...Наталя Іванівна у рідному Києві нині буває лише раз на рік. Як тільки доля закинула її, молоденьку вчительку, на Тернопільщину, спочатку часто приїздила до батьків. А коли їх не стало, у порожню квартиру, де все нагадує про дитинство і найдорожчих людей, більше навідуватись не змогла. На Тернопільщині вона вийшла заміж, народила дітей. І там тепер її домівка. Але у Київ її й сьогодні кличе давній обов’язок: батьківські могили. Тож у перший тиждень після Великодня вона приїздить до столиці, зупиняється у старшої доньки і йде на Берковецький цвинтар, де сплять вічним сном її мати і батько. «Тут я зазвичай зустрічаюся і зі своїми однокласниками, — каже Наталя Іванівна. — Деякі приїздять із Росії і Білорусі. Якби не гробки, коли б ми іще побачилися?».