Володимир Правик.
Вони живуть на вулиці імені власного сина, а весь скромний будиночок Наталі Іванівни та Павла Опанасовича завішений фотографіями й нагородами Володі. Це все, що лишилося двом літнім батькам від їхнього сина–героя, усе, чим вони живуть останні 25 років. «Не можу я розмовляти з журналістами, — каже пані Наталя, і її очі наповнюються слізьми. — Дзвонило мені вже більше десяти, всім відмовляю. Я потім ночами не сплю — серце ниє... Погодилася поговорити тільки з вами...»
Ці імена — Володимир Правик, Віктор Кібенок, Леонід Телятников, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тишура, Микола Ващук — на слуху чи не в кожного українця. Їх знає весь світ. Адже саме ці хлопці з воєнізованої пожежної частини Прип’яті стали першими ліквідаторами аварії на ЧАЕС. І першими її жертвами: ідучи на війну з палаючим реактором, вони ще не знали, яке смертельне пекло чекає їх попереду...
Батьки Героя України Володимира Правика нині мешкають неподалік Ірпіня — у дачному селищі. «Після евакуації із Чорнобиля нам дали квартиру в Ірпіні, ми її залишили молодшому синові. А самі оселилися на дачі, — каже пані Наталя. — Тут свіже повітря і чимось зайнятися можна на городі, відволікаєшся від думок. Бо на «етажах» тільки те й робиш, що думаєш...» А думи в Наталії Іванівни — важкі. Через таке довелося пройти — ворогу не побажаєш.
Життя родини Правиків, як і тисяч інших, розділилося навпіл 25 років тому. Була це звичайна сім’я, яка мешкала в Чорнобилі, — поліщуки з діда–прадіда. Наталя працювала медсестрою, Павло — будівельником. Мали двійко синів — Володимира та молодшого на вісім років Вітю.
«Володя був дуже слухняною дитиною, — згадує Наталя Іванівна. — Навіть у кіно не ходив — усе читав запоєм. Встану вночі, а він — за книжкою весь час. Розсудливий, дисциплінований. Вчився гарно, захоплювався фотографією і радіоелектронікою — весь час щось крутив. І особливо йому подобалася математика. Я думала, що він в інститут вступатиме, — хотіла, аби став математиком. А він пішов у пожежники, вступив у Черкаське пожежно–технічне училище (нині — Академія пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля — Авт.). Це Володю сусід–пожежник так надихнув: вони багато з ним спілкувалися. Як же я його відмовляла від цієї професії».
Там, у Черкасах, Володя зустрів свою майбутню дружину Надію. З нею вони переїхали жити у Прип’ять — молодій родині дали там квартиру. Володимир Правик працював начальником караулу 2–ї воєнізованої пожежної частини Управління внутрішніх справ Київського облвиконкому з охорони Чорнобильської АЕС.
«За чотири роки, що встиг попрацювати, всяке бувало, — згадує пані Наталя. — Якось кабелі горіли на його зміні, торф’яники гасити доводилося. Було один раз і опромінювався. Але як він любив свою роботу! То якісь автоматичні двері змайструє в частині, то ще щось придумає. Його всі поважали, бо він за хлопців своїх горою стояв. І такий з дитинства був — порядний... Як у школі вчився, вони з друзями одного разу пішли на річку. І там неподалік почала тонути Володина однокласниця. Полізти у воду ніхто не наважився — він один кинувся, не роздумуючи. І підняв із дна. Вона ще досі згадує, як її Володя врятував...»
Згадуючи доаварійне життя у Чорнобилі, пані Наталя каже, що місцеве населення здогадувалося, яку небезпеку таїть у собі АЕС. Розумів це і Володимир. «Інодi приїде й каже: «Мамо, знаєш, який у нас сьогодні викид радіації був!» — згадує Наталя Іванівна, — і самі люди ЧАЕС побоювалися. Пригадую, як тільки на місці будівництва перший кілок забили (а місто в нас було єврейське), то всі євреї за півроку з Чорнобиля виїхали. А після будівництва станції у місті сильно зросла кількість онкохворих — у поліклініці не було де амбулаторні карточки ставити. Сам же Володя дуже боявся, що в нього не буде дітей через шкідливу роботу біля АЕС».
