Навіщо потрібна Свобода — ВО Свобода

Минуло більше року, як обрано нового Президента. Пройшли перші сто днів, як відбулися місцеві вибори, і було обрано місцеві ради у регіонах.

У більшості перемогла партія влади — Партія регіонів. А на Заході галицький люд, в піку тріумфу ПР, стрункими шеренгами валив голосувати за Всеукраїнське об’єднання «Свобода».

В результаті Україна вкотре різко поділилася — три галицькі області чітко забарвилися в кольори «Свободи», решта — в кольори правлячої партії.

Зачистка для радикалів

ВО «Свобода» зайняла непримириму позицію щодо Президента та його політичної сили. У Львові не закінчуються хороводи між пам’ятниками Шевченка, Бандери та цвинтарями. На кожній сесії міської та обласної рад приймаються відозви з незламними та рішучими вимогами відставки чи то Прем’єр–міністра Азарова, чи міністра освіти Табачника, чи міністра закордонних справ Грищенка. Невдовзі і районні ради тупатимуть ніжкою з вимогою відставки міністра оборони чи посла України де–небудь у Брунеї.

Про боротьбу за права української мови — то й говорити годі — це обов’язковий ритуал на кожній сесії всіх рівнів рад. Словом, боротьба іде не на життя, а на смерть.

Що головне — владі від того стає неймовірно лячно. До сліз. Чи сміху.

Однак, якщо приглянутися до всієї цієї веремії більш спокійно та уважно, то чомусь приходиш до доволі печальних висновків. Щонайперше підозрілим видалася та легкість, з якою ВО «Свобода» перемогла на цих виборах. Вона отримала стільки місць у різного рівня радах, що й кандидатів на ці місця їй просто забракло. В хід пішли і пенсіонери, і юні студентки. І все одно забракло.

Ні для кого не є таємницею, що електоральне поле для неї люб’язно зачистили від усіх можливих конкурентів на націонал–популістському полі «любі вороги» справжніх українських патріотів — Партія регіонів та представники Президента у західному регіоні — голови обласних державних адміністрацій. Спершу цю технологію зачистки випробували у Тернопільській області під час позачергових місцевих виборів. Домінуючий до того у обласній раді місцевий БЮТ був шляхом махінацій усунутий від участі у виборах. І ВО «Свобода» з тріумфом «виграла» вибори. При цьому патріотичні галичани, звичайно ж, щиро, масово й довірливо голосували «за своїх, за націоналістів».

Така психологічна особливість галичан була усвідомлена і у Києві (читай Донецьку), і, що головне, у Москві. А тому розумні люди там пригадали стару як світ мудрість — «якщо ти не можеш справитися з пиятикою, то краще її очолити». Якщо перекласти на мову галичан — «якщо ти не можеш подолати патріотизм/націоналізм галичан, то для того, щоб добитись свого, мусиш очолити націоналістичний рух у Галичині». Що й було зроблено. Ця технологія стара як світ — ще хитромудрий Одіссей підкинув у Трою свого дерев’яного коня, на якого купилися на свою голову троянці. І Троя впала.

Єдиний спосіб «взяти» галицьку Трою — це заслати до неї гіпернаціоналістичного троянського коника. Що й було зроблено під час останніх місцевих виборів, коли галичанам підсунули рятівника українськості, нації та держави — ВО «Свободу». І прийшла свобода…

Дезорієнтація оглушеного цинізмом влади та її таємного союзника — ВО «Свобода» — галицького люду теж була однією з важливих цілей цієї масштабної спецоперації. Підкупом та підступом (а також завдяки нерозбірливій кадровій політиці лідерки БЮТу) було створено клон БЮТу. Попри всю логіку та апелі самих бютівців, українська юстиція визнала «справжнім» БЮТом у Львові та Львівській області тільки клон, який був строго підпорядкований правлячому режиму. Так було повністю розчищене електоральне поле для ВО «Свобода».

Але хто і навіщо здійснив цей блискучий проект? Ймовірно, гравців тут було декілька. І крупних, і міноритарних. Найкрупнішим гравцем тут, безперечно, є Росія. Дещо меншим, але набагато очевиднішим — ПР, Президент Віктор Янукович. Нарешті вони отримали контроль над західним регіоном України. Інструментом такого контролю і стала ВО «Свобода», яку вони спільно привели до влади.

