Криза людини. 25 років потому

Знімати кіно про недавні історичні події, очевидно, так само важко й ризиковано, як і екранізувати бестселер — глядач йде на таке кіно із заздалегідь сформованою «картинкою» в голові. Чорнобильська тема — надто жива й болюча практично для кожного з нас: якщо хтось навіть не має родича чи знайомого, який був дотичний до трагедії (жив–працював у Прип’яті або був виселений із батьківських земель), той уже точно читав силу–силенну спогадів, які щороку до роковин готують ЗМІ. Тим парадоксальнішим виглядає той факт, що за 25 років, які минули від чорнобильського вибуху, Україна не спромоглася відреагувати на ту катастрофу створенням повноцінного художнього продукту (Заради справедливості варто згадати про картину Оксани Байрак «Аврора» (2006) — це історія про хвору на рак дівчинку із дитбудинку в Прип’яті, фільм викликає сльози, проте це швидше телепродукт).

Цю прогалину відслідкували й вирішили заповнити два успішні продюсери — Олександр Роднянський та Олег Кохан. Фільм «У суботу» (копродукція Україна—Росія—Німеччина) i випустили вчасно — до 25–річчя трагедії, й презентували вдало — на Берлінському фестивалі, який спеціалізується на соціальній тематиці, хоча й грішить заполітизованістю (що б там не казали про прохолодне сприйняття роботи Олександра Міндадзе, але у фестивальних змаганнях, як і в спортивних, діє принцип — «якщо ми не перемогли, то хоч взяли участь»). Як на мене, поява фільму «У суботу» в українських кінотеатрах трохи запізніла (доречніше було б презентувати картину за кілька днів до 26 квітня), але, як пояснив Олег Кохан, на заваді стала зацикленість наших кінозалів на касових картинах.

Прип’ять у фільмі Міндадзе постає не молодим містом успішних i освічених людей, а поселенням жлобів Радянського Союзу, що знаходиться в активній стадії розпаду. Головний герой — молодий парткерівник Валєра (Антон Шагін) — випадково дізнається про вибух на ЧАЕС i намагається втекти з міста разом зі своєю дівчиною Вірою (Світлана Смірнова–Марцинкевич). Проте постійні випадкові перешкоди притупляють у Валєри інстинкт самовиживання, й він залишається у приреченому місті. Режисер обрав безпрограшну формулу для відтворення трагедії: «Бенкет у час чуми». На тлі зародження найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття ми спостерігаємо постійні п’янки, безпідставні з’ясування стосунків i весілля, що нагадує більше відьомський шабаш. У ці декорації чудово вписується образ, створений Антоном Шагіним: навіть наважуючись на бунт, він все ж залишається гвинтиком системи — жалюгідним, розгубленим, несамодостатнім. Про корінь зла — четвертий енергоблок — нам нагадує поява розкуроченого реактора всього лише в кількох епізодах.

Отже, фільм не так про Чорнобиль як одиничний епізод у людській історії, а про катастрофу як поняття глобальне. «Це не пряма історія про Чорнобиль, — пояснював режисер на допрем’єрному показі картини в Києві. — А про катаклізми, що постійно трапляються: 1937 рік, війна, Чорнобиль, коли люди не тікають, а поводять себе так, як герой нашого фільму». У цьому трактуванні вчувається Міндадзе як талановитий сценарист. Хоча в самому фільмі ця ідея не знаходить підтримки драматургії. І кульмінаційне завершення, коли Валєра, фактично живий труп, безсило показує кулак радіоактивному монстру, є метафорою слабкості не лише героя, а й художніх прийомів самої картини.

Як і у випадку з фільмом Сергія Лозниці «Щастя моє», «У суботу» — картина космополітична, фактично без прив’язки до конкретної землі, з трактуванням «це могло статися будь–де на просторах нашої колишньої Родіни». Від цього узагальнення, яке має право на існування, стає соромно і страшно: невже ми такі однакові — совєтікус і постсовєтікус: байдужі, залякані, безперспективні?.. Тоді як всюди цінується національне кіно, ми вкотре продукуємо інтернаціонал. У такому випадку залишається чекати на власну, національну історію, ідентифіковану з цією землею, про понівечених поліщуків, чия трагедія втрати рідного мікрокосмосу не менш значима за драму радянської людини, якій, власне кажучи, немає що втрачати, бо все вже було втрачено у 1937–му.

З ПЕРШИХ ВУСТ

Олег Кохан:
Українські канали проігнорували фільм

— Чому фільм спочатку вийшов у прокат у Росії, а не в Україні?

— Причина банальна: з таким фільмом дуже важко пробитися на екран. Екранів в Україні, на жаль, не вистачає, i знайти вікно та час, щоб показати його, було дуже непросто. Питання раніше–швидше — тут не стоїть. Головне, щоб глядачі це побачили. У Росії «У суботу» вийшов буквально три тижні тому. Зараз — у Німеччині, Франції.

— У яких українських містах будуть показувати картину?

— У всіх містах–мільйонниках. Прокат триватиме місяць.

— Коли український глядач зможе побачити фільм Сергія Лозниці «Щастя моє»?

— Ми обов’язково його випустимо. Прокат переносили з тiєї ж причини: то кінотеатри беруть, то переносять. Але всі наші картини ми обов’язково випустимо. Уже зараз анонсую, що в травні ми випустимо нашу картину, яка довго «каталася» по фестивалях: фільм Шерін Нешат «Жінки без чоловіків» (2009). Приїде сама Шерін Нешат, привеземо «Срібного лева».

— Який бюджет фільму «У суботу»? І яка частка фінансування в ньому — українська?

— Фінансування фактично пропорційне. Зараз ще будемо робити підсумкову калькуляцію, бо додадуться ще кошти на просування, друк копій, рекламу. Саме ж виробництво — близько трьох мільйонів доларів. Сума буде збільшуватися також і через те, того, що ми випускаємо фільм за свій рахунок.

— Ви вже підрахували касу від прокату в Росії?

— Бокс–офіс ми підраховуємо щопівроку. Десь у серпні дамо інформацію про прокат в Україні, Німеччині, Росії. Фільм також буде в прокаті в понад 20 країнах світу.

— На каналі ОРТ, де фільм показували в програмі «Закритий показ», його позиціонували як російський, без згадки про Україну. Й вас на обговоренні у студії не було. Чому?

— У мене не було можливості, ми готувалися до презентації в Києві. Це спільна картина: є офіційна інформація, є каталог. Ми вже давно з цим стикаємося й не реагуємо на такі заяви.

— Ви згадували, що українські канали вам відмовили...

— Так, ми розіслали пропозиції усім каналам. Відповідь була: «Немає формату, немає часу. До якості претензій немає. Можемо поставити хіба що вночі». Канал ГРТ відразу погодився, бо це трохи інший рівень.