Валентина Шевченко. (Фото Івана ЛЮБИША–КІРДЕЯ.)
У суботу, 26 квітня 1986 року, зранку Валентина Шевченко була на роботі. «О дев’ятій мені зателефонував Василь Дурдинець, який тоді виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Доповів, що сталося в Україні за добу, і наприкінці додав, що була пожежа на Чорнобильській АЕС, — згадує Валентина Семенівна. — Але її, мовляв, загасили, усе гаразд. «А як люди?» — питаю. «Та нічого, — каже, — одні гуляють весілля, інші садять городи, треті рибалять на Прип’яті...».
Аварія сталася о 1 годині 23 хвилини, але й на ранок ще ніхто до кінця не усвідомлював, що минулої ночі ера «мирного атому» закінчилася. І що життя України тепер буде розділене на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи. Валентина Шевченко, яка очолювала тоді Президію Верховної Ради УРСР, дуже добре пам’ятає той рік, адже опинилася в епіцентрі подій — доводилося ухвалювати непрості рішення, які не завжди подобалися Москві. «Чорнобиль для мене — як жива рана. Інколи починаю аналізувати: а чи все, що від мене залежало, зробила тоді? І не знаходжу того, чого б я не зробила», — каже Валентина Семенівна і згадує події тієї весни...
— Валентино Семенівно, про аварію на ЧАЕС, кажуть, першими дізналися в Москві, а не в Києві?
— Це справді так. Чорнобильська атомна станція підпорядковувалася не Україні, а Москві. І про те, що сталося на станції, першими дізналися там. Після розмови з Дурдинцем я зателефонувала Володимиру Щербицькому. Він сказав, що чекаємо наприкінці дня комісію на чолі з заступником голови Ради Міністрів СРСР. У її складі були академік Євген Веліхов, кращий фахівець–атомник у Радянському Союзі, голова Гідрометслужби СРСР Юрій Ізраель, головний радіолог країни Леонід Ільїн і ще цілий почет. Одразу з «Борисполя» вони поїхали на станцію. І вже вночі, побачивши, що ситуація серйозна, ухвалили рішення про відселення жителів Прип’яті. На ранок 27–го у місто поїхали автобуси. З 11–ї ранку і до 15–ї дня з міста було вивезено 53 тисячі людей. Люди із сіл Київської області дуже тепло прийняли постраждалих — ділилися і дахом над головою, і останнім шматком хліба. Спочатку було вирішено евакуювати людей усього на три доби. А виявилося — назавжди... Тому жінки з дітьми — чоловіки були на станції — взяли тільки документи і найнеобхідніше. А 28 числа вже заговорили про те, що треба евакуювати людей із 10–кілометрової зони.
— Ви першою з керівної верхівки України з власної ініціативи поїхали в Чорнобиль. Небезпеки на той час іще не усвідомлювали?
— Я відчувала, що трапилася біда, але ніхто у перші дні всієї небезпеки не розумів. Я хвилювалася, як прийняли таку кількість прип’ятчан, що їм зараз потрібно, тож раненько 28 квітня вирушила в Чорнобиль. Нікому, навіть Володимиру Щербицькому, про це не сказала. На місці зустрілася з членами медичної комісії. Вони попросили йоду завезти, щоб проводити профілактику, організувати оперативне прання одягу тих, хто працює на станції, забезпечити миття приміщень дитсадків, шкіл і лікарень... Я ходила по дворах, розмовляла з людьми, цікавилася, як евакуйованих прийняли. Люди були спокійні, сподівалися, що ось–ось повернуться в рідні домівки. Мені всі говорили: «Та яка тут небезпека? Коли німець був — ото була небезпека. А зараз? Сонце, тепло, городи садити треба». Ми з водієм навіть обідали там. Зайшли в магазин, купили ситра, хліба, ковбаси... Як зараз пам’ятаю: із лісу вийшли жінки з великою мискою чорних ягід. Пригостили нас.
Я повернулася з Чорнобиля десь о 12–й ночі. У Вільчі нас зупинив радіологічний пост, якого зранку ще не було. Мене попросили вийти з машини для перевірки. Мої босоніжки страшенно «світилися». Тож я їх там і залишила. Добре, що в машині завжди лежали капці, інакше до Києва повернулася б босоніж.
