— Ми не отримували коштів на придбання нового обладнання з кінця 80–х років, деяке у нас взагалі — з 30–х і 50–х. А наука тим часом розвивається, що дозволяє прискорювати процес реставрації. Візьмемо відділ біологічних досліджень: до нас надходять речі, вражені грибами, для того, щоб з’ясувати їхню життєздатність, спори грибів вирощують протягом трьох тижнів — тим часом твір псується, а реставратори дихають цими спорами. А в сучасному світі існує екс­прес–метод, який може з’ясувати, що це, уже за декілька годин. Але таке обладнання може коштувати 30—50 тис. євро.

Гаврило Пустовійт — маловідомий український графік із непростою біографією: прожив 47 років, у 1942–му був звинувачений у націоналізмі й антирадянській агітації, заарештований, в 1943–му визнаний смертельно хворим і випущений без права повертатися в Україну, в роки війни був фактичним головою Спілки художників України, у 1947–му помер від сухот. Перша персональна виставка Пустовійта в Національному художньому музеї України репрезентує творчість художника від «доакадемічних» експериментів — акварелі, роботи тушшю, сангіною, олівцем, робіт «мирного» періоду (пошуків натури, манери, місця під сонцем) і до професійної зрілості — з 1941 року, де впевнені лінії, завершеність композиційна і детальна. Такі виставки безжально фіксують, як з юнацькою невправністю випаровується романтизм, наївність, на всі боки роз­христаність і безрозмірна цікавість — до ліній, чужих манер, кришталевості миттєвостей, жіночої краси, і як із майстерністю приходить економність емоцій. Ранні роботи Пустовійта надзвичайно пластичні: вихоро– і хвилеподібні лінії, заокругленість композиції навіть солодкаво–приторним роботам із серії «Колгоспна Молдавія» надають розчулення класичної пасторалі, в руслі цих же пошуків зроблена й «Рибалки на Дніпрі». Художник шукає лаконічні формули, інколи вхопивши образ, не закінчує роботи і вдається то до прийомів Федора Кричевського, Михайла Бойчука, учнем якого він був, то до графіки «міріскусніков». У 1939—1941 роках Пустовійт малює пам’ятки Західної України — львівську архітектуру, батьківщину Івана Франка — село Нагуєвичі, франкових родичів, хату, музей у Львові, він намагається не пропустити жодної деталі в пейзажах цих місць. Українські селяни не мали фамільних портретних галерей, але завдяки рисункам Пустовійта і час, і манери, і одяг, і постава збереглися для нащадків.

Як відомо, сам роман з’явився у 1999 році як підсумок усього, що відбувалось в «буремні 90–ті», які, на перший погляд, складно описати. Тому цілком справедливо, що Пєлєвін довго не хотів продавати права на книжку, вважаючи, що « Generation П» буде важко перенести на кіноекран (хоча вже тоді бажаючих екранізувати було достатньо, адже роман мав шалену популярність не лише в Росії та СНД, а й за кордоном). Лише в 2006 році він дав свою згоду молодому американському режисеру російського походження Віктору Гінзбургу.

Сьогодні у Господарському суді Києва відбудеться чергове засідання у справі виселення окремих підрозділів Національного науково–дослідницького реставраційного центру України з корпусів по вул. Терещенківській, 9б і 9в. Генеральний директор центру Світлана Стрєльнікова побоюється, що воно стане крапкою у справі півторарічної судової тяганини: «Минулого тижня, під час останнього засідання, у мене складалося враження, що вердикт мали вже винести не на нашу користь. Але ми попросили перенести засідання, оскільки не вирішено питання мирової угоди, непідготовлена будівля для переселення...»

Це конфлікт між центром, який підпорядковується Мінкульту, та Київським національним музеєм російського мистецтва, що знаходиться у комунальній власності. Початки його були закладені ще у 1991 році, коли після зникнення радянської системи управління прилеглі до музею приміщення, що колись належали до садиби Терещенків (у їхньому маєтку знаходиться музей), автоматично відійшли до цього закладу. Проте це лише поверхня айсберга. При ближчому знайомстві з реставраційним центром, що досліджує та реставрує державну частину музейного фонду України, дивуєшся: як він іще взагалі працює?