стратин поволі втрачав свої торговельно–економічні позиції аж поки 9 вересня 1932 року польська окупаційна влада позбавила його статусу міста. Після війни більшу частину навернутих у селянство стратинців колективізували, решта влаштувалася працювати на місцевому керамічному заводі та в бюджетних установах.

Родючі ґрунти лісостепової зони за радянської влади використовували абияк. Віддавна село оточували хутори, найкраще придатні для ведення високопродуктивного фермерського господарства. Проте надії на відродження успішного індивідуального ґаздування після розпаювання земель тут, як і по всій Україні, через авантюрну аграрну політику державної влади не справдилися. Такі б можливості, гірко зітхають старожили, та запропонувати китайцям — вони б почувалися, як на сьомому небі. Українці ж подалися за кордон шукати легшого хліба. Стратинці — не виняток. Дичавіє розташований серед мальовничої природи хутір Добрівка, де вже ніхто не живе. До шести його хат під покровом ночі навідуються лише злодії. У Пилипівцях із дев’яти господарств людським духом пахне лише у двох. У найвіддаленішій Погребівці ще вціліла половина обійсть, однак бездоріжжя теж пророкує їй долю зниклих хуторів.

Маловтішне майбутнє очікує і сам Стратин, село, в якому мешкають побожні й щиро віддані Україні громадяни. Місцевий осередок НРУ нараховує 58 активістів. «Коли помирає батько, приходить син і займає його місце в Русі, коли не стає чоловіка, його дружина просить прийняти її до НРУ, — розповідає Станіслав Дідух. — Хоча рухівські верхи у Києві нині переважно зайняті пошуком особистих політичних вигод, ми зберігаємо вірність ідеям В’ячеслава Чорновола. Вони ще Україні знадобляться».

Буднього дня вулиці Стратина майже безлюдні. Лише вряди–годи до сільської крамниці навідуються переважно пенсіонери, аби купити хліба та розпитатися, чи, бува, не відійшов за минулі два–три дні у вічність хтось із перестарілих ровесників. Місцеву школу І–ІІ ступенів тепер відвідує лише зо три десятки учнів (для порівняння: перед Першою світовою війною в п’яти класах навчалося 286 юних стратинців).

Шанс зачепитися за рятівну перспективу пов’язують із піщаними кар’єрами. Тут ще за радянської влади розробляли великі поклади цінного піску, в якому міститься багато кварцу й мало заліза. Зважаючи на це, в Стратин час від часу приїжджають впливові бізнесмени, зокрема закордонні. Кажуть, що хотіли б спорудити на околиці села збагачувальну фабрику та сучасний завод із виробництва якісного скла для військової, космічної та медичної промисловостей. Від цих намірів стратинців працездатного віку огортає солодке очікування багатообіцяючих інвестицій. Хоча про екологічні наслідки такої індустріалізації поки що ніхто всерйоз не задумується. Нічого не вдієш, стинають плечима селяни, без піску ми не виживемо. Що правда, то правда: таких меценатів, як Гедеон Балабан, й умільців, як Памво Беринда, в ХХІ столітті біля Стратина ніхто й близько не бачив.