— Пізніше було багато закидів, що не можна було після аварії виводити людей на першотравневу демонстрацію. Хто приймав рішення про її проведення?
— Тридцятого квітня засідало політбюро ЦК Компартії України, де розглядали це питання. Вчені доповідали, що станом на цей день у Києві радіаційний фон був у нормі. Засідання закінчилося о 18.00. А перед цим з Москви прийшла вказівка, що немає необхідності відкладати демонстрацію. Тож домовилися: людей виводити небагато і демонстрацію провести швидко. Але, як потім стало відомо, 30–го числа на 20–ту годину вечора вітер повернувся у бік Києва і в місті почав підніматися радіаційний фон. І хоча на ранок він ще не був критично високим, демонстрацію ми провели швидко — менш як за дві години, хоча раніше вони тривали 3,5—4 години. Всі керівники республіки, попередив Щербицький, мають бути на місці, нікуди не відлучатися, бо очікуємо на керівництво країни з Москви. Коли приїхали Рижков і Лігачов, було ухвалене рішення вже про відселення людей із 30–кілометрової зони. Переселенцям вирішили віддати 9 тисяч квартир, які були приготовані для киян, як подарунок до 1 Травня.
— Ідея вивезти з Києва дітей належала вам. І зробили ви це всупереч висновкам московських фахівців...
— Я відчула необхідність цього інтуїтивно. Адже ми знали не набагато більше, ніж інші громадяни. Пригадую, попросила в бібліотеці знайти всю можливу літературу з радіології. Читаю: працівнику, який працює на АЕС, упродовж року допускається отримати 5 мікрорентген. А тут нам раптом заступник міністра охорони здоров’я Щепін із Москви дає телеграму, що 5 мікрорентген — допустима доза для дітей! Я й підняла ґвалт, що дітей треба вивозити.
Третього травня запросила до Президії ВР головного гінеколога України, начальника управління охорони материнства і дитинства МОЗ, заступника директора Інституту материнства і дитинства, щоб порадитися стосовно дітей і вагітних жінок. Ця наша зустріч була «нелегальною», я нікому про неї не сказала, мені самій було важливо знати, як діяти далі. Вони порекомендували, що вагітних жінок про всяк випадок краще покласти на збереження в пологові будинки, а дітей не випускати зайвий раз на вулицю.
Шостого травня зі мною зустрівся генерал Федоров, начальник союзної служби з цивільної оборони. І каже, що має підозри, ніби комісія дає не зовсім об’єктивні дані щодо зараженої території. Він розкрив карту і показав мені плями в Чернігівській, Житомирській, Київській областях, які зафіксували військові. Ми разом поїхали до Щербицького, той запросив Ізраеля та Ільїна, головних фахівців, що розробляли рекомендації, якими ми, керівники України, мали керуватися. Коли зайшла мова про вивезення з міста дітей, вони закрутили головами: це виключено, немає необхідності... Я розплакалася і запитала: «Якби в Києві були ваші діти й онуки, ви б їх вивезли?». Вони мовчали. Для нас це був сигнал, що дітей треба вивозити.
Уже наступного дня я переговорила з керівниками всіх союзних республік щодо прийому наших дітей. В Україні для них вирішили звільнити всі санаторії, профілакторії, бази відпочинку. Потім була телеграма з Москви, в якій від нас вимагали не сіяти паніку. Дев’ятого травня Щербицькому зателефонував Горбачов і сказав те ж саме. «І що ви йому відповіли?» — питаю. — «Що це Валентина Семенівна здійняла паніку, а ми всі їй піддалися». — «То як будемо діяти?» — мало не плачу я. — «Вивозитимемо, — сказав він. — За дітей нас ніхто не покарає».
— Як удалося таку кількість дітей вивезти за короткий строк?
— Вирішили так: виїздить уся школа, на чолі з директором, завучем, класними керівниками. Був розроблений чіткий графік, які школи, в яку область чи республіку і коли виїжджають. Костянтин Масик, заступник голови Ради Міністрів УРСР, займався транспортом. Де він брав рухомий склад? Уявлення не маю, але з київських вокзалів щодня відходили десятки ешелонів. Три дні тому я отримала цікавий лист із Кривого Рогу. У ньому пишуть, як у травні 1986–го працівники таборів готувалися до зустрічі дітей із Києва — вони приймали 242–гу школу. І начальник табору згадує, як до нього підійшов колега і каже: «Могла б Валентина Семенівна в рідний Кривий Ріг дітей і в кращих вагонах відправити». Бо діти приїхали практично в «теплушках». Це справді було так — ми не думали про СВ, а шукали все, аби якнайшвидше вивезти дітей зі столиці та небезпечних зон Київщини, Житомирщини та Чернігівщини. Уявіть, ми вивезли 526 тисяч дітей за п’ять днів!
