Температура кочегарки

11–й міжнародний кінофестиваль країн Центральної та Східної Європи goEast завершився беззаперечною перемогою російського режисера Олексія Балабанова. Його фільм «Кочегар» назвали кращим і велике журі на чолі з Желіміром Жилніком, і журі критиків ФІПРЕССІ. Кращою документальною стрічкою визнано картину «Кінець літа /Koniec lata» поляка Петра Стасіка. Кращим режисером за версією фестивалю став румун Маріан Крішан (фільм Morgen). Центральною темою цьогорічного Вісбадена була міграція. Для Європи нині це справді є колосальною проблемою...

Румунське кіно: вдосконалена формула

Останній робочий фестивальний день мало не повністю було віддано питанням розвитку румунського кінематографа. Його успіхи впродовж останніх років є очевидними. Призи найбільших фестивалів світу, підвищена увага журналістів і критиків до явища «нової хвилі», що зродилася нібито з нічого, на «рівному місці». Хоча місце було не таким уже й «рівним». По–перше, здавна існує національна школа кіно, бодай і не надто потужна. По–друге, нове покоління кінематографістів доволі швидко зуміло адаптуватися до нових ринкових реалій, увібрати досвід європейського менеджменту. І, нарешті, те саме покоління вирішило розібратися з найближчим минулим румунського суспільства... Те, з чим уперто не хочуть знатися наші кінематографісти та й усе українське суспільство — із заплющеними очима жити якось «льогше».

Румунський день завершувався документальною стрічкою Александра Соломона «Капіталізм. Наша вдосконалена формула». Простий прийом — нинішні капіталістичні реалії ніби побачені очима самого комуністичного диктатора Ніколає Чаушеску. Та формула доволі схожа на українську — на рубежі 1980–90–х спритні хлопці почали прибирати до рук колективне майно. Тепер у них запитують: як то було? Чесно дивлячись у камеру, вони відповідають: непосильний труд плюс нові схеми ведення господарства. Вочевидь лукавлять. Автори картини вірять на слово своїм персонажам. Або роблять вигляд, що вірять. Пригадалося, як недавно переповнений зал нашого Будинку кіно буквально стогнав від сміху під час перегляду німецького фільму «Другий «Челсі». Історія з Донецька». Бо там наші скоробагатьки постали у реальному світлі, на дистанції. Румунський режисер натомість підійшов надто близько... Ну зазирнув в очі. А там — пустка і звична пустопорожня брехня, яку він чомусь сприйняв як щось достовірне.

Нетиповий для румунiв фільм. Бо вони нині беруть іншим: скрупульозним дослідженням реальності як такої. Не одвертаючись, вичікуючи, що в пітьмі реалій окресляться контури чогось істинного. Знаменитий Крісті Пуйю (шість років тому його «Смерть пана Лазареску» стала сенсацією багатьох світових кінофорумів) цього разу представив фільм «Аврора». Тригодинне, багато в чому шокуюче візуальне дослідження, вибудуване за принципом зображення, що поволі виникає на плівці (як ще недавно на фотопапері). Першу годину справді важко зрозуміти, що відбувається. Сам режисер грає чоловіка середніх років, який готується — це з’ясується пізніше — здійснити кілька вбивств. Мотиви цих вчинків «утоплено» в густому побуті, де замало світла (буквально) і забагато невлаштованостей і нестиковок. Зрештою, це насамперед кіно, а не соціологічний семінар, фотографічний суперреалізм...

Інша річ, яким чином таке кіно контактує з масовою аудиторією. Під час дискусії «Румунське кіно сьогодні» з’ясувалося, що в самій Румунії призерів міжнародних кінофорумів не надто жалують. Зазвичай обирають, як це не банально, голлівудський продукт. Те саме констатував під час уже іншої дискусії відомий російський режисер Віталій Манський: пересічний російський глядач між хорошим вітчизняним фільмом і голлівудським замиленим екраном вибере останній. Яких вітамінів не вистачає — ось питання?

Екран як дзеркало міграції

Напевно, молодше поко­ління румунських режисерів прагне тісніших контактів iз публікою, у першу чергу, вітчизняною. Про це свідчить картина Morgen дебютанта Маріана Крішана. Знята, за його власним визнанням, у себе на батьківщині, навіть у материній хаті — у прикордонному селищі Салонта.

Нехитрі будні простих трудівників, що живуть на кордоні з Угорщиною. Сорокарiчний Нелу (Андраш Хаташі) служить охоронцем у супермаркеті і захоплюється риболовлею. Його дружина полюбляє телевізор. Аж тут трапляється йому турок Бехран (Їлмаз Ясін), який не вписався у процес нелегального переїзду до Німеччини. Нелу дасть прихисток туркові, який виявиться на диво балакучим. На цьому будується комізм багатьох епізодів, добре й адекватно сприйнятих аудиторією у Вісбадені. Власне, спільним у словнику обох героїв є одне слово, винесене у назву стрічки: Morgen. Та ба, його вистачає. Неговіркий Нелу і балакучий Бехран так звикають одне до одного, що вже й розлучитись годі... Тонка, психологічно достовірна картина про те, як долається нездоланне — мовний та етнокультурний бар’єр. Варто, навіть конче необхідно, придбати цей фільм для українського прокату.