Звичайно, ніхто не схопив за руку цих «добрих помічників» та спонсорів ВО «Свободи». Всі ресурси, якими вона диспонувала у численних виборчих кампаніях, це партійні внески її членів. Та й адміністративні рішення, які приймала влада чи чесні українські суди — це таємна допомога українських патріотів, що працюють у цих ворожих українству органах.

Та все це жарти. Насправді не важливо, через кого з високопоставлених «регіоналів» та іноземних груп впливу надходять кошти на такі масовані та коштовні кампанії, хто дає наказ масовано випускати на телеарени «свободівців», хто давав вказівки судам та прокуратурі.

Ніяких відбитків пальців і не потрібно. Досить тверезого аналізу.

Демократія та декорації

Навіщо Росії ВО «Свобода» у Галичині? Насамперед, зберігається повна конфіденційність цієї форми російської присутності в регіоні. Ба більше — галичани самі обрали, і це правда, саме ВО «Свободу» як виразника своїх надій, хоча, насправді це був жест відчаю і протесту.

Зрештою, такі спроби творення крайньоправих і контрольованих чи то Києвом чи то Москвою українських націоналістичних організацій та партій були й до того. Починаючи з фальшивих загонів УПА, які тероризували населення, закінчуючи ультранаціоналістичними групами вже в часи Незалежності. Однак вони були радше допоміжними інструментами, які використовувалися для дрібних провокацій. Натомість ВО «Свобода» використовується по–крупному. Це масштабний і розрахований на середньострокову перспективу проект.

Які ж завдання має виконати ВО «Свобода» в Україні та Галичині?

З огляду на те, що гіпернаціоналістична і, у окремих ідеологів ВО «Свобода», націонал–соціалістична ідеологія ніколи масово не перетне ні Збруча, ні навіть Карпатський хребет і не запанує на Великій Україні, то «Свобода», контролюючи Галичину, не дасть шансів появитися якомусь загальноукраїнському демократичному рухові, який мав би опанувати всією Україною.

Тим самим Галичина виключається із загальноукраїнського демократичного процесу. Тим самим домінування ВО «Свобода» у Галичині робить неможливою якусь майбутню Помаранчеву чи фіолетову революцію. Україну, завдяки «Свободі», будуть утримувати в ідеологічній розколотості. Для деяких російських політиків закріплення цього ідеологічного розколу є тільки першим етапом до розколу країни. З іншого боку, весь український національний рух, завдяки «Свободі», буде зведений до крайніх націоналістичних, ксенофобських і навіть націонал–соціалістичних форм. Його просто туди заганяють — що є прямою дискредитацією українського національного руху перед світовим співтовариством, яке все ж живе у 2011 році, а не у 1933–му.

На цьому тлі дискурс, який лунає з Києва, більш прийнятний для світу, ніж той, що чути зі Львова. Тому розмову вестимуть із Києвом, байдуже хто б там не був Президентом.

Руками ВО «Свобода» вже майже зачищене політичне поле в Галичині. Сьогоднішнє, очолене «свободівцями», керівництво місцевих рад знищило паростки зусиль перетворити органи самоврядування на точки опору пануючому режиму. Натомість тепер ради виконують чи не чисто декоративні функції — покладання квітів, вінків та «стрясання воздухів» в обороні української мови. На чиє замовлення це було зроблене? Очевидно, що на замовлення того, кому такі ефективні платформи опору не потрібні.

Кому УГКЦ — не авторитет

Ще одна мета, яка поставлена «Свободі» — це упокорення та застрашення єдиної структурованої та авторитетної сили, яка залишилася в Галичині після колапсу Помаранчевої мрії — Української греко–католицької церкви. Не даремно перші удари «свободівців» прийшлися по Українському католицькому університеті. «Свобода» показала, що для неї УГКЦ не авторитет. Але це завдання вони виконали частково — все ж налякалися. Та ймовірно, що спроби закрити рота греко–католицьким інтелектуалам, як от Мирослав Маринович, та ієрархам, як от отець–ректор УКУ Борис Ґудзяк, продовжаться. Це завдання укладається у більший проект творення «Русского мира», для якого УГКЦ є однією з найбільших перепон.