Татом Володя став — за два тижні до аварії дружина Надія народила йому доньку Наталку. Володимир саме забрав своїх дівчат додому з пологового, вони встигли зовсім недовго побути разом. А потім настало 26 квітня. Це була саме зміна Володимира...«То була субота, — каже Наталя Іванівна й починає плакати. А мовчазний Павло Опанасович, витираючи очі, виходить у сусідню кімнату. — Для нас 1986 рік був знаковим: із чоловіком мали відсвяткувати срібне весілля, меншому сину 9 травня виповнювалося 16 років, а 1 травня чоловіку — 50 років. Ми готувалися, ремонт робили. Зранку встали — і ніякого передчуття не було. Коли це біжать: «Аварія на атомній!». А я ж усі синові зміни знала, розумію, що він там. Кинулися ми з чоловіком у пожежну охорону, а нам сказали, що Володя вже в лікарні. Надвечір ледве туди добралися. Він вийшов до вікна, помахав нам рукою, попросив молока привезти. Сказав, щоб зайшли до Наді, сказали їй, аби вікна позачиняла і з дитиною не виходила на вулицю... Наступного ранку я взяла молока у сусідки. І пішла до лікарні. Аж мені кажуть, що їх усіх уночі повезли літаком до Москви... Почалася евакуація: Надю з онучкою ми відправили до матері в Городище Черкаської області. А я поїхала до Москви, до сина...»
Наталя Іванівна ніколи в деталях не розпитувала хлопців, як усе відбувалося ТАМ, на ЧАЕС. Відомо лише, що черговий караул на чолі з 24–річним лейтенантом Володимиром Правиком прибув на місце аварії на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС першим. А ще через п’ять хвилин із Прип’яті приїхав зі своїми бійцями лейтенант Віктор Кібенок. Начальник пожежної частини майор Леонід Телятников, дізнавшись про те, що сталося, помчав до товаришів, згодом до реактора прибули пожежні з Чорнобиля та Києва. Правик і його команда перебували серед смертоносної радіації 1 годину і 20 хвилин. Причому працювали пожежні на найбільш небезпечних ділянках. «Він учинив дуже порядно, — каже пані Наталя, — як ніхто б не вчинив — не пустив своїх хлопців із караулу на дах, а сам двічі туди підіймався. Усі вони лишилися живими. Ще й не раз мені дякували за те, що такого сина виховала».
«Говорити комусь про аварію не дозволяли, — веде далі Наталя Іванівна, — Я їхала й усе переживала, як я потраплю в ту лікарню, я ж ніколи в Москві не була! Але як тільки потяг зупинився, до мене зайшли люди, й перші слова в них були: «Нікому нічого не говоріть про аварію!». Посадили в машину і повезли в лікарню».
Перший час у Москві хлопці трималися оптимістично — навіть парад із вікна лікарні дивилися. «Володя до останнього вірив, що житиме. Казав: ось побачиш, я тебе звідти вивезу, ви в Чорнобилі не житимете...» Дружині Володя писав: «Мої дорогі, хороші Надіє і Наталко! З великим привітом до вас ваш курортник і ледар. Це тому що я ухиляюся від виховання нашої доньки–крихітки. Живу я добре. Поселили нас в інституті — у клініці для огляду. Мені весело, адже мій караул весь при мені. Ходимо, гуляємо, милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися доводиться через вікно. І це буде тривати, мабуть, місяця півтора–два. На жаль, тут такі закони: поки все не обстежать, не випишуть. Надійко, живи у батьків, я приїду просто туди. І нехай моя дорога теща підшукає мені роботу, щоб я міг перевестися. Надійко, ти читаєш мого листа і плачеш. Не треба, витри слізки. Все минулося, все добре. Ми ще проживемо до ста років. І донька наша тебе переросте разів у три...» З Надією Володимир ще зустрівся один раз — вона приїздила у Москву. Володя тримався дуже мужньо і все просив її: «Ти вже йди. Там же донька. Вона плаче. А я невдовзі повернуся. Обіцяю».
Але не судилося — отримана доза радіації не залишила шансів на життя. «Спершу лікарі планували операцію з пересадки кісткового мозку. Володю готували. Як донор підходив наш молодший син, — пригадує пані Наталя. — А потім мені лікар сказав: «Ми не будемо травмувати вашого молодшого сина, бо старшому не допоможемо. У нього не лишилося жодної живої клітини — все загинуло». Він отримав дуже високу дозу радіації. У нього були обпечені руки, спалена гортань, спалені вії... Півтори тисячі рентген, мені сказали... 11 травня він помер у мене на руках... Увесь час був при свідомості, а вночі впав у забуття і о 1–й годині Володі не стало...»
Після смерті Володимира Наталя Іванівна злягла з інфарктом, три інфаркти переніс і Павло Опанасович. Віктор, молодший брат Володимира Правика, теж переживав важко втрату рідної людини — свій перший інфаркт пережив ще у 30 років, а нещодавно стався уже другий.
