Віктор Матчук: Історія «НУНС» — доказ того, що від блоків треба відмовитися

Цього тижня влада оприлюднила свій проект правил гри на парламентських виборах 2012 року. Формально йдеться не про одноразові новації, котрі мають знайти застосування через півтора року, а норми, що мають працювати довгі роки. Влада оголосила про намір розробити закон про вибори народних депутатів до осені, щоб умови були відомі заздалегідь і можна було б уникнути критики, ніби регламент ухвалювали під одномоментну кон’юнктуру (як це було з місцевими виборами).

Одна з найгучніших новацій — це підвищення прохідного бар’єра для партій до 5%. Що ж до блоків, то їх узагалі пропонують усунути з виборчої гонки. Ці пропозиції грають на руку великим партіям.

Народний депутат із «Нашої України» Віктор Матчук стверджує, що пропозиція влади відсікає опозиційні сили. Водночас Матчук підтримує ідею заборони виборчих блоків. Хоча сам є членом партії, котра досі проходила в парламент у форматі блоків.

«Підвищуючи бар’єр, влада повторює варіант демократії по–російськи»

— Цього тижня міністр юстиції Олександр Лавринович, який очолює робочу групу з розробки нового закону про вибори народних депутатів, анонсував підняття бар’єра до 5%. Пане Вікторе, як ви оцінюєте цю ініціативу влади?

— У цій ситуації не знаєш, кому вірити — чи міністру юстиції, який прийшов на прес–конференцію, чи Президентові, котрий минулого тижня виступав у Верховній Раді. Тези щорічного послання глави держави, які роздавали депутатам, відрізнялися від тих, що озвучив Ларвинович. У посланні Віктора Януковича допускалася можливість створення блоків, а прохідний бар’єр для партій становив 4% (для блоків — 5%). Виходить, права рука не знає, що робить ліва.

— Лавринович заявляв, що озвучені пропозиції були погоджені з Президентом. Тому в Україні справді можуть підвищити бар’єр...

— Поки нема проекту, я сприймаю це на рівні пропозицій.

У цілому, підвищення бар’єра нагадує мені ситуацію в Росії. Після того як там підняли поріг для проходження в парламент, низку партій було відсторонено від участі у роботі державних органів влади. У Держдумі нема партій, чия думка розходилася б із позицією «керуючої і спрямовуючої» — «Єдиної Росії». Запровадження штучних бар’єрів може перетворити й нашу Верховну Раду на структуру, де відсутня дискусія. Допускаю, що в Україні є бажання повторити російський варіант.

— Як ви оцінюєте ідею повернення до змішаної системи виборів, коли половину депутатів обиратимуть за списком, а іншу частину — в округах?

— Найкращим варіантом було б проведення виборів за відкритими партійними списками. Виборці мали б змогу самі формувати список певної партії. Вони бачили б кандидата і могли оцінювати, що то за людина. Значною мірою це персоніфікований вибір. Але водночас ми мали б політичну розкладку, яка максимально відповіла б побажанням виборців. Змішана система — це все–таки не те.

— А заборона блоків — хороша ідея?

— Це якраз те, що я підтримав би. Виборчі блоки — нормальна ідея для перехідного періоду. Однак коли політичні сили тривалий час перебувають у стані блоків — це неприродно. Давайте подумаємо: якщо спочатку кілька політичних сил кажуть, що в них збігаються погляди, та ще й настільки, що вони готові разом іти вперед і відстоювати ці ідеали, то наступним етапом має бути злиття в одну партію. Якщо об’єднання не відбувається, отже, щось не те... Значить, блок формувався не за ідеологічною ознакою, а за якимись іншими критеріями — можливо, особистою відданістю, фінансовими інтересами тощо. Тому заборона блоків — це, по–моєму, якраз нормально.

«За межами фракції «НУНС» ми не бачимо союзників»

— Очевидно, говорячи про блоки, ви відштовхуєтесь у тому числі від досвіду фракції «НУНС», яка зараз функціонує як кілька автономних окремих утворень...