Міграція, що потрапила у фокус фестивалю, може розумітися широко. Герой фільму «Кочегар» Олексія Балабанова — майор у відставці, Герой Радянського Союзу і відтак герой війни в Афганістані Іван Скрябін (Михайло Скрябін). Відважний воїн, який емігрував у кочегарку, де й живе, підкидаючи вугілля в топку і вистукуючи одним пальцем на старій машинці повість із старого якутського життя. Скрябін — етнічний якут, у ньому живуть травми його народу. Він не може забути, як у колишні часи каторжників, усіляких там убивць і насильників, засилали саме до них, у Якутію. І ті вже збиткувалися над бідними якутами як могли. Така собі міграція за правилами Російської імперії.

А вбивці нинішні мало не щодня привозять Скрябіну трупи — для спалення у пічці. Пояснюють довірливому екс–майору: то нехороші «людішкі», злодії, убивці. Раз по раз те відбувається, і виростає страхітливий символ: у цій країні топлять людьми — як дровами. Так було раніше, так є нині і, виходить, так буде завжди. На рівні державному («ліс рубають, трiски летять»), на рівні мафіозних громад... Ми всі отакі якути, ми екси (екс–майори, екс–інженери, екс–учителі), які живуть в екс–країні, ностальгійно згадуючи екс–минуле. А майбутнє? До кочегара ходять дві десятирічні дівчинки і зачудовано дивляться на вогонь, де згоряє чергова жертва. І все просять майора оповісти про «нехороших людей». Про хороших їм чомусь нецікаво.

Тільки смерть дочки (нею так само підігріють градуси в пічці) змусить Скрябіна вийти на прю з убивцями і вступити з ними у ближній бій. Тут він майстер набагато більший, аніж в роботі зі словом. І все — на цьому закінчується життя. Майора, його роду і — подумати страшно — його народу.

Віталій Манський зауважив, що в Росії немає опозиційного кіно. Та ні ж, от же він перед вами — «Кочегар» такого ніби патріотичного режисера. В країні, де проблеми зі свобо­дою слова і т.п. Одначе чесний митець завжди знайде в собі ресурси для критичного послання суспільству. Балабанов повною мірою скористався цим правом. Інша річ — наскільки він буде почутим у себе на батьківщині.

Правий марш

Ще один російський фільм — «Сибір. Монамур» Слави Росса — призів не здобув. Одначе враження справив. Грубий, шорсткий матеріал з сучасного життя в Сибіру, багатофігурне полотно, криваві побоїща, здичавілі собаки й люди. Картину вже потрактовано деякими московськими критиками як «антиросійську». Одначе ж ні. Хоча б тому, що кілька героїв знаходять у собі сили на перетворення свого духу, на рух до світла. Так, морок, але фільм про те, що душа є середовищем просування до світла. Просто душу цю треба в собі віднайти...

У картині Росса (це його друга повнометражна стрічка) відчувається справжня постановочна потуга — щось таке голлівудське. У тому сенсі, що використовуються романні форми сюжетокладення, а ще — незрідка прості, зате дієві оповідні ефекти, відомі від давніх греків. Слідом за недавнім «Краєм» Олексія Учителя це друга стрічка подібного штибу, покликана взяти в полон найширшу аудиторію.

Матеріал російського життя потрапив і у фокус симпозіуму ( такі поважні теоретико–практичні дискусії стали традицією Вісбаденського фестивалю). Це тема окремого матеріалу, скажу тільки, що йшлося про проблеми, пов’язані з посиленням правих ідеологій і політикумів у Європі. Українсько–російський режисер Валерій Балаян (живе здебільшого в Україні, працює здебільшого в Росії) презентував свій фільм «Любіть мене, будь ласка» (ще рік тому відбулася його українська прем’єра) — про справу загиблої в Москві журналістки Анастасії Бабурової та адвоката Станіслава Маркелова. У своїй доповіді на симпозіумі він зосередився на проявах ультранаціоналізму і навіть нацизму в сучасній Росії. Які почасти, на думку Балаяна, підтримують правоохоронні органи.

Відповідаючи на моє запитання щодо подібних проявів в Україні, режисер сказав, що наші країни хворіють однаковою хворобою, тільки перебувають на різних її стадіях (така собі «всесоюзна кочегарка»). В Росії нині температура десь за тридцять дев’ять градусів, в Україні — тридцять шість і дев’ять. І на це мало хто звертає серйозну увагу. Більше того, на думку Балаяна, є небезпека, що влада в Україні і в цьому спробує скалькувати російський досвід, тобто використати ультраправих задля досягнення своїх прагматичних цілей. Наслідки можуть бути найжахливішими...

Вісбаден міряє температуру суспільств у європейських країнах за допомогою екрана. Знаєте, доволі ефективний інструмент.