Усі союзні республіки пішли нам назустріч. Наприклад, у Грузії наших дітей зустрічав особисто перший секретар ЦК Компартії Потіашвілі. Дітям забезпечили посилене харчування, найкращі умови. Правда, пригадую, якось мені Володимир Щербицький каже: скаржаться, що в азіатських республіках погано годують наших дітей. Їду туди. Була на озері Ісик–Куль, там відпочивало 2,5 тисячі дітей з Житомирщини. Я пообідала разом із ними в їдальні — харчування чудове. Тож зібрала усіх на галявині й цікавлюся, чому на харчування скаржитеся? І тут встає одне пацаня і каже: «Нам не дають картоплі!» (сміється). Зі мною була заступник голови Ради Міністрів Киргизії, то я їй кажу: «Ці діти снідають, обідають і вечеряють картоплею. Вони не звикли до рису й баранини, тому не дивуйтеся». А дітям кажу: «Ось приїдете додому, то картоплі вволю наїстеся. А поки що пишіть листи рідним, а я їх заберу в Україну». Вони вмить розбіглися. Я тоді привезла кілька величезних коробок із листами, які доставили на Головпоштамт...
В Одесі ж був інший випадок. Отримала я телеграму від учителів, які перебували з дітьми в Аркадії. Вони вимагали, щоб я негайно приїхала. Кидаю все, їду. Мені розповідають: дітям давали посилене п’ятиразове харчування — чорну та червону ікру, масло, багато фруктів і овочів. А потім учительки помітили, що раціон дітям урізали. Вони вирішили прослідкувати і вночі затримали трьох працівників кухні, які несли продукти. Просто там, в Аркадії, ми організували виїзне засідання народного суду, яке транслювалося навіть по телебаченню. Працівників кухні звільнили з роботи і засудили до трьох років умовно — бо ж у всіх були діти...
Ми думали, що відправляємо дітей на місяць, а насправді — майже на чотири! Доки не збудували над станцією саркофаг. Прийшлося вирішувати багато питань із наданням відпусток матерям, які поїхали разом із маленькими дітьми. Я назвала цифру 526 тисяч дітей, а насправді, з дорослими, які їх супроводжували, ми вивезли десь 700 тисяч осіб.
І ми вчинили правильно — зараз уже визнано, що цим самим уберегли дітей від величезних проблем зі здоров’ям.
— А де була ваша родина?
— Під час демонстрації 1 травня на трибуні на Хрещатику стояли і мій син, і моя вагітна невістка. Та й усі керівники прийшли зі своїми рідними. І 9 травня біля пам’ятника Слави всі були із сім’ями, в тому числі й онук Щербицького — разом із дідом покладав квіти. Небезпеку тоді не усвідомлювали. Вже пізніше невістку я відправила до своїх друзів за межі Києва, де вона пробула до жовтня та там і народила. А сина як військового відправили у відрядження в Семипалатинськ, що в Казахстанi. Хоча багато хто говорив: керівники України своїх дітей одразу вивезли спецлітаками. Я казала: покажіть мені командира літака, який їх відвозив. До цього часу показують...
— Розселити велику кількість переселенців було, мабуть, іще важчим завданням?
— До 1 листопада 1986 року було побудовано 11 тисяч індивідуальних будинків для жителів відселених сіл. Я підписала указ про створення двох нових районів — Згурівського у Київській та Брусилівського у Житомирській областях. І кожен регіон України мав побудувати в цих районах по селу. Коли ви подивитеся на ці села, кожне з них має свої особливості, характерні для тієї області, яка їх будувала. Як підійшов час здавати їх, зателефонував голова Тернопільського облвиконкому Олександр Товстановський і каже: «Ось здаватимемо село, і є пропозиція завезти людям у ці будинки борошна, круп, картоплі, бочку огірків–помідорів, десяток курочок, можливо, поросятко, щоб люди не приїхали в голі стіни». Та це ж чудово, кажу! Я поговорила з усіма головами облвиконкомів, і цю ідею підхопили. Наприклад, Київ у свої села завіз телевізори, холодильники, штори, посуд. А сумчани навіть цуценят і кошенят привезли у свої будинки! Люди настільки пройнялися цією бідою, вона неймовірно згуртувала український народ!