— Вимагати від дев’яти партій консолідації — марна справа. Ці сили перед виборами заявляли про готовність злитися в одну партію. Але наступного дня після виборів ці розмови припинилися. І тоді я зрозумів: майбутнього в цієї фракції нема. Історія «НУНС» — зайве підтвердження, що блоки на виборах до ВР взагалі не мають існувати.

— Яке майбутнє у фракції «НУНС»? Вона остаточно розсиплеться, чи все–таки має шанси згуртуватися?

— Зараз фракція складається із кількох груп. Якісь із них формалізувалися (як партійна група «Нашої України»), а є групи, об’єднані не за партійними ознаками, а за інтересами. Якими є ті інтереси — можете здогадуватись.

На мою думку, перед виборами 2012 року почнеться процес укрупнення, гуртування та об’єднання у ширші групи. Усі розуміють, що роздрібненість позбавляє будь–яких шансів на виборах — я маю на увазі і кожну групу окремо, і весь фланг національно–демократичних сил загалом.

— Раніше у «НУНС» обговорювали ідею відсторонення Миколи Мартиненка із посади голови фракції. Ця ідея ще актуальна?

— Наскільки я знаю, над цим ніхто не працює. Сьогодні інтерес більшості фракцій — у 2012 році. А успіх на виборах жодним чином не прив’язаний до того, хто очолює фракцію «НУНС». На вибори кожен піде сам по собі.

— Нещодавно голова «Нашої України» Віктор Ющенко анонсував переговори із іншими політичними силами «про спільний похід демократії». Які процеси маються на увазі: укрупнення партії, злиття з іншими структурами?

— Після того, як Лавринович оприлюднив пропозиції щодо виборів, треба готуватися до того, що блоків не буде. Тому може йтися лише про об’єднання в політичну партію.

Для нас питання полягає у простих, але водночас і складних речах. Ідеться про об’єднання з тими, хто близький нам ідеологічно, з ким у нас довга історія стосунків. Ця історія не завжди була проста і безхмарна. Зараз надходить найважчий етап: переступити через особисті амбіції. Сподіваюся, усвідомлення важливості цього моменту змусить усіх відкласти амбіції. Я роблю наголос на слові «всіх»... Хтось на крок, хтось на два — треба поступитися приватними інтересами заради спільної мети.

— Якщо вдаватися до конкретики, які партії становлять для вас об’єднавчий інтерес?

— «За Україну!», Українська народна партія. Можливо, інші сили, які сповідують ті самі принципи, що й ми. Йдеться про партії, представлені у Верховній Раді у складі фракції «НУНС». За межами фракції ми не бачимо союзників.

— Хто буде центром об’єд­нання?

— Ставити таке запитання — означає поставити під величезний ризик самі шанси на об’єднання. Якщо ми гуртуємось довкола тих принципів, які ми називаємо «ідеалами Майдану», тоді для мене все зрозуміло. За таких умов для мене не важливо, хто формально очолить цей процес. Шукати людину, до якої можна комфортно притулитися, — це ставати на старі граблі, повторювати помилки. Нічого путнього з того не буде.

«Я не вірю в те, що Литвин щиро хоче запровадження «сенсорної кнопки»

— Вікторе Йосиповичу, які шанси, що у Верховній Раді все–таки запрацює «сенсорна кнопка», яка примусить депутатів голосувати самостійно? Володимир Литвин зареєстрував відповідний проект — коли його розглядатимуть?

— Я не дуже високо оцінюю шанси цього проекту. І насправді вважаю його димовою завісою. Володимир Литвин вніс документ, але поки що не домігся включення його до порядку денного. Він міг запропонувати його навіть на минулому пленарному тижні — нічого не перешкоджало. Цей проект складається із трьох–чотирьох пунктів, тобто не вимагає якогось ретельного аналізу. Його нема як затягувати.