До Чорнобиля подружжя навідується щонайменше раз на рік — ходять на могили родичів, до храму. Приходять і до свого колишнього будинку. «Зараз там нічого вже не лишилося, одні стіни — все розтягли, навіть проводку, підлогу й батареї зірвали, — каже пані Наталія. — Зі своєї оселі під час евакуації ми нічого не встигли забрати. Ми якраз були в Москві, хоронили сина. А коли повернулися, додому не пускали. Добре, що до Чорнобиля їхала машина з нашими медпрацівниками, взяли мене. Все, що встигла взяти з дому, — документи, фотографії. І наш собака ще лишився живий — на ліжку лежав. То і його забрала. Але, знаєте, я тоді взагалі не думала про речі — все це наживне. Мені було не до того...»
Доньці Володимира Наталі вже 25 років. Вона мешкає у Москві, вийшла заміж, працює у великій будівельній компанії, часто буває за кордоном. До Чорнобиля приїздила один раз. А бачиться з бабусею і дідусем Наталя переважно у Москві — там, на Митинському кладовищі, похований Володимир Правик — разом із ним п’ятеро друзів–пожежників і 20 атомників.
Наталя Іванівна та Павло Опанасович 25–ту річницю Чорнобиля зустрічають у Москві, на могилі в сина. Звісно, батьки загиблих ліквідаторів хотіли, аби їм віддали тіла дітей — щоб їх похоронити на Батьківщині. Але тоді радянські чиновники сказали: вони — герої і вже вам не належать. Тепер, як каже пані Наталя, перевезти прах неможливо: місця захоронення так «фонили», що зверху залили силу–силенну бетону. «Про наших дітей і про їхній подвиг забули, — каже пані Наталя, — і добре, якщо згадують хоча б на річницю Чорнобильської трагедії. Підтримує нас із чоловіком лише управління пожежної охорони Київщини, приїжджають із Черкаської академії пожежної безпеки. Наші діти віддали свої життя... І невідомо, чи знайшлися б сьогодні серед сучасної молоді хлопці, які б пішли гасити чорнобильський реактор, як це робили наші сини».
Уривки спогадів дружини пожежника–ліквідатора Василя Ігнатенка Людмили Ігнатенко, 2007 рік
«...Вони вже лежали по одному, кожний в окремій палаті... Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Перестукувалися через стінку...Там, де вони були, зашкалювали навіть стіни. Зліва, справа і поверх під ними. Там усіх виселили — жодного хворого...
...Він став мінятися — щодня я зустрічала іншу людину. Опіки виходили назовні. У роті, на язиці, щоках — спочатку з’явилися маленькі виразки, потім вони розрослися. Пластами відходила слизова оболонка. Колір шкіри — синій, червоний, сіро–бурий. Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити. Рятувало те, що все це відбувалося миттєво; ніколи було думати, ніколи було плакати. Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки–но одружилися...
У готелі в перший же день дозиметристи мене заміряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлі, — все «горіло». І все це тут же у мене забрали. Навіть спідню білизну.
...Мені не дозволяли його обіймати. Але я піднімала і садила його. Перестелювала ліжко. Ставила градусник. Приносила і відносила судно. Всю ніч вартувала поруч. Інші дружини теж приїжджали, але їх уже не пустили. Були зі мною їхні мами. Мама Володі Правика весь час просила Бога: «Візьми краще мене»... А потім я щодня чую: помер, помер. Помер Тишура. Помер Титенок. Помер. Як молотком по тім’ячку...
Шкіра почала тріскатися на руках, ногах. Усе покрилося пухирями. Коли він повертав головою, на подушці залишалися жмути волосся... Йому весь час давали уколи, щоб він спав, наркотики...
...Уривок якоїсь розмови в мене у пам’яті. Хтось застерігає: «Ви повинні не забувати: перед вами вже не ваш чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт iз високою щільністю зараження. Ви ж не самовбивця. Візьміть себе в руки». А я як божевільна: «Я його люблю! Я його люблю!» Лише він. Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем. Хоча була вже на шостому місяці. Говорю черговій медсестрі: «Він вмирає». Вона мені відповідає: «А що ти хочеш? Він отримав тисячу шістсот рентген, а смертельна доза — чотириста. Ти сидиш біля реактора...». Але все це моє! Все улюблене....
Через два місяці після його смерті я приїхала до Москви. З вокзалу — на кладовище. До нього! І там у мене почалися перейми. На два тижні раніше терміну народила. «Наталочка, — покликала я. — Тато назвав тебе Наталочкою». На вигляд здорове дитя. Ручки, ніжки. А у неї був цироз печінки. У печінці — двадцять вісім рентген. Уроджена вада серця... Через чотири години сказали, що дівчинка померла... Я заплакала: «Покладiть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка». Там лише його ім’я. Вона ж була без імені. Лише душа. Душу я там і поховала...»
(Із книги Світлани Алексієвич. «Чорнобильська молитва (хроніка майбутнього») http://lib.ru/
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
