Як відомо, сам роман з’явився у 1999 році як підсумок усього, що відбувалось в «буремні 90–ті», які, на перший погляд, складно описати. Тому цілком справедливо, що Пєлєвін довго не хотів продавати права на книжку, вважаючи, що « Generation П» буде важко перенести на кіноекран (хоча вже тоді бажаючих екранізувати було достатньо, адже роман мав шалену популярність не лише в Росії та СНД, а й за кордоном). Лише в 2006 році він дав свою згоду молодому американському режисеру російського походження Віктору Гінзбургу.
Результат майже п’ятирічної роботи — стрічка, ставлення до якої не може бути однозначним. З одного боку, «Generation П» Гінзбурга не витримує жодних порівнянь з «Generation П» Пєлєвіна, але прикладів того, що книжка залишається кращою за фільм, який за нею знятий, надто багато, щоб загострювати на цьому увагу. Мова, якою писав (і продовжує писати) Пєлєвін, надто складна для того, щоб перекласти її на мову кіно: перевантажена різноманітними міфами, філософськими концепціями та влучними характеристиками епохи МММ та хлопців у малинових піджаках — майже вся «смачна» частина роману залишилась поза дужками Гінзбургового рівняння.
Натомість ми отримали яскравий пантеон персонажів, кожен з яких є невід’ємною частиною подій, які відбувались у першоджерелі: трохи нервовий Татарський у виконанні Володимира Єпіфанцева, неперевершений Михайло Єфремов став тим Азадовським, яким його собі уявляли більшість прихильників «Generation П», не менш влучно зіграли Сергій Шнуров (Гірєєв), Іван Охлобистін (Малюта), Роман Трахтенберг (Саша Бло) та багато інших акторів та діячів російської медіа–сфери.
Утім екранізація більше схожа на формальне перенесення найяскравіших, на думку режисера, моментів роману, аніж на його сучасне переосмислення. Єдиним модерним вкрапленням є лінія героя Андрія Паніна, якого зробили ну дуже вже схожим на російського прем’єра Володимира Путіна: у фільмі він (мається на увазі герой Паніна) постав фіктивним кандидатом у президенти, якого створили політтехнологи, щоб відвернути увагу від розпуску уряду в 1999 році. Всі інші події «Generation П» цілком відповідають першим рокам існування пострадянської Росії, в більш–менш загальних рисах описуючи специфіку того часу.
З іншого боку, «Generation П» — зразок того, що ми не бачили відтоді, як Андрій Балабанов випустив свою, не зважаючи ні на що, стильну дилогію про «Брата» з Сергієм Бодровим, — фільм, який можуть дивитись усі. «Людське обличчя» російського кіно довгий час було пов’язане або з комедіями, або із намаганнями наздогнати та перегнати Голлівуд (екранізації «Нічної» та «Денної варти» тощо). Глядачі, які хотіли дивитись інший кінематограф вітчизняного виробництва, мали справу з російською «новою хвилею» (Борис Хлєбніков, Валерія Гай Германіка, Іван Вирипаєв та інші). Віктор Гінзбург вчинив те, що вже давно робить Голлівуд — спробу універсального кіно, знятого на основі артхаусного, але популярного джерела, спрощеною (іноді навіть занадто) кіномовою.
Дарія БАДЬЙОР