Наступне завдання, з яким чудово справляється «Свобода», це завдання ізоляції України у цілому, і Західної України зокрема, від своїх безпосередніх сусідів, членів ЄС — Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії. Для Росії надзвичайно важливо, щоб Україна у цілому, а особливо Західна Україна, не отримувала політичної підтримки у країнах, які були традиційними союзниками українського демократичного руху. Згадаймо, як ціла Польща раптом стала помаранчевою, як 2004 року синьо–жовті знамена вивісив Варшавський університет.

Та за планами кремлівських ляльководів гасло «За вашу і нашу свободу» повинне бути витерте з свідомості і поляків, і угорців, і українців. А тому ВО «Свобода» періодично влаштовує і влаштовуватиме різного роду антиугорські, антипольські чи антисловацькі провокації. Як от у спаленому гітлерівцями польському селі Ґута Пеняцька на Бродівщині. Ця мало знана у світі історія нагадує історії спалених нацистами французького Орадура, чеського Лідице. Це зрозумілі цілому світові символи гітлерівських звірств. Але «свободівці» чомусь з піною в роті не дають полякам вшанувати своїх замордованих, влаштовують контрмітинги саме у день цієї людської трагедії — так неначе це не нацисти, а українці спалили цих людей у костьолі.

А може, і суть цієї провокації зводиться до того, щоб накинути саме українцям вину у спаленні заживо тих людей, щоб намертво прикувати українців до табору нацистських колаборантів?

Задаймося запитанням — кому це вигідно?

Або ж періодичний підпал автомобільних шин на дійсно контраверсійному пам’ятнику «віднайдення батьківщини угорцями» на Верецькому перевалі? Пам’ятник контраверсійний. Але як чудово він надається для антиугорських провокацій… «Свободівці», певна річ, — несвідомі виконавці чужої волі щодо ізоляції України від участі у великому європейському інтеграційному проекті. Тому й горять шини на цьому пам’ятному знаку.

У чиїх інтересах?

Чи тільки Росія є головним гравцем? Зовсім ні. Паралельно з нею і в її інтересах діє й актуальна влада — вся президентська вертикаль та ПР. Однак їхні інтереси все ж відрізняються від інтересів РФ.

Щонайперше президентське оточення хоче забезпечити Віктору Януковичу гарантовану перемогу у наступних президентських виборах. Для того їм потрібно вивести у другий тур відверто непрохідного, бажано одіозного кандидата, якого він легко подолає. І таким кандидатом може стати Олег Тягнибок. Подібну політичну технологію застосовував ще Леонід Кучма, коли страхав довірливих галичан Петром Симоненко. Тепер страхатимуть східняків «вирощеним» режимом націоналістом та русофобом Олегом Тягнибоком. Але для того слід знову ж знищити інших можливих опонентів Януковича. І це не тільки Юлія Тимошенко, але й майже знищений Сергій Тігіпко та спритний Арсеній Яценюк.

Тому влада всіма силами «підтягуватиме» «Свободу» на виборах до Верховної Ради 2012 року до 8–10% голосів, щоб потім докинути на президентських виборах зі свого адмінресурсу якихось 2–3% (бо ж Донбас — теж за Тягнибока) і обійти і Тігіпка, і Яценюка, і навіть Тимошенко. А там — чиста, і, головне, справді чесна перемога — Янукович forewer.

З іншого боку, повна дискредитація Західної України як кубла печерного націоналізму та ксенофобії дає шанси саме Києву, саме Януковичу стати респектабельним партнером для тієї ж Польщі чи Угорщини, і навіть для Брюсселя. Берлін та Париж уже давно у його кишені.

Таким чином перехоплюється політична ініціатива. Тим більше що у Польщі, не без непрямої участі добродіїв зі Сходу, було приведено до влади досить лояльну до Росії владу, яка є добрим партнером для Януковича. Партнером під омофором Кремля.

Але у дечому інтереси Кремля і інтереси Києва все ж не збiгаються. Президент Янукович хоче сам говорити із Заходом. Натомість Москва зацікавлена у повній ізоляції України за білоруським зразком. Партії регіонів та Президенту Януковичу навряд чи сподобається і російський план розколу країни, бо ж у такому випадку вони залишаються або повними васалами, або й зовсім непотрібними Росії. Що є для них небезпечним.

Хоча, з іншого боку, Президент Янукович є заручником політики Росії. Вона сприяла його поверненню до влади і вона ж хоче мати над ним повний контроль. Так само як і з «Свободою», яка жодним чином не може бути «свободною» від своїх російських патронів.

Юрій ЛЕВИКІН,
«Українська правда»