У суботу, 26 квітня 1986 року, зранку Валентина Шевченко була на роботі. «О дев’ятій мені зателефонував Василь Дурдинець, який тоді виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Доповів, що сталося в Україні за добу, і наприкінці додав, що була пожежа на Чорнобильській АЕС, — згадує Валентина Семенівна. — Але її, мовляв, загасили, усе гаразд. «А як люди?» — питаю. «Та нічого, — каже, — одні гуляють весілля, інші садять городи, треті рибалять на Прип’яті...».

Аварія сталася о 1 годині 23 хвилини, але й на ранок ще ніхто до кінця не усвідомлював, що минулої ночі ера «мирного атому» закінчилася. І що життя України тепер буде розділене на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи. Валентина Шевченко, яка очолювала тоді Президію Верховної Ради УРСР, дуже добре пам’ятає той рік, адже опинилася в епіцентрі подій — доводилося ухвалювати непрості рішення, які не завжди подобалися Москві. «Чорнобиль для мене — як жива рана. Інколи починаю аналізувати: а чи все, що від мене залежало, зробила тоді? І не знаходжу того, чого б я не зробила», — каже Валентина Семенівна і згадує події тієї весни...