Мало того, Литвин реєструє законопроект, без якого взагалі міг би обійтися. Для модернізації системи «Рада–3» достатньо розпорядження Голови Верховної Ради, і не треба жодних голосувань. Запроваджуючи «сенсорну кнопку», ми не міняємо систему голосування, не вводимо нову технічну базу для голосування — все залишається так само, як колись. Як і раніше, депутат голосує однією кнопкою. Вводиться лише дрібна технічна новація: у момент голосування один палець треба утримувати на сенсорній панелі.

Аргументи Литвина про те, ніби він не може вирішувати ці питання, бо повернулася Конституція–1996, не витримують жодної критики. Система, за якою ми голосуємо зараз, без жодних голосувань була встановлена у парламенті в 2002 році. У 2003 році спікер одноосібно видав розпорядження про перелік автоматизованих систем, що забезпечують діяльність парламенту. Запроваджувалася не одна кнопка, а ціла система! Голова Верховної Ради обійшовся без проектів і голосування. Тоді діяла та сама Конституція 1996 року, а спікером був Володимир Михайлович Литвин.

Те, що Литвин робить зараз, — це гра, щоб показати: як же хочеться, але як же це важко і як йому, на жаль, не вдається запустити цю систему...

— Але депутати із Партії регіонів якраз нарікають на Литвина, котрий нібито затявся запровадити «сенсорний палець». Їм не подобається ідея, яку просуває спікер, бо виникне загроза недобору голосів...

— Уявімо, що Головою Верховної Ради є інша людина. Спікер підписує розпорядження і вводить цю систему в дію. Із залу починають лунати голоси: «Ви зробили це неправильно». Тоді він каже: «Будь ласка, подавайте в суд. Принесете рішення суду — я скасую розпорядження».

Якби таке сталося — тоді я повірив би у щирість намірів Голови. Я вважаю, що він заявляє одне, хоча чудово розуміє, що 226 голосів не набереться.

— Одного разу це питання все ж голосували. І тоді проект постанови провалився насамперед через депутатів з опозиції, які проґавили момент і не додали голосів... Чи можливо, що проект іще раз винесуть на розгляд ВР?

— Усі депутати із партії «Наша Україна» були в залі й проголосували за впровадження «сенсорної кнопки». Ми й надалі будемо підтримувати ідею особистого голосування. Будемо чекати [повторного голосування]. Якими б «твердими» не виглядали депутати, але вони сподіваються на диво (посміхається). Маю надію, що диво таке трапиться. Хоча й не дуже вірю.

ЗЛОЧИНЦІ З МАНДАТАМИ

«Користуючись чужими картками, депутати чинять кримінальний злочин»

— Пане Вікторе, як ви ставитесь до того, що на інтернет–сторінці Верховної Ради почали оприлюднювати дані письмової реєстрації депутатів?

— Від цього ні холодно ні жарко. Першого ж дня, коли було оприлюднено дані реєстрації, журналісти порівняли, яка різниця між кількістю підписів і карток, які голосували. Виявилося, що «похибка» — 45 голосів. Якщо подивитися на результати голосування того дня, то можна зробити висновок, що жоден із проектів насправді не набрав необхідних 226 голосів. Рішення ухвалювали з порушенням Конституції. Хіба це стало підставою для того, щоб Литвин відмовився підписати проект? Ні! Хіба Президент відхилив проекти? Ні!

— Чи можуть ці розбіжності бути аргументом для скарги до суду?

— Можуть. Але якого суду? Я не маю мало ілюзій з приводу судів, які діють в Україні... Нещодавно я подавав запит до Генерального прокурора щодо притягнення Володимира Литвина до кримінальної відповідальності за те, що він не виконує рішення суду. Маю на увазі рішення Конституційного Суду 1998 року, в якому йшлося про те, що депутати мають голосувати особисто. Користуючись чужими картками, депутати чинять кримінальний злочин. Таким самим злочином є дії Голови Верховної Ради як особи, що веде й організовує роботу парламенту, бо він не забезпечив виконання рішення суду. Проте з прокуратури я отримав не відповідь, а відписку. Мені здалося, що людина, яка її писала (це був один із заступників Генпрокурора), навіть не читала запиту. Такий самий результат буде в судах.