Андрій Курков — певно, найуспішніший письменник в Україні. Його романи, перекладені 33 мовами (на черзі 34–та, арабська), мають сумарно мільйонні наклади. На тлі нашої літератури, яка, за рідкісними винятками, лише в останнє десятиліття вибралася за межі власної держави, це серйозний успіх. Українці хотіли би приплюсувати цей успіх до свого національного его. Та Курков пише романи російською. Тому що він росіянин. І саме об цього «українського письменника, який пише російською» розбиваються дев’яті вали ідеї «русского міра» та «защіти русскоязичних граждан».
Чотирнадцять романів, але Андрій Курков не пише про себе і не повторюється. Інтелігентний, відкритий, фантазійний, працьовитий. Завтра йому, популярному пісьменникові і письменникові–популяризатору своїх україномовних колег (Курков чи не єдиний із «цеху» допомагає відомим вітчизняним літераторам знаходити видавничі контракти в Європі), виповнюється 50.
— Зараз я пишу роман про Львів, — розповідає Андрій Курков. — Місце дії — Львів. Там будуть реальні люди, з якими я знайомий, під власними іменами–прізвищами, нормальні люди, не політики. Це буде трошки містичний роман, у стилі Хічкока. Але доброго Хічкока. Тобто жахів особливих немає, але містики вистачає. Цікаві типажі — хіпі та їхня львівська історія 70–х років, винахідливі молоді люди, що креативно шукають можливость заробітку і знаходять, багато птахів і трошки риб...
— Досі головним містом ваших книг був Київ. Коли в 1997 році я читала «Милий друг, товариш покійного», була несподівано вражена тим, що наше місто, причому місто з ретельно «сфотографованими» деталями тогочасся, 90–х років, стало літературним героєм. Це було свідоме бажання залишити в літературі точний відбиток Києва тієї епохи?
— Так, це було свідомо. Колись я вирішив повернути Київ на карту літературних міст–героїв. Думаю, мені вдалося це зробити. Після Києва Булгакова і Паустовського більше не було міста Києва, читаючи про яке, відчуваєш, як воно живе. Тому Київ постає у «Товариші покійного», потім у інших романах — «Пікнік на льоду», «Добрий ангел смерті», «Закон равлика». Тепер приїздять літературні туристи, просять мене проводити екскурсії Києвом, місцями моїх книжок. Так, днями була телегрупа з Греції, знімала фільм про мій Київ. У деяких країнах Європи, зокрема у Франції та Швейцарії, є маленькі фан–клуби, по 15—20 людей, вони надсилають запит — і я не відмовляю їм у таких екскурсіях.
— А в Україні є ваш фан–клуб?
— Немає. Та у нас взагалі немає фан–клубів письменників, тільки співаків.
— Скільки ви пишете на день?
— Учора нічого не написав, позавчора — шість сторінок, перед тим — 11.
— Є установка, як у Дюма, — «щодня мушу написати 20 сторінок»?
— Такого немає. Але коли бачу, що роман уже «пішов», то стараюся працювати більше, щоб не втрачати відчуття ритміки роману, його мелодики. Письменник має раз на півтора–два роки видавати книжку.
— А виникає інколи бажання щось переписати у своїх давніших романах?
— Такого бажання немає. Втім були ситуації, коли я дописував чи переписував романи. «Гру у відрізаний палець» написав 1997 року. Роман мені якось так... Не подобався. І років через п’ять я його переписав і видав тиражем 300 примірників, тобто його переписаним ніхто не бачив. А цього року роман вийшов у новій версії у видавництві «Фоліо» великим тиражем.
— Відома історія, коли в 2005 році Москва виступила проти того, аби Франція запрошувала вас на Паризький книжковий салон — через те, що ви критично висловлювалися щодо політики втручання Росії у президентські вибори в Україні. Це був період Помаранчевої революції.
— Та це стара історія. Тоді книжки мої з російських книгарень кудись поділися, видавництво АСТ від мене відмовилося. Навіть коли «Амфора» підписала зі мною угоду, то їм дзвонили і не радили цього робити.
— У Росії вас вважали «українським буржуазним націоналістом»?
— Ну не буржуазним. Одна пані, дуже відома офіційна особа, назвала мене «украинским националистом, пишущим на русском языке». Але це вже в минулому.
— Тепер у Росії більше друкують ваші книжки?
— Після 2006 року — так. На сьогодні всі мої романи в Росії видані, окрім «Садівника з Очакова». Бо я цей роман видавництву «Амфора» ще не давав. Більшість тиражів продано, у деяких книгарнях книжок майже не лишилося, хіба що два–три романи. На видавничому ринку Росії зараз дуже серйозна криза, можливо, гірша, ніж у нас. Але готується в іншому російському видавництві збірка найкращих казок світу, до якої увійшли й мої казки... Після того як мої книжки знову почали видавати, мене показово запрошують виступати — я був у Красноярську, кілька разів у Москві, у Калінінграді. Вже три роки як я член журі Російської премії. Це премія для письменників, котрі пишуть російською мовою, але не живуть у Росії. Запрошували також стати членом журі Гоголівської премії.
— Ви відмовилися?
— Я пояснив, що не можу бути скрізь. Крім того, як на мене, поки що ця премія не працює по–справжньому.
— Андрію Юрійовичу, як гадаєте, якби ви писали українською, мали б менші тиражі?
— Не думаю. Мої книжки в українському перекладі добре продаються. Видавництво «Навчальна книга — Богдан» за один рік продало три тисячі примірників «Останньої любові президента». Додрукували ще три тисячі — і ті вже закінчуються. «Пікніка на льоду» українською було надруковано 15 тисяч, тираж цей давно продано.
— Як російськомовний письменник, що працює в Україні, як ви вважаєте, треба 120–річчя Булгакова відзначати у нашій країні на державному рівні? Враховуючи, що він був якщо не відвертим українофобом, то зневажливо ставився до українства, судячи з «Білої гвардії».
— Українофобом Булгаков зовсім не був. У «Білій гвардії» є реакція на гайдамаків, петлюрівців, махновців. До чого тут українство? Це ж не єдиний символ України. Якщо я буду говорити про Україну, маючи на думці тільки партію «Свобода» — я теж буду вважатися українофобом. Якщо ви прочитаєте про той самий час, наприклад, у Костянтина Паустовського, то вловите зовсім іншу інтонацію, зовсім іншу любов до Києва і України, але якщо в Паустовського є відгук на подібні моменти, то він теж негативний. Усе, що приносить нестабільність у стабільну ситуацію, дратує. Тим більше що громадянська війна, часи перед нею і після — не найщасливіші для України, Києва. Мені здається, що важливіше було би відзначити на державному рівні ювілей Віктора Некрасова. Оцього не зробили і робити не збираються, на жаль. Віктор Некрасов — киянин, який і писав про Україну, і щирим був, і любив Україну та Київ. І в жодному тексті не згадав погано ні про гайдамаків, ні про петлюрівців... Булгаков же ніколи не позиціонував себе як український письменник. Нехай його ювілей святкує російськомовна інтелігенція і Росія, якщо хочете. Зрештою, а що таке — «на державному рівні»? Вважаю, що з такої не дуже давньої класики не варто робити урочистостей iз розмахом. Треба не якусь помпу робити з цього ювілею, а акцію чи фестиваль булгаковський придумати. Навколо Музею Булгакова вистачає ентузіастів. Скажімо, у нас є два товариства російської культури, не знаю, що вони роблять, тож нехай вони цим і займаються.
— Андрію Юрійовичу, ви активно підтримуєте молодих письменників–початківців. Навіть йшлося про створення фонду для їх підтримки.
— Такий фонд ми з Миколою Кравченком зараз створюємо. Ми з ним уже стільки років возимо письменників Україною за власний рахунок, виступаємо по всіх регіонах, окрім, мабуть, Луганська — там ніколи не були.
— Кого б iз початківців ви порекомендували до того, як з’явиться серія книжок з позначкою «Курков рекомендує»?
— Та не знаю, чи вона з’явиться. Була така думка, але це, схоже, вже минулий час.
— Чому? Нецікаво, дорого?
— Я не можу позиціонувати себе як метра, котрий рекомендує. Крім того, я не пишу книжки українською мовою, і багато молодих україномовних письменників бояться, що коли я напишу «Курков рекомендує», то на них хтось буде котити бочку. ...
— Талановита молодь у літературі — хто це?
— Назву з тих, кому я допоміг. Це Євген Положій з міста Суми, у нього п’ять романів. Його почали видавати після мого втручання і рекомендації. Морально чи якось по–іншому допомагав Тарасу Антиповичу, Валентину Терлецькому, Даші Івановій, Елеонорі Сіндеєвій, Галині Вдовиченко.
— Література в Україні, вона вам цікава? Перспективна, з точки зору письменника, який багато видається на Заході?
— Українська література розвивається, вона динамічна. Три роки тому був сплеск нової генерації — Ірена Карпа, Іра Старостіна, інші, які писали про секс–джаз–рок–н–ролл. Але зараз вони затихли: хтось народив дитину, як Ірена Карпа, хтось майже перестав писати — як Світлана Пиркало. Але є дуже цікаві письменники. Зараз ми з Миколою Кравченком та ще двома колегами пробуємо організувати у Франції, в місті Коньяк, фестиваль, присвячений українській літературі. Для цього треба мати шість авторів з України, перекладених французькою. Чотири автори вже є, нещодавно продали права на видання ще одного — Сергія Жадана. Його повість «Анархія в Україні» видаватиме дуже гарне видавництво «Де Ноель» у Парижі. І зараз ідуть перемовини про видання книг Марії Матіос. Три видавці розглядають її романи. Матіос зараз, мабуть, найкращий прозаїк в Україні. На те, що вона робить — а це родинна сага на тлі епохи, ніхто по–справжньому, так, як вона, не спромігся. Матіос, Прохасько, Жадан — це сьогодні найцікавіші літератори.
— А Шкляр? Між вами свого часу стояли, так би мовити, ідейні суперечності.
— Ми обмінювалися репліками через газету «Дзеркало тижня» багато років тому, потім познайомилися, розставили крапки над «і», кожен залишився при власній думці. Але він поважає мене, я поважаю його.
— Вам сподобався роман «Чорний Ворон»? І як ви ставитеся до ідеї «народної премії», яку Шкляру вручили замість неотриманої Шевченківської?
— Я читав його роман. Радий, що Василь Шкляр знайшов свою тему. Шкляр залишився у нас єдиним письменником–мачо. Тобто він пише справжню маскулинну прозу, де є сила, кров, сперма, — усе справжнє, фізичне, фізіологічне навіть. У цьому є і плюс, і мінус. Я знаю його плани на наступний роман, і мені дуже подобаються ці плани. А те, що у його книжках є надмір фізіологічного, — не завжди симпатично. Тим більше мені не вельми імпонує його думка, яка всіх українців виправляє на ідеальних, красенів, а всіх інородців — на карячконогих і потворних. Здається, це тому, що у Шкляра не було редактора, який підказав би, що саме варто підправити, щоб не відволікати увагу читача від головного. А щодо скандалу (навколо Шевченківської премії, яку не отримав Василь Шкляр. — Ред.), то він перейшов у нелітературну площину. Є читацька вдячність, вона полягає в тому, що читачі купують книжки. Хай краще хтось купить зайвий примірник і подарує своїм друзям — оце і буде народна премія. Напіввідмовлятися від премії Шевченківської і напівотримувати народну — ну це трошки якось.....
— Андрію Юрійовичу, ви раніше активно коментували політичні події, ще на початку минулого року, з приходом нової влади. Зараз політика нудна, сумна, огидна. Чи є щось у сьогоднішньому політичному чи навколополітичному житті, що спонукало би про це написати, викликало якийсь художній образ?
— Нічого такого не бачу. Це, радше, не політика, а опортуністична економічна діяльність: гроші, приватизація, відбирання чогось. І це мені не цікаво.
— Ви бачите, як Україна надалі буде розвиватися? Ви бачите себе в нашій країні надалі?
— Що означає «чи бачу я себе тут»? Я тут є! Емігрувати не збираюся, якщо ви це маєте на увазі. Якщо рік тому я сприймав ситуацію в країні як трагедію, то зараз, можна сказати, сприймаю спокійно. Україна все це переживе. Не було ще такої партії влади, яка б назавжди залишилася при владі.