До кінця року всі переселенці отримали нове житло. Переселяли цілими селами. І все ж... Приїхала якось у Згурівський район, сидять на порозі жіночки. «Ми так хочемо додому, — кажуть, — на Полісся, де ми виросли». Люди й досі сумують за рідною стороною... Гадаєте легко було їх відселяти? Навіть довелося прийняти рішення 22 травня 1986 року про примусове виселення людей із 30–кілометрової зони. Вони не хотіли їхати! До останнього вірили, що все буде добре...
— Чорнобильські події із ситуацією в Японії не порівнюєте?
— Я постійно слідкую за тим, що трапилося в Японії. Це страшна біда. Але в Японії принаймні є досвід України. В нас же нічого не було. Аварія такого масштабу і з такими наслідками сталася вперше у світі. Вченим ще не доводилося вирішувати такі завдання. І коли сьогодні чую: і те було не так, і те... Та ми ж першопрохідцями були!
У лютому в мене були японські журналісти. Вони в деталях розпитували, як нам вдалося за кілька годин евакуювати мешканців Прип’яті й головне — хто ж їх приймав? Вони не розуміли, як їх могли прихистити у своїх сім’ях абсолютно чужі люди? Причому не на день–два, а на півроку!
Таку катастрофу подолати силами однієї Японії, навіть якщо це високотехнічна країна, майже нереально. Ми ж долали Чорнобильську катастрофу силами всіх республік. Із усіх кінців Радянського Союзу на ЧАЕС ішли техніка, будівельні матеріали, їхали фахівці. Був мобілізований весь економічний та інтелектуальний потенціал величезної країни. І нам вдалося не допустити нових вибухів і потрапляння забрудненої води в Київське море, бо це означало б забруднити Дніпро, з якого п’ють 40 мільйонів українців. У Японії ж радіація потрапила у воду, а викиди тривають далі. За прикладом України вони теж будуватимуть саркофаг. Ми свій будували на 10 років, саме на стільки вчені гарантували міцність цієї захисної оболонки. І мене дуже турбує, що за 25 років там нічого зроблено не було, що стоїть усе той же саркофаг, потрісканий і ненадійний. Цими днями вирішено збирати гроші з усіх країн Європи на будівництво нового саркофага — об’єкта «Укриття». Дай Боже, щоб європейці оцінили мужність наших хлопців, які своїми життями закрили реактор і врятували не тільки Україну, а й Європу.
— У фільмі «Жінки Чорнобиля», знятого за вашою ініціативою, прозвучала фраза, що з Чорнобильської аварії почався розпад Радянського Союзу. А ви як гадаєте?
— Так, я пам’ятаю цю фразу. Дійсно, ця катастрофа розділила Україну на дочорнобильську і післячорнобильську. Після аварії було дуже багато звинувачень на адресу союзних органів — що не всі заходи було вжито, що багато чого приховувалося від України. До речі, Горбачов виступив зі зверненням щодо Чорнобильської трагедії аж 14 травня! І то запевняв, що особливої небезпеки немає.
Я б не сказала, що аварія напряму пов’язана з розвалом СРСР, ні, воно вже йшло до цього. Але Чорнобиль справді міг стати краплею, яка переповнила чашу терпіння. Взагалі на Чорнобилі дуже багато нечесних людей нагріли собі руки і прорвалися в політику. Це люди, які нічого не зробили, а тільки лаяли і критикували всіх і вся. Зокрема, той же Володимир Яворівський, який палець об палець не вдарив, але гаслами «До суду Шевченко, до суду Щербицького» зробив собі ім’я. Інколи згадую ті часи, і розумію, що в мене не залишилося ні документів, ні фотографій з тієї першої поїздки в Чорнобиль. Бо я тоді не думала, що треба взяти з собою кореспондента, фотографа, телебачення... А думала, чим я можу допомогти людям, які потрапили у страшну біду.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