— Загалом було 11 і дванадцята — рідна. З них сім мов я використовую. Вільно використовую французьку, німецьку, англійську, польську, українську, менш вільно — японську. Італійську розумію майже все, забув лексику.
— Ви купили квартиру та майстерню в центрі Києва за гонорари від літературної діяльності?
— Це правда. Не думаю, що я єдиний письменник, який живе в цій країні за гонорари.
— Але їх небагато.
— Так. Але в кожній країні їх небагато, навіть в Англії. Річ у тім, що там усе набагато дорожче, отож якби я жив зі своїми гонорарами в Англії, мені було б набагато складніше.
— Правда, що ви далекий родич Чехова?
— У нас існує така родинна легенда. Вона схожа на правду. Мати Чехова була рідною сестрою моєї прапрапрабабусі з прізвищем Морозова зі станиці Морозовська на річці Дон. По батьківській лінії я — донський козак. Рідна сестра мого батька, яка займалася до пенсії журналістикою, розкопала цю історію в якихось архівах. Мене ця далека спорідненість особливо не турбує, це симпатична така легенда, хай залишається.
— Кожен ранок починаєте з молитви?
— Ні. За їжею лише, коли збирається вся родина. Ми не молимося — ми вимовляємо слова подяки.
— Ваші діти теж протестанти?
— А вони не можуть належати до тієї чи іншої конфесії. Ми не відвідуємо церкви тут, лише в Англії, коли заїжджаємо в ту церкву, де ми вінчалися і де дітей хрестили. Є така наша родинна церква у Лондоні. По неділях у нашій сім’ї є Божий урок — ми читаємо Біблію і просто розмовляємо на цю тему. А до церкви не ходимо. Мене споруда не цікавить, бо храм і віра — це не одне й те саме.
— Чи правда, що в дитинстві ви написали своє «Євангеліє від Іларіона»?
— Так. Я читав Біблію, і мені там чогось не вистачало, тож я написав той текст. Не видавав його і не збираюся. Нещодавно якраз порпався у своїх архівах і знайшов, переглянув. Виглядає він як твір хлопця, який начитався дивних книжок у віці 15–16 років.
— Чи правда, що дружина була промоутером перших ваших романів?
— Ніколи. Навпаки. Коли ми переїхали до Києва після вінчання, вона сказала: ти сиди й пиши, а я піду заробляти гроші. Пішла викладати англійську мову на кооперативних курсах «Діалог». Коли у мене, можна сказати, стався успіх, тобто 9 років потому, — все стало чудово. Але перед тим ми їздили в Англію на заробітки: обидва викладали в Кембриджі по 3–4 місяці на рік, поверталися і жили за ці гроші в Києві.
Народився 23 квітня 1961 року в Будогощі (Ленінградська область Росії), з двох років мешкає у Києві. Закінчив Київський педінститут іноземних мов. В армії (1985—87рр.) служив охоронцем в Одеській виправній колонії, там почав писати казки.
Працював сценаристом на кіностудії ім. Довженка, викладав у Белл коледжі (Кембридж).
З 1988 р. — член англійського Пен–клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993 р.), Спілки письменників України (1994 р.)
За його сценаріями поставлено більше десятка фільмів, зокрема і «Приятель покійного» (1997 р.), знятий за його ж романом.
Одружений з Елізабет Шарп, британкою. Завдяки дружині перейшов у протестантство. У подружжя троє дітей: доньці зараз 14, синам — 8 та 12 років.
«11 незвичайностей»
«Бікфордів світ»
«Смерть стороннього»
«Пікнік на льоду»
«Лагідний ангел смерті»
«Милий друг, товариш покійного»
«Географія одиночного пострілу»
«Сади пана Мічуріна»
«Остання любов президента»
«Закон равлика»
«Улюблена пісня космополіта»
«Нічний молочар»
«Садівник з Очакова»
«Пригоди пустомеликів» (дитяча книжка)
«Школа котикоповітроплавання» (дитяча книжка